Таємничі часи на західних теренах України

Чи можна прив’язувати археологічні культури до етносів? У чому ж полягає унікальність могильника Карів І? Чи доходили сарматські впливи на західні землі України? Та чи були черняхівська та київська культури прабатьківщиною слов’ян?

Сьогодні у випуску «Без брому» доктор історичних наук, завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки ЛНУ ім. І. Франка Ярослав Онищук. Говоримо про маловідомий період української історії – І тисячоліття нашої ери.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Пане Ярославе, доброго дня! Дякуємо, що ви з нами. Сьогодні будемо говорити про маловідомий період української історії – це І тисячоліття нашої ери, чи навіть рубіж ер. Якою тоді була етнокультурна ситуація на теренах Прикарпаття і Волині? Хто тут мешкав?

Це питання дискусійне, яке вивчають впродовж останніх ста років. І до завершення цієї дискусії ще далеко. Територія Прикарпаття, Західного Поділля, Західної Волині географічно розташована так, що міграційні процеси з північного заходу на схід, на південний схід і навіть на південь проходили через цю територію. В період кінця латенського часу (а це остання половина І тис. до н. е. і рубіж н. е.) ці території перебували в зоні активних міграційних процесів – як у вигляді фізичного переміщення людей, так і культурних впливів.

На рубежі нашої ери тут сформувалась складна етнокультурна ситуація, на цих територіях відбувається стик археологічних культур – тобто племен, які були носіями так званої пшеворської культури, липицької і пізньозарубинецької культур.

А чи можна ці археологічні культури – липицьку, пшеворську і пізньозарубинецьку – ідентифікувати з відомими з писемних джерел етносами чи племенами?

Етнічна історія – це, напевне, найскладніше питання в археології. Тому що археологія в основному працює з «мертвими» джерелами, різними речовими матеріалами. Так звані речові джерела дають мало інформації про етнос. Вони дають інформацію про матеріал, про техніку виготовлення, про поширення в той чи інший період, про так звану моду на ці речі. Про етнос найбільше говорять писемні джерела, але, на жаль, для цього часу їхня кількість є дуже обмежена. Тому ідентифікувати археологічну культуру з етносом дуже складно. Більш-менш у вітчизняній археології усталеною є думка, що зарубинецька культура – це венеди. Венедські племена досить пізно згадуються в історичних джерелах: у Плінія Старшого, Корнелія Тацита, в «Географії» Птолемея. Це все І ст. н. е. Причому ці згадки настільки обмежені, що їх складно прив'язати до конкретної території.

Наприклад, Корнелій Тацит у 98 р. н. е. пише, що венеди проживали за межами Свебії, території корінних германських племен. Де це – дуже складно уявити. Найкоротше, але найчіткіше пише у своїй «Географії» Птолемей: що венеди проживають вздовж венедської затоки, тобто на побережжі Балтійського моря. Тому ми можемо собі говорити, що зарубинецька культура не належала до цього свебсько-германського світу.

Як же бути з пшеворською культурою – складніше питання. Тому що пшеворська культура є дуже велика територіально. Її межі – від Одри на заході аж до Стиру на сході, що на території України. Виділяють західну групу пшеворської культури – це в межиріччі Одеру і Вісли. Та східну групу – між Віслою, Західним Бугом і навіть Стиром. Стосовно західної групи питань немає – це, очевидно, германці. Від початку ХХ століття ведеться дискусія, хто були носії східно-пшеворської групи – германці чи венеди? Корнелій Тацит пише, що венеди дуже подібні до германців, а не до сарматів, яких він добре знав. Германці так само пересуваються пішки, а не на конях, будують свої житла подібно. Сармати ж були вершниками, проживали в кибитках, не будували постійних жител, на відміну від германців і венедів. Власне це західні археологи та історики беруть за основу: Тацит пише, що венеди – це германці, тому дискусії бути не може.

Є дослідники, які сперечаються, доводять, що на той час Тацит важко розрізняв етнічні особливості ранніх праслов'ян і германців. Мовляв, для нього це було одне і те ж. Але все-таки він розділяв венедів і свебів, – етнічних германців. На цьому й будується ця дискусія. Як на мене, цілком можливо, що східно-пшеворська група має елементи слов'янського етносу, які ще не сформувалися виразно. Ми знаємо, що і германці, і слов’яни вийшли з однієї індоєвропейської мовної групи і тому на той час були досить близькі. Такого розрізнення, як у VI-VII століттях, в час великих міграцій, великого переселення народів, ще не було.

Ми говоримо, що пшевор прийшов унаслідок міграцій, липицька культура прийшла внаслідок міграцій. А чи був заповнений місцевий ґрунт до того, як прийшли ці племена? І як вони взаємодіяли? Чи можемо це простежити за археологією?

Тут ми маємо насамперед проблему археологічних досліджень: не всі території вивчені однаково повно. Добре досліджені Західна Волинь і Прикарпаття (чи Західне Поділля) в період передскіфського часу, частково скіфського часу, у пізньоримський час, слов'янський і києво-руський час. Натомість ми маємо науковий хіатус періоду другої половини І тисячоліття до н. е. і рубежу нашої ери.

Маємо окремі пам’ятки (на Волині їх більше, на Поділлі одиниці) так званої поморської культури, сформованої на Балтійському Помор’ї. У процесі міграції ці племена перейшли через територію Польщі на Західну Волинь і далі просувалися на південь. У Золочівському районі є село Заставне, де вже в період незалежної України під час оранки випадково виявили поховання поморської культури. Що, до речі, скоригувало її хронологію, бо раніше вважали, що в межах України ці племена з’явилися доволі пізно – орієнтовно в ІІ ст. до н. е. Насправді ж у Заставному виявили поховання першої фази розвитку поморської культури – близько IV ст. до н. е. І це відкриття!

Ми смутно уявляємо, як поширювалися кельтські племена та їхні традиції серед місцевого населення, маємо одиничні знахідки.

Крім Закарпаття.

На Закарпатті маємо їхні пам’ятки. У Бовшеві на Дністрі досліджене житло з кельтською графітовою керамікою. Його виявила Лариса Крушельницька під час розкопок цієї багатошарової пам'ятки і зафіксувала типові кельтські матеріали і кераміку. Як далі вони пішли на північ – ми не знаємо дотепер, хоч і досі знаходимо тут кельтські фібули і прикраси.

Але пам’яток поки що не досліджено. Тому ми не знаємо, яке місцеве населення тут проживало в той час. Але період міграцій – це період руху насамперед військових загонів. Якщо вони не завойовували нових територій, на які підходили їхні одноплемінники чи сім’ї, то принаймні запроваджували свої умови взаємопроживання.

Знаємо про племена германців чи пізніх кельтів на віддалених територіях від основної зони проживання. Київський дослідник Ростислав Терпиловський виявив 13 кремаційних захоронень аж у Мутині на Сумщині – зі зброєю, ритуально пошкодженою за пшеворським звичаєм, з тілоспаленням. Питання – чи це германці типу пшеворської культури, чи кельто-германські змішані племена?

Кельти залишили свої культурні впливи серед багатьох народів. Наприклад, у різних джерелах згадуються бастарни – змішане кельто-дакійсько-фракійське населення, яке було під впливом тодішньої кельтської моди. У той час формувалася надзвичайно цікава ситуація, яка ще потребує вивчення. Ми лише фіксуємо ті пам’ятки, які були відкриті, як правило, випадково. А планомірних широких досліджень цього періоду тут не проводили.

Сподіваюсь, це справа майбутнього. Якщо ми говоримо про носіїв пшеворської культури, чи знахідки з їхніх поховань, зокрема із могильника у Гриневі на Львівщині, вони дозволяють говорити про певну військову присутність? І наступне питання: чим пшеворці відрізнялися від пізніх зарубинців?

Зарубинецька культура – це тілоспалення у безкурганних могильниках, однак супровідний матеріал – це кераміка, знаряддя праці, окремі прикраси. Пшеворська культура відрізняється обрядовістю. Там теж є безкурганні могильники, там теж є кремація, однак супровідний матеріал – це не тільки кераміка та побутові речі. Але у 10-15% випадків у могилах є пошкоджена зброя. Це спеціально поламані мечі, погнуті наконечники списів, побиті залишки щитів…

Це з ритуальною метою було зроблено?

Безумовно, це ритуальний елемент, який я особисто пояснюю віруваннями германців. Тіло померлого, насамперед воїна, спалювали, адже вірили, що вогонь має магічні властивості та очисну силу. От спалили тіло, очистили від земних гріхів – і душа переселялася в Асґард, тобто в країну богів, де воїни поповнювали армію верховного бога Одина. Це згідно з германською міфологією.

Але як же перенести речі в той світ? Дерев’яні речі згоріли і, як і душа, переходили в інший світ. А як бути з металевими предметами, особливо зі зброєю? Їх теж треба умертвити, знищити, вбити – ритуально, під час якихось дій, заклинань тощо. Маємо навіть випадки, коли дрібні речі, як-от фібули, голки, спеціально гнули або ламали. І є такі підходи чи елементи духовної культури, вірувань і обрядовості, які відрізняються.

Пшеворська культура це перейняла від кельтського світу. Близькість до кельтів дала пшеворській культурі багато нового – чорнолощену кераміку і обрядовість знищення зброї. Зарубинецька культура, яка була віддалена, цього обряду не перейняла. Хоча ми можемо сміливо говорити, що їхні чоловіки теж були воїнами, вони знали, що таке меч і спис, але за обрядовістю це не прослідковується.

Продовжуючи тему поховальної обрядовості і поховальних практик: могильник Карів І, який ви відкрили і досліджували, – це була наукова сенсація. У чому його унікальність? Наскільки він проливає світло на певні етнокультурні процеси?

Карів І – це була несподіванка для багатьох, і найперше для нас. Археологія – це наука, яка постійно розвивається, під час дослідження ми можемо знайти звичні речі, яких виявили вже сотні тисяч, або це може бути відкриття, яке нам до сьогодні не було відоме. Так і сталося з пам'яткою Карів І. Ми вважали, що це типовий могильник з ритуально погнутою зброєю, але під час археологічних досліджень, що дуже важливо, якби не були проведені розкопки за правильною методикою, ми втратили б масу інформації. В чому якраз і є різниця з чорною археологією – вони просто викопують речі, знищуючи весь контекст знахідки.

Археологічні дослідження могильника дали нам розуміння, що маємо справу не лише з пшеворською культурою, а з похованнями змішаного етнокультурного характеру. Наприклад, поховання №1 мало не тільки кераміку, понищену зброю, а й черепну коробку коня з набором упряжі для верхової їзди. Такого елемента немає в поховальній обрядовості пшеворської культури, але він наявний в поховальній обрядовості балтських племен на півночі Польщі – це богачевська культура, або культура Доллькайм-Коврово на території Самбійського півострова. Тому в похованні №1 ми маємо явні ознаки балтської присутності.

У похованні №2, яке найсенсаційніше, знайшли багато римських імпортів, зокрема казан, який був використаний як урна для поховання спалених останків людини. Казан, який мав три аташі, тобто підвіси, у вигляді людських голів. Це чоловічі погруддя з дуже специфічними зачісками, які називають «свебський вузол». Чим це цікаво: Корнелій Тацит у праці «Германія» описує, що корінним народом Германії є свеби, які відрізняються від інших тим, що заплітають своє волосся в косички, зав’язують у вузол і випускають косичку на скроню. Це так званий «свебський вузол».

На сьогодні таких казанів знайшли три. Перший – у 1980-х роках на півдні Чехії в Мушові, другий – у 1990-х на півночі Польщі в Чарнувку, на могильнику вельбарської культури, третя знахідка – у Кареві. На відміну від перших двох, цей казан використали як урну. У міфології різних племен урна – це закритий простір, домівка мертвого. Якщо душа вирушає у кращий, інший світ, залишки тіла зостаються на землі. Їх хоронили в такому місці, яке не мали б потурбувати живі. Урна – це саме такий закритий сакральний простір, який мав оберігати спокій цих останків на землі. Тому, наприклад, у пшеворській культурі урни захищали знаками – свастиками, різними місячними та сонячними символами. Ймовірно, це робили під час заклинань, обрядів. Цей казан, безумовно, був власністю господаря. Свебські погруддя говорять про приналежність його до свебів, тобто це явно германець.

У першому і сьомому похованнях знайшли по одному горщику, які кардинально відрізнялися за формою, виготовленням й орнаментом від стандартного посуду, який там був. Ці горщики орнаментовані косими насічками по краю вінець. Такий орнамент відсутній у пшеворській культурі, його практично немає у германців, свебів. Але ми маємо аналогії в зарубинецькій і пізньозарубинецькій культурі. Це явний елемент венедського впливу в цьому могильнику. Тобто тут ми маємо полікультурний могильник – і навіть поліетнічний.

Але тут питання часу. Ці поховання були закладені одночасно чи з проміжком у якийсь час? Яким часом датується Карівський могильник?

У Кареві ми знайшли 12 поховальних комплексів, у яких захоронено 13 останків у вигляді тілоспалень. Одне захоронення парне, тобто чоловіче і жіноче. Їх можна датувати дуже вузько, хоч це не одномоментний акт, той невеликий могильник формувався впродовж кількох років. Причому ми бачимо, що це елітний могильник. Кожне захоронення чимось виразне, воно багатше за інвентарем, ніж стандартні могильники пшеворської чи зарубинецької культур.

Можемо датувати його другою половиною ІІ ст. н. е. У той період траплялися могильники, де еліту хоронили окремо від одноплемінників. Де могильник одноплемінників – ми наразі не знаємо, ми його не знайшли, можливо, він там ще є. Але інше питання: що змусило змішатися цих різних людей – балтів, германців, венедів (можливо, ще когось) в одному могильнику? Адже для звичного способу життя це нонсенс, бо кожне плем’я трималося своєї групи, своїх традицій. А тут різні традиції, які неможливі для звичайного могильника.

Припускаємо, що до цього могли спонукати незвичайні події. У той час, у 166 році, в Середньому Подунав’ї почалися маркоманські війни. Названі від племені маркоманів, свебів за походженням, які проживали на Паннонському лімесі. Вони були в клієнтських відносинах із римлянами, але через погіршення економічної ситуації в Римській імперії римляни перестали виконувати свої зобов’язання – і маркомани в союзі з сусідами еквадами почали напади на території Паннонії. Ці події притягнули в регіон багато інших племен – балтських і германських з півночі, сарматських із півдня, які створили варварську коаліцію в цій війні.

Римляни тяжко-важко, але до 180 року все-таки розгромили цю коаліцію, зайняли територію квадів, маркоманів, наклали на них величезні податки, зобов’язання. І ми припускаємо, що могильник
у Кареві виник у результаті відходу якоїсь частини цих людей, які тікали на спокійніші території, залишаючи складне на той час Подунав’я. Причому зараз ми бачимо, що пам’ятка в Кареві – не єдина такого типу. Бо знахідки речей, які не характерні ні для пшеворської культури, ні для липицької, ні для культур пізньоримського часу, знайдені біля Жовкви, на Радехівщині, Золочівщині. Під Дрогобичем у Рихтичах виявили вотивне покладення декоративних елементів кінської збруї для верхової їзди. Це якраз маркує шлях, яким вони виходили з Середнього Подунав’я, можливо, через територію Закарпаття, далі через Дрогобиччину, і найпівнічніша наразі знахідка – це саме Карів.

Чи були потужними римські впливи на північ від лімеса? І наскільки липицька культура була досконалою, порівняно з пшеворами і пізніми зарубинецькими пам’ятками?

Липицька культура – це ще одна загадка, яка потребує вивчення. Можливо, політично так було сформовано, що і в радянський час, і на початку Незалежності, перебуваючи під постійним радянським
політичним впливом, нашу історію завше применшували, недооцінювали і не давали розвиватися. Наприклад, чорну археологію пов’язую зі плановим пограбуванням наших історичних, археологічних цінностей. Спочатку, можливо, це зародилося як своєрідне хобі серед населення, але далі воно переросло в масове скуповування, вивезення тих речей за кордон, насамперед в Росію, де осідали найцінніші знахідки. Органи влади, на жаль, не реагували.

Липицьку культуру досліджували львівські археологи Маркіян Смішко і Володимир Цигилик. Найпізніші розкопки Володимир Цигилик проводив ще у 1980-х роках. Після нього досліджень не вели.

Натомість маємо певні сигнали про те, що тут величезне поле для дослідження. Археолог Ліана Вакуленко вважає, що липицька культура сформувалася тут після приходу даків. Тому що етнічно вона є дакійською. Даки, коли прийшли сюди, почали вбирати в себе культурні традиції суміжних пшеворської і пізньозарубинецької культур. І таким чином вона й виникла. Натомість Володимир Цигилик вважав, що липицька культура прийшла сюди вже у сформованому вигляді.

Хронологія: липицьку культуру датуємо серединою І ст. н. е. Але зараз є моменти, пов'язані з чорною археологією, – у нас з'явилася величезна кількість, сотні римських монет. Як правило, вони прив’язані до поселень липицької культури. Ці монети датують серединою або останніми десятиліттями І століття до н. е. Тобто цілком можливо, що тут ми маємо ще не досліджену хронологію липицької культури. Чи липичани не з'явилися тут десь на рубежі нашої ери, а то й в кінці першого століття до нашої ери?

Ми стоїмо на порозі відкриття нових, найранніших хронологічно пам'яток рівнинного типу. Бо завше вважалося, що липицька культура зупинилася на великому європейському вододілі, тобто на цих горбогір’ях – Гологорах, Вороняцькому горбогір’ї. Далі на Мале Полісся, на Волинь вони не пішли, бо це була не їхня ресурсна зона. Вони були землеробськими племенами, які шукали собі ареал, схожий до території Дакії, теперішньої Румунії. Поділля справді дуже подібне. Але зараз на основі підйомного матеріалу маємо переконливі свідчення, що на Малому Поліссі є рівнинні поселення.

Липичани переходили цей рубіж, осідали на чорноземних ґрунтах, на піски вони не сунулися. Тут нас може чекати відкриття на відкритті. Настільки цей період у нас ще не досліджений. Це і підтверджує Карів.

А якщо ускладнити етнічні процеси, про які ми говоримо? У шкільних підручниках доба ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. пов’язана з сарматами. Але йдеться переважно про північночорноморські степи. Сарматські впливи сюди доходили?

Підручники подають інформацію спрощено, щоб дитина зрозуміла загальні речі. Насправді історія значно складніша, і вона не може бути прямолінійною, бо розвивається, якоюсь мірою, хаотично.

Сармати – це окрема величезна глиба і історії, і археології. Про сарматів ми знаємо трошки краще завдяки більшій кількості писемних джерел, оскільки сармати постійно були під поглядом античних, римських, авторів. Звідти ми знаємо, що сармати в середині І ст. до н. е. щораз більше починають вторгатися в лісостеповий ареал, де підкорюють саме зарубинців, які проживали в Середньому Подніпров'ї. Це приводить до відселення частини зарубинців з цієї території, виникає локальна група зарубинецької культури на Південному Бузі. Але сармати освоюють лісостепову зону.

Дослідження Маркіяна Смішка на Середньому Дністрі, зокрема розкопки на могильнику біля села Острівець на Івано-Франківщині, чітко засвідчили присутність в І ст. до н. е. (а то й на рубежі нашої ери) сарматських пам’яток на Середньому Дністрі. Можливо, це були язиги, можливо, якісь інші племена, але ми маємо могильники з яскраво вираженою поховальною обрядовістю саме сарматського типу.

Можемо говорити про присутність сарматів на території Західного Поділля навіть у пізньоримський час, тобто в період черняхівської культури. Це стало великою несподіванкою, коли в 1904 році в селі Заздрість на Поділлі під час робіт знайшли стелу – високий кам’яний стовп із висіченими незрозумілими знаками, у яких дослідники побачили тамги, тобто знаки сарматської знаті. Коли цей камінь витягали, знайшли також череп’я, як тоді писали, кераміку готського типу і кістки вівці або барана.

Микола Бандрівський, дослідник, який вивчав цю проблематику, досить справедливо зауважив, що стела може бути межевим знаком, який окреслював території поширення сарматів. До того ж село Заздрість розташоване на північному краю степу Панталиха, який був достатньо заболоченим, а тому багатим на трав'янисту рослинність. У «Словнику географічному Королівства Польського» описано, що ще в XIX столітті там випасали величезні стада худоби, зокрема коней. І такий рельєф сприяв самовипасу тварин. Це може свідчити, що якась частина сарматів, які були союзниками готів, могла мати там свої кочовища.

Але сармати не залишають сталих поселень. Їхній стиль життя – це постійне пересування за стадами худоби, оскільки основою їхнього господарства було розведення тварин. З пізньоримського часу ми не маємо окремих сарматських могильників. Певні елементи бачимо на могильниках черняхівської культури, де трапляються речі сарматської культури. Наприклад, інгумаційне поховання разом із тушею вівці з ножем – аби покійник міг собі поласувати тим м’ясом. Це типовий сарматський елемент. Наявність скляних намистинок, багато декорованого одягу для жінок – це теж притаманно сарматам. Деякий посуд свідчить про присутність сарматів навіть на території Західного Поділля у пізньоримський період.

Повернімося до пшевору, пізніх зарубинців і липицької культури. Що сталося й чому вони припинили своє існування? І що натомість змінюється в етнокультурній ситуації?

Більш-менш усталене життя, певна стабільність раннього римського часу різко змінюється в період маркоманських війн, коли починається переміщення великих груп людності, насамперед у район Середнього Подунав’я, де розгортається певна політична ситуація. Це те місце, де можна було найнятися на службу (очевидно, за гроші), де можна було отримати подарунки, трофеї, а то й займатися звичайним грабунком. Це завше притягувало різних шукачів легкої наживи, варварів, які шукали кращого життя.

Зрештою, Римська імперія – це був «первісний Євросоюз», у який завше старалися потрапити всілякі нелегали, адже там – цивілізація, дороги, не напівземлянки, а нормальні кам’яні будинки, там лазні і багато моментів, які притягували варварську знать. Але римляни вибудували лімес і не пускали туди нікого. Війна давала можливість або проникнути туди з метою грабунку, або оселитися і там десь жити в сприятливих умовах.

Римляни тяжко-тяжко відбили цей напад, але відносини з Римом уже були порушені. До того ж стабільність порушується і потужним рухом східногерманських племен, яких ми називаємо готами. Готи – це умовна назва. Очевидно, разом із ними участь у міграції приймали й інші східногерманські племена. Деякі дослідники вважають, що це могли бути гепіди, тайфали та інші, які належали до готського союзу.

Історія готів дуже складна. Вона, якоюсь мірою, політизована, але завдяки тому і краще досліджена, аніж пшеворська, зарубинецька культури. Що ми знаємо? Насамперед маємо дуже важливе джерело – працю «Гетика» Йордана, яка датується пізнішим часом – VI ст. н. е. Йордан – цікава постать у готській історії. Вважають, що він був народжений від знатного гота і сарматки, міг навіть мати ранг єпископа. Готи – це перші на нашій території племена, які християнізувалися, щоправда, прийняли аріанську течію, яку засудили на Нікейському соборі у 325 році. Йордан був писарем на службі у Гутінгіза Бази, візантійського воєначальника. За однією інформацію Гутінгіз База, він був аланом, тобто сарматського походження, за іншими даними – з готського королівського роду Амалів. Йордан написав працю «Історія готів», де він використав джерела, що не дійшли до нас, а також усні свідчення й перекази.

Серед варварських народів писемності не було, всі історії передавали з покоління в покоління усно. Він записав усі свідчення і таким чином створив історію готів від переселення зі Скандинавії на території материкової частини Скандинавії, потім готи переселяються на північ Польщі, де Вісла впадає в Балтійське море, там вони утворюють свою державу Готесканза.

Далі він описує міграцію готів через сучасну Україну, в землі, які він називає Ойюм, – легендарні землі, багаті на рослинний та тваринний світ. Він пише, що вони розташовані в крайніх межах Скіфії. Де ці землі – велика дискусія. Мені ближче до серця, що це територія Західної Волині. Про це писав український археолог Денис Козак, і навіть російський дослідник Марк Щукін.

Тобто готи вступають у цей ареал на шляху в Північне Причорномор’я. Вони не встигли прийняти участь у війнах на середньому Дунаї в 160 році н. е. Трішки спізнилися, тому обрали безпечніший шлях, оскільки після перемоги у 180 році римляни поставили доволі серйозні заслони в цьому районі. Тому вони пішли на південний схід, оминаючи неспокійне Подунав’я.

Коли це відбулося? Наприкінці ІІ ст. н. е., приблизно в той же час готів фіксують на півдні, в Надазов’ї і Причорнормор’ї, де вони в 238 році розпочали скіфські, або готські, війни. Готи зруйнували багато міст Північного Причорномор'я, після того на території сучасної України влаштовують свою політичну державу, яка відома під назвою Держава Германаріха, тобто короля Германаріха. Це була поліетнічна держава на чолі з готами, які мали політичну владу.

Археологічним відповідником цієї держави ми розуміємо черняхівську культуру. Як на мене, це культура провінційних римських впливів. Є багато політичних досліджень ще першої половини ХХ століття про так звану готську теорію формування черняхівської культури. Серед її прихильників – нацистські історики, які таким чином доводили зверхність готів як вищої раси германців.

Деякі сучасні дослідники, продовжуючи цю теорію, вважають, що готи сформували черняхівську культуру, оскільки привезли із завойованого Північного Причорномор’я ремісників і тут налагодили виготовлення кружального посуду, чим, власне, черняхівська культура і відрізняється – якісним кружальним посудом, виготовленим за провінційно римською технологією. Я прихильник теорії, що черняхівська культура була поліетнічною.

У тім числі, зі слов’янським компонентом.

Очевидно. Тут ми маємо локальні варіанти на різних територіях, на яких проживав той чи інший етнічний елемент. Наприклад, в Середньому Подніпров’ї чи Західному Поділлі переважає етнічний готський елемент – так звана поствельбарська культура на останньому етапі її розвитку, де вона вже переходить в черняхівську культуру. Тобто готи залишили на Волині вельбарську культуру на етапі приходу на нашу територію. А далі вони на території Західного Поділля починають вклинюватися в ареал черняхівської культури, яка тільки починає формуватись, перебираючи новітні елементи, яких вони не знали, як-от прикраси, кераміку і багато іншого.

Чи правильно я розумію, що вельбарська культура – це культура властиво готська? А черняхівська – це те, що склалося в симбіозі з місцевим населенням і з провінційно римськими впливами?

Дуже правильно, бо вельбарська культура, яку ми маємо на Західній Волині і волинсько-подільському пограниччі, на 100% відповідає вельбарській культурі на території Польщі, де були корінні території чи поселення готів і їхніх сусідів. Такі самі пам’ятки ми маємо на Волині, наприклад, поселення Костянець, поселення, яке багато років досліджував Денис Козак на Хрінницькому водосховищі Хрінники-1. Це величезне поселення, яке було територіальним центром, проіснувало від середини ІІ ст. н. е. до IV ст. н. е., аж до розпаду готів, коли вони перемістилися з нашої території.

До приходу готів на Західному Поділлі проживали дакійські племена, економічно розвинуті, які підтримували зв’язки з Дакією, що в цей час була провінцією Риму, де було багато нових технологій. До речі, першу гончарну кераміку так званого черняхівського типу почали виготовляти дакійці липицької культури на території Західного Поділля. Ми маємо кілька навіть багатоярусних печей для випалювання цієї кераміки. Ці керамічні горна свідчать про її місцеве виготовлення. Тобто не готи привезли ремісників із Північного Причорномор'я, а вони тут побачили цю технологію виготовлення і перейняли її. І не тільки її. Хоча політичну зверхність, очевидно, готи тримали над усіма підкореними племенами.

А тут дуже цікаво, бо держава, навіть прадержава, все ж таки передбачає чітку соціальну стратифікацію. І чи можемо в поховальних пам’ятках черняхівської культури простежити цю елітарність одних поховань, так звані князівські могили?

Так. Елітарність простежувалась у всі періоди. Одні могили є простіші, інші багатші, з речами із дорогоцінних металів, імпортів і т. д. У 1930-х роках своєрідною сенсацією було відкриття інгумаційного поховання, тобто тілопокладання, біля села Рудка на Тернопільщині. Там знайшли захоронення чоловіка, який лежав на спині, з багатим супровідним матеріалом. Там була не лише кераміка, а й срібний посуд, срібні шпори, срібний ніж, жетони для гри в настільні римські ігри на зразок сучасних нард. Це багате поховання представника готської еліти.

На могильниках типу Чернелева-Руського теж маємо багатші і бідніші поховання. Там знайшли поховання воїна з наконечниками із дротиків, причому виготовлених із кольорового металу. Це були не бойові наконечники, а нагородні (звичай римської армії), з золотою монетою. Володимир Таліщак, один із дослідників цієї проблематики, справедливо зауважив, що тут маємо справу з похованням римського воєначальника, який проживав і був похований у варварському суспільстві.

Територія Поділля дуже цікава ще й тим, що має багато знахідок римських ветеранських дипломів на Вінниччині, Хмельниччині. Їх там десятки.

Ці дипломи видавали відставникам римської армії. На пластинці з кольорового металу записували, де він служив, хто він такий, що він уже демобілізований зі служби, має певні права. Ці дипломи до початку української Незалежності були одиничними знахідками на території України, а зараз ми маємо десятки тільки на Поділлі.

Тобто колишні римські військові йшли туди і там селилися?

Це питання – яка роль колишніх римських військових у середовищі черняхівської культури. Чи це були люди, захоплені в полон під час війн, наприклад, готських на Північному Причорномор'ї. Але у зв'язку з тим, що вони мали певні знання, їм давали волю і дозвіл далі мешкати в цьому суспільстві. Вони ставали поважними людьми. Бо рабство варварів кардинально відрізнялося від рабства римлян, де раби не мали ніяких прав. У варварів раби були такими ж членами суспільства, вільновідпущеними, мали свою ділянку землі, мали дружину і дітей, сплачували пану оброк тощо. Щоправда, могли бути покарані за проступки. В рабство потрапляли ремісники, які налагоджували виробництво кераміки чи інших речей, цінних для варварів.

Terra sigillata i terra nigra наскільки часто трапляється на теренах?

Це дуже рідкісні знахідки у варварських землях. На території Римської імперії таку кераміку виготовляли в окремих центрах. Наприклад, в Ареццо в Італії, в Пергамоні на території сучасної Туреччини. В місцях, де керамічне виробництво мало давні традиції. Виготовлення такої кераміки було складним процесом. Terra sigillata – це кераміка, яку по гарячому покривали червоним лаком, причому багато оздоблена. В Карові у першому похованні з балтським воїном ми виявили розбиту вазу terra sigillata надзвичайно складного мистецького виготовлення.

Окремо робили посуд, потім на нього наліплювали орнаменти у вигляді бахусовських містерій (Бахус – це бог вина, зображений в супроводі інших людей), і це все залито лаком. Кераміка збереглася досить добре, і це свідчить про якість. Дотепер не можемо знайти аналогій з таким орнаментом на території Європи і в цілому світі. Припускаємо, що її виготовили в Пергамоні, де техніка накладних орнаментів була найкраще розвинена. Але бачимо, наскільки цінною є знахідка, бо це продукція, яка не йшла масово на збут, а була випущена невеликою партією.

Такі крафтові речі.

Тому terra sigillata i terra nigra фіксують у нас дуже рідко, і навіть знахідка фрагменту такої кераміки на наших теренах дуже важлива, бо говорить про певні контакти. Цей фрагмент був колись посудиною, а ця посудина якось до нас потрапила.

Чи можемо говорити про північну межу провінційно римських впливів на території України? Чи впливи були всюди? Де вони зупинилися?

Впливи залежали від політичної ситуації. У пізньоримський час існувала максимальна наближеність римського світу до території України. Провінція Дакія, плани імператорів створити провінцію Сарматію, на Поділлі могли бути і певні гарнізони, які стежили за дотриманням союзних домовленостей з варварами, з варварським князем чи королем, який мешкав на Поділлі.

Ці домовленості, так звані союзні договори, досить серйозно підкріплювалися людським фактором. Члени родини цього варварського вождя були поважними гостями в Римі або в інших містах Римської імперії. Таким чином вождя чи князя змушували дотримуватися угоди, бочлени його родини були заручниками ситуації. А з іншого боку, дітей вождя виховували в дусі симпатії до Римської імперії. Повернувшись, вони займали батькове місце, сфера їхнього бачення була спрямована на Римську імперію. Водночас на варварській території міг існувати і невеличкий римський гарнізон, якась кінна ала, які теж слідкували за дотриманням правил.

Ми деколи недооцінюємо, що таке торговельні шляхи чи торговельні контакти Римської імперії з варварами. Уявляємо, як у сучасному світі – взяв сумку, напакував якихось речей, сів на коня чи на воза і поїхав торгувати в середовище варварів. Так не могло бути. Це відбувалося на основі певних договорів. Караван був забезпечений не тільки угодою, а й охороною. Тому що на шляху могло трапитися багато різних випадків. А речі були цінними.

Ми знаємо про існування Бурштинового шляху, який з’єднував Балтику і райони, населені балтами та іншими племенами, де добували бурштин, із територією римських провінцій – Паннонією, а далі шлях розходився по всій Римській імперії. Сировина слугувала основою для виготовлення цінних предметів, прикрас. Цей шлях був визначений конкретно вздовж річки Вісла, там були станції, де можна було зупинятися на ночівлю, на харчування. Відбувалося це на основі союзних договорів і контролю цього шляху римськими гарнізонами. Маркоманські війни зруйнували Бурштиновий шлях. Варвари вже трактували римлян не як союзників.

А як ворогів. Готську стабільність зруйнували гуни?

Так. Офіційно вважають, що поява гунів у IV ст. до н. е. призвела до нових війн, насамперед готсько-гунської війни. Готи і їхні союзники, в тім числі сармати, зазнали поразки. І тут дуже цікавий момент, який стосується слов'ян. Цю війну згадує Йордан. Він описує, що король Бож, який належав до антів, підняв повстання проти готів. У першій битві він переміг, а в другій вже наступник Германаріха король Вінітарій отримав перемогу і на знак покарання Божа і його 70 старійшин (оточення і синів) повісив на хрестах за римським звичаєм.

Цього не пробачили гуни, які побачили, що готи після першої поразки в війні мали зобов’язання роззброїтися, розпустити армію, я собі так уявляю, знову збираються силами – і були другий раз розгромлені. Причому сам король Вінітарій був поранений чи вбитий гунською стрілою. Це призвело до розвалу готського союзу.

Ми маємо дуже цікаві археологічні моменти, пов'язані з цим складним гунським періодом. На території Північного Поділля і Волині в цей час виникають нові багаті поселення. Цим часом датують багаті готські скарби – Борочицький скарб, Ласківський скарб, Качинський скарб на території Волині, які були закопані і не викопані. І це породжує питання: що сталося з готами на фінальному етапі їхнього існування?

Появу великих і багатих поселень на волинсько-поліському пограниччі можемо пов'язати з переміщенням центрів готської влади з півдня сучасної України, які вже були зайняті гунами, у північний регіон України. Якийсь час там вони існують, але яка їхня доля далі – невідомо. Ми можемо собі пояснити, що готи просто переселилися в Паннонію чи на інші території. Знаємо, що вони дійшли аж до Африки. Напевне, так могло бути і з волинськими готами.

Але виникає питання щодо скарбів. Борочицький скарб – це великий скарб римських срібних монет, срібного посуду завважки близько 10 кг. Це тільки те, що вилучила поліція після того, як у 1923 році його випадково виявили під час побудови залізничної станції біля села Борочиче. Робітники це швиденько поділили, але поліція відреагувала і значну частину скарбу вдалося забрати – зокрема кілька кілограмів срібних монет, золотий медальйон римського імператора Йовіана, дві срібні посудини.

Можна було б прив'язати цей скарб до будь-якого населення, яке там мешкало. Але серед цього знайшли ще глиняну посудину, яка має дакійсько-вельбарські риси. Це один зі скарбів, який було закопано, але не викопано. І не викопано не тому, що власник забув, де закопав такий великий скарб. Очевидно, відбулися якісь події, що загрожували життю. Тобто людина рятувалася сама і не мала часу його викопати або загинула, тому скарб залишився на місці.

Подібну знахідку ми виявили 2002 року під час розкопок пам’ятки Дудин-2 у верхів’ї річки Іква на Бродівщині, досліджуючи потужне поселення вельбарсько-черняхівського типу. Ми знайшли золоту підвіску, доволі масивну – 15 грамів, із гранатовими вставками. Техніка оздоблення прикрас гранатами поширилась у гунський час. Тому цю підвіску датували серединою – кінцем IV, а може, навіть початком V століття н. е. Ми її знайшли в культурному шарі, випадково для себе. Загубити таку річ у спокійний час важко. Мабуть, була б мобілізована вся сім’я, або й сусіди, на пошуки, бо на той час вона коштувала шалені гроші. Це не тільки престижна річ, а й статусна, яка підтверджувала знатність людини, що її носила. Загубити таку підвіску можна було тільки тоді, коли людина рятувала своє життя. Тобто на кінець IV – початок V століття відбулися такі події, що спричинили зникнення готів із території Волині. Які – ще треба з’ясувати.

А коли готи зникли, а гуни прийшли, слов’янський компонент, у тім числі черняхівська культура, отримав свій шанс?

Виглядає, що так. В межах поліетнічної черняхівської культури слов’янський компонент прив’язаний до території Верхнього і Середнього Подністров’я.

Це група Черепин-Теремці?

Черепин-Теремці, або верхньодністровський локальний варіант черняхівської культури. Виділені Володимиром Бараном, відомим дослідником черняхівської культури, який досліджував ці пам’ятки, розкопав десятки поселень, опублікував кілька монографій, зокрема «Черняхівська культура Верхнього Подністер’я».

Група Черепиг-Теремці цікава тим, що в IV столітті, тобто в час існування черняхівської культури, там з’явилися напівземлянки з печеними кам’янками, з пристроями для опалення, побудованими з каменю. Так само ліпна кераміка, а ліпна кераміка – це самобутнє виробництво. Кружальна кераміка – це масова продукція, яку виготовляли за певною технологією на збут. Натомість знання як виготовляти кераміку ручним способом передавали з покоління в покоління по жіночій лінії. Вважалося, що жінки робили ліпну кераміку і випалювали в звичайних печах. Це є автохтонність, той культурно-етнічний елемент, який дає розуміння.

Ліпна кераміка групи Черепин-Теремці і житла з печеної кам’янки мають продовження у V-VII століттях у празькій культурі і навіть у райковецькій. Тож можемо припускати, що це одне й те саме населення (в етнічному плані) проживало і в IV столітті, і в VI–VII століттях, де ми вже маємо вихід слов’ян на історичну арену, тоді вони з’явилися в писемних джерелах під самобутньою назвою. Так виглядає, що населення частини слов’янських і пізніше колонізованих слов’янами територій було вихідцями з Верхнього і Середнього Подністер’я.

Крім того, в межах пізньоримського часу маємо сусідню до черняхівської київську культуру. Носіями цієї культури були анти, які в VI-VII століттях частково влилися в празьку культуру, а частково на їхній основі розвинулася пеньківська слов’янська культура. Відтак маємо два джерела виходу слов’ян після того, як готи звільнили території Центральної Європи.

Хоча є теорії про так звану нульову фазу празько-корчацької культури. Вона виникла на Поліссі, де мали б залишилися нащадки пізніх зарубинців і саме звідти пішло поширення слов'ян на європейських просторах. Хоча археологічні дослідження наразі не дають інформації про проживання там певних компактних слов’янських груп у пізньоримський період.

Тобто можемо говорити, що черняхівська і київська культури, локальна група черняхівської культури становили ту прабатьківщину слов’ян?

Виходить, що так. Є припущення, що носіями київської культури були слов'яни-анти, а локальної групи черняхівської культури Черепин-Теренці – склавини.

Зафіксовані в писемних джерелах.

Так.

Ярославе, щиро дякую за цікаву і предметну розмову.