«Наші котики. Бліндаж»
Культура

«Наші котики. Бліндаж»

Уривок з книги Вoлoдимиpа Тиxого та Вaлepiя Пузiка

ZAXID.NET, 15 лютого 652 0

В українському прокаті триває прокат фільму Володимира Тихого «Наші котики», продюсерами якого є Марко та Уляна Супруни, Ігор Савиченко та Степан Бандера.

За сюжетом, на позицію під Донецьком прибувають кілька українських добровольців. Це позиція є настільки спокійною, що у їх попередників вистачило часу побудувати найкращий в АТО туалет.

Проте несподівано ситуація міняється, і добровольці без досвіду та бойових навичок змушені відбивати атаки бронетехніки, чеченців та російського спецназу.

Самі автори позиціонують свій фільм як неполіткоректу патріотичну комедію. Справді, від інших фільміи про війну «Наших котиків» відрізняє відсутність пафосу та присутність гумору. Часом чорного. Автори в певні моменти балансують на межі фолу, проте жодної червоної лінії вони не перетинають.

За другий вікенд прокату фільму зібрав 2 млн грн, а його загальні касові збори складають майже 6,5 млн грн.

Прокат картини триває. А разом з її виходом у прокат видавництво Folio видало книгу «Нaшi кoтики. Блiндaж».

Кiнoпoвicть «Нaшi кoтики. Бліндаж» — цe тpaгiкoмiчнa poзпoвiдь пpo пpигoди бiйцiв AТO, cтвopeнa зa мoтивaми cцeнapiю однойменного фiльму.

Icтopiї гoлoвниx гepoїв з пoзивними Лiтo, Пpoфecop i Гpiн, якi дoбpoвoлeць Вaлepiй Пузiк узяв з peaльнoгo фpoнтoвoгo життя, пepeдoвciм пиcaлиcя для вeб-cepiaлу «Блiндaж». У книзі вмiщeнo дeв’ять cюжeтiв.

Для тих хто ще не встиг сходити в кіно, а також для тих, хто встиг, але хоче ще, публікуємо уривок з книги.

***

Осінь 2014

Автомобіль трясе. Дорога – суцільні вибоїни. Обабіч неї тягнуться ріденькі лісосмуги, за ними видніються поля. Роздовбаний донецькими шляхами бойовий ЗІЛок з «армійським» тюнингом та відповідними номерами набрав непогану швидкість, постукуючи мотором під капотом.

Кабіна прикрашена різним атовським дріб’язком. Тут і наклейки «ПТН-ПНХ», і шеврони волонтерів-сто- матологів з «Тризуб-Дентал», де на синьо-жовтому тлі красувався білий зуб із гербом України, були іконки та статуетки різних казкових і не дуже персонажів.

Стиха грає релаксова музика. Водій з позивним «Мачмонт» у такт їй стукає по керму й хитає головою. Мачмонт, веселий тридцятирічний хлопець зі стильною зачіскою під нуль. Міцний фізично. Одягнений у форму «дубок». За вухом сигарета.

Поруч нього – Пенальті, командир. Йому на вигляд трохи більш як сорок. Дві зморшки від насуплених брів тягнуться вгору, ніби рівчаки. Чорні вуса додають серйозності. Він завжди сконцентрований. У манері спілкування та поведінці вгадується армійський вишкіл.

Через лобове скло ЗІЛка Пенальті уважно дивиться на білу маршрутку, що повільно їде попереду.

Командире, та не переживай ти так, зараз обженемо, – каже Мачмонт.

Та я не переживаю! – відповідає Пенальті.

Я бачу! – хлопець доброзичливо усміхається. Мачмонт тисне на педаль газу. ЗІЛок прискорюється. Маршрутка швидко наближається. У вікнах видно людські фігури. Коли автівки порівнялися, з кузова виглянув збуджений Літо.

Слава Україні! – крикнув він, приязно махнувши рукою.

За вікнами маршрутки Літо побачив суворі обличчя пасажирів, які скептично дивилися на вантажівку та військових. Лише якась дівчинка років п’ятнадцяти помахала рукою у відповідь.

Професор, що лежав у кузові, дивлячись на Літо, іронічно промовив:

Літо, кого ти вже там закадрив? Літо повернувся до побратима.

Є одна принцеса!

Грін, що сидів поруч Професора, засміявся.

ЗІЛок обігнав маршрутку й на швидкості в’їхав у яму. Вантажівку трясонуло так сильно, що в Літа з голови злетіла каска. Він спробував її спіймати, але не встиг – гепнувши об борт, вона полетіла далі – на дорогу.

Літо різко розвернувся й кілька разів грюкнув зверху по кабіні.

Командире, зупиніться!

Принц корону загубив! – голосно прокоментував Грін.

Професор зареготав.

Мачмонт глянув у дзеркало заднього виду: каска стрибає в куряві дороги, її, пригальмовуючи, об’їжджає маршрутка.

Пенальті махає головою:

Без коментарів.

Вантажівка зупиняється. Мотор реве.

З кузова зістрибує Літо й біжить за каскою метрів десять, підіймає її й повертається назад.

Маршрутка проїжджає повз і раптом, неочікувано для всіх, з вікна дівчинка кричить:

Героям слава!

Літо кричить у відповідь:

Слава нації!

Баба, скрививши обличчя:

Ідіть у сраку!

Білий бус проїздить повз і незабаром зупиняється на узбіччі біля перехрестя. З нього виходять дівчинка та баба.

Літо знову грюкає по кабіні.

Все? – запитує Мачмонт.

Поїхали!

Місцеві

Коли військова машина звернула на ґрунтову до- рогу, що вела в ліс, і зникла за деревами, баба відразу дістала з кишені мобільний телефон.

Татові дзвониш? Баба (грайливо):

Розумниця моя! Звідки знаєш? Дівчинка:

Ти завжди, коли бачиш наших солдатів, телефонуєш татові.

Баба розлютилася й сердито гаркнула:

Тьху на тебе! Мелеш дурниці!

У меню простенької Nokia баба шукає журнал дзвінків. Зморшки на обличчі стали глибшими, вона напружено дивилась на маленький екран.

Ось: пропущені отримані набрані номери Натисла останні.

ЗЯТЬ – перший у списку. Телефонує...

ОРДЛО

На майданчику перед приміщенням колишньої Донецької обласної держадміністрації гамірно. Десятки людей зі зброєю шикуються для спільного фото біля БТРа. Вони одягнені в камуфляж. Хтось у балаклавах на голові, хтось з довгою бородою, бритоголові, молоді та старі. Сміються й курять. Випускають дим клубами в повітря. Автомати, гранатомети, кулемети. Колаборант Гоша зі смартфоном у руці вибирає вдалу позицію для фото. Слідкує за найманцями через екран мобільного.

Прігатовілісь! – кричить він. Бойовики невгамовно регочуть.

Чі-і-і-і-із!

Гоша хоче натиснути кнопку, аби сфотографувати, але натомість на екрані з’являється сигнал виклику з фотографією баби та напис «ТЕЩА». Він скидає виклик.

Тєхніческая замінка! Нада павтаріть! Знову екран смартфона.

Бойовики в позах Рембо завмирають.

Гоша натискає функцію «свято» у фотододатку й бойовики перетворюються на клоунів з червоними носами і в кольорових перуках.

Очєнь красіва! Трі-чєтирє!

Україна – наша! – кричать найманці й починають стріляти в повітря.

«Фотограф» від несподіванки сіпається й присідає.

«Серце Новоросії»

З вікна кабінету колишньої облдержадміністрації за всім цим спостерігала кореспондентка телеканалу «Россия 24».

За вікном лунали постріли та волали найманці.

Танцуй, хахол! Танцуй!

Ай! А-а! Пацани, за что?! – верещав переляканий Гоша.

Тестостєрон. Чістий тестостєрон, – томно промовила кореспондентка.

Тим часом Губарєв енергійно всмоктав з екрана планшета доріжку кокаїну.

Кайф. Чістий кайф, – Губарєв потер руки. – За работу Катєнька, за работу.

Катєнька по-діловому долучилась до вживання кокаїну.

Руській мір – всєобъємлющая ідея... – натхненно виголосила кореспондентка.

Ідея, за каторую можна і умєрєть... – підхопив Губарєв.

Ідея, за каторую можна і убітца... – збуджено заверещала кореспондентка.

Радник

Брава, – заплескав у долоні Радник.

Він спостерігав за діями Губарєва та кореспондентки на моніторі у власному кабінеті.

Раптом залунав мелодійний рингтон на мотив мелодії «ЕСТЬ ГОРАД ЗАЛАТОЙ». Радник перемкнув зображення приймальні Губарєва на картинку камери спостереження над вхідними дверима. Перед ними стояв генерал російської армії Говорухін.

Мутабор! – скомандував Радник.

Клацнули тяжкі електронні замки, і двері перед Говорухіним відчинилися.

Вспомнім втарую чеченскую! – заволав назустріч генералу Радник.

І третюю грузінскую!

Как дєсять лєт с плєчь.

Старі знайомі міцно обійнялися та за доброю брежнєвською традицією поцілувалися тричі.

Владіслав Юрьєвіч, єсть у хахлов одна позіція глухая... – Говорухін по-хазяйськи сів у крісло. – Лєс, халмістая мєснасть, то-сьо. Увєрєни, что нікто туда нє сунєтся. Оні там всякій нєликвід дєржат. Как спєціально для нас. Вот нікогда нє догадаєтєсь, как оні єйо називают.

Ну? Гаварі.

Говорухін загадково посміхнувся.

Бліндаж

А у вас стріляють взагалі? – запитав Професор, оглядаючи бліндаж.

Три тісні «опочивальні» та склад з боєкомплектом оббиті дошками та дерев’яними зрубами. На стінках розвішені дитячі малюнки, волонтерські обереги тощо. На зеленому ящику, що стояв у кутку, лежало кілька книжок. Поруч – свічки. У картонці з намальованими бананами – консерви, консервація.

Нічого особливого. Не апартаменти, а, проте, буває гірше, – зазначив подумки Професор.

Він підійшов до бійниці й подивився через отвір. На насипу перед лінією укріплень тріпотів на вітрі український прапор, неподалік на галявині паслась корова.

Літо сидів біля стіни, понуро опустивши голову, Грін сміявся, дивлячись в екран свого смартфона.

Складалось враження, що він постійно сміється. Літу це не подобалось. Він не розумів мотивацію цього хлопця, якому на вигляд трохи більш як 20 років. Він взагалі не розумів його. З Професором хоч поговорити можна було, а з цим? Молодий, зелений. Навіть позивний собі вибрав Грін. Green – зелений.

У бліндажі господарював рум’яний вгодований боєць Дикий. Так він себе назвав, коли знайомились.

Стріляють! – відповів він на запитання Професора.

Та невже? – підняв голову Літо й глянув на Дикого.

Ходіть сюди, я вам покажу. Він проходить біля Літа та Гріна.

Вставайте!

Грін скептично глянув на Дикого, натомість Літо звівся, мов за командою.

Дикий повів хлопців до бійниці, біля якої стояв Професор.

Ось, дивіться! – і показав на дірку в мішку, яка була акуратно обведена товстою червоною лінією. – Ось! Сюди влучила сепарська куля.

Професор засунув пальця в дірку та деякий час длубався в ній.

Літо дивиться на Професора.

А куля де? – Професор. Дикий усміхнувся:

Хлопці з позаминулої ротації забрали собі на пам’ять.

Літо спалахнув від обурення:

Та... та... це знущання якесь. Чесне слово.

Дикий «проковтнув» посмішку й, прикусивши нижню губу, затамував подих. (Секундна пауза). Він глянув на Літо, Гріна, Професора, а потім:

Хто у вас за старшого? – сказав серйозним голосом.

Ну, я – старший! – відповів Професор.

Ходімо, розповім, що тут і до чого. Дикий і Професор пішли углиб бліндажа.

Так, перше і основне: туалет у гайку наліво. Ви його одразу побачите. Це наша гордість. Коли до нас ОБСЄшники приїздили, то сказали, що це найкращий туалет на все АТО. Ось! – Дикий підійшов до планшета, що висів на стіні, – тут графік прибирання, – він показав пальцем на екран. – Прибираємо раз на три години...

Професор ошелешено:

Для чого?

Санітарія!

Туалет

Літо і Грін так і стояли біля бійниці.

Що скажеш, Гріне?

У мене ще не склалося остаточної думки.

Грін попрямував до Дикого, який ознайомлював Професора зі встановленими порядками на позиції.

Сміття сортуємо. Ось у цей мішечок складаємо харчові відходи, ось у цей – паперові, а в цей мішечок – пластик.

Почувши це Літо ще більше обурився. Аби трохи відволіктися, він взявся розглядати простір бліндажа поблизу бійниці. Нічого особливого: на ящику поруч – подушка, вбрана в наволочку з веселим візерунком, на ній лежать бінокль та тепловізор.

Хоч щось є!

Літо взяв тепловізор й приклав його до очей. На жовтому полі помаранчева корова відкладала гарячу червону купу лайна.

Голос Дикого вів далі:

Ось телевізор. Працює. Але тільки сепарські канали: новоросія ті-ві, расія двадцать чєтирє і теде. Так шо такоє. Також є тут у нас найважливіше! Куточок релаксації. Шашки, шахи, монополія, мінібільярд.

Мінібільярд! – засміявся Грін – Круто! Професор байдуже дивився на усе це, а потім помітив, як у сусідній кімнатці, там, де склад боєприпасів, Мачмонт по-діловому збирає в оберемок РПГ.

Стій, стій! Куди це?

Хлопцям на передову!

А ми хіба не передова?

Передова, передова. Тільки вони воюють, а ви тут сраки від’їдатимете.

Професор витріщив очі, лють заполонила його, він вже хотів схопитися за серце, але ж війна, куди!?

Не пущу!

Професор перегородив Мачмонтові дорогу.

Діду, пустіть, бо важко тримати.

Не пущу! Нам РПГ самим потрібні. Раптом у Професора зашипіла рація. Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Туалет – Туалет! Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Професор вражено дивиться на рацію.

Мачмонт цим користується й проштовхується повз Професора.

Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Туалет! Ви, що там поснули?

Дикий знімає рацію з петельки Професорового бронежилета, натискає кнопку й відповідає:

Туалет на зв’язку!

У рації чути сміх, а чийсь голос промовляє: «я ж тобі казав? казав? а ти не вірив?»

Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Туалет, корову вигуляли? Дикий:

Ні! Ще гуляємо! Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Ну то гуляйте! Плюс.

Дикий подає рацію Професорові.

Тримай! Старий бере її.

Це шо... в нашої позиції... це хто її так назвав?

Туалет?

Дикий:

Офіційно взагалі-то ні, але так склалось життя, після того, як ОБСЄ приїхало.

Що?

Я ж говорив тобі. ОБСЄшники приїздили і сказали, що це найкращий туалет на все АТО.

У розмову втрутився Літо:

Ти жартуєш? (Пауза).

Нє, пацани це якийсь жарт. Давайте...

Дикий махнув головою, мовляв ні, чувак, це не жарт.

Туалет!? – перепитав Літо. Дикий кивнув головою.

Ну це повний абзац.

Дикий підбадьорливо хлопнув Професора по плечу.

Не хнюптесь, хлопці. Тут не так вже й погано, – хлопець роззирнувся довкола. – Тож на чому я зупинився? Ось телевізор. Працює. Але тільки сепарські канали. А тут у нас найважливіше! Куточок релаксації. Шахи, шашки, монополія, мінібільярд...

Це вже було! – сказав Літо.

А-а-а-а! Ну тоді наче все…

А ворог де?

Там! – і показав рукою убік бійниці.

Хм! – скривив обличчя Професор. – Ясно, що ні- чого не ясно.

Дикий розвертається, аби піти. Грін:

Стій!

(Драматична пауза). Боєць зупинився.

А яка офіційна назва?

Капустина.

Капустина? – простогнав Професор.

Це тому, що...

У бліндаж заходить Пенальті й Мачмонт.

Пенальті, все показав, все розказав, – звертається до командира Дикий.

Добре! – промовив той.

Дикий, озирнувшись на новоприбулих, промовив:

Бережіть себе! – і вийшов з бліндажу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук