Найдревніша професія у Львові. Частина друга

Читайте також першу частину блогу «Найдревніша професія у Львові».

Проституція досить успішно процвітала у Львові і за часів нової польської окупації 1919-1939 років, хоча офіційно була заборонена і діяла нелегально. Деякою мірою поширенню цього явища сприяла тодішня мода на жіночу емансипацію. Дуже образно описує прихований бордель батярська пісенька 20-х років минулого століття:

W tym starym Lwowie ulica stara,
Przy tej ulicy kawiarnia stała,
A w tej kawiarni za firankami
Stoi łóżeczko z poduszeczkami.
Na tym łóżeczku prześliczna pani,
Co ma gitarę między nogami,
Na tej gitarze są piękne struny,
Ten moze zagrać, kto nie ma żony.
A kto ma żonę, kilkoro dzieci
Niech się nie bierze za takie życie,
Bo takie życie drogo kosztuje,
A kto nie umie, to tego psuje.

Тогочасні інтимні послуги поділялися у Львові на елітарні й демократичні. На сучасній вулиці Леся Курбаса у приміщенні нинішнього театру його імені розташовувалося кабаре «Касино де Парі» з дорогим рестораном, готелем і з найдорожчими повіями.

Тепер у приміщенні, де раніше працював "Касино де Парі", працює театр імені Курбаса

Старі львів’яни розповідали, що швейцар «Касино де Парі», який надавав охочим відповідну інформацію про найвишуканіших дівчат, фактично будучи сутенером, доробився до розкішної кам’яниці на Професорській колонії в кінці вулиці Личаківської.

Усередині "Касино де Парі". Фото сайту Фотографії старого Львова

1945 року вулицю, яка від 1871 року називалася на честь польського патріота Тадеуша Рейтана, перейменували на 8-го Березня, але тодішній голова облвиконкому, син письменника Василя Стефаника Семен запротестував: «Тільки не це, бо люди сміються, адже всі знають, які були жінки на цій вулиці». Вочевидь, Семена Стефаника послухали, бо назва на честь Міжнародного жіночого дня проіснувала лише декілька місяців, і вулиці знову на п’ять років повернули ім’я Рейтана. А 1950 року цю вулицю перейменували на Павлика Морозова – російського хлопчика з Сибіру, який в СРСР прославився тим, що усіх своїх близьких родичів-«куркулів» заклав агентам НКВД. А у приміщенні «Касино де Парі» розмістили Будинок Піонерів, і діти та їхні батьки нерідко бачили на стінах залишки не дуже пристойних малюнків.

Інший елітарний заклад із надання інтимних послуг у першій половині XX століття був на початку вулиці Пекарської; мешканці цього будинку помітили, що розташування квартир у ньому нагадує номери борделю. Заклад мав назву «Пекелко», а історик та мемуарист, автор феноменальної книги «Шоа у Львові» Євген Наконечний пояснював цю назву тим, що сцена у ньому була змонтована у вигляді великої пательні, під якою горіло імпровізоване вогнище, і на цій пательні не смажилися, а танцювали оголені дівчата.

Ще один елітний заклад подібного штибу розташовувався у шикарній віллі в стилі історизму на вулиці Драгоманова, 25, де нині працює Військовий суд Львівського гарнізону. Старі мешканці вулиці розповідали, що під’їзди до цього будинку були викладені деревом, аби не створювати зайвого шуму від екіпажів, у яких прибували клієнти.

Вілла на вулиці Драгоманова, 25 у Львові. Фото Drymba.com

Бордель із цікавою мистецькою історією розміщувався в будинку на розі вулиці Ставропігійської і Домініканської площі. 1909 року скульптор Томаш Бернат виконав для цього будинку цікаві барельєфи, які можна оглянути й сьогодні. Митець у надзвичайно креативний спосіб протрактував відому античну легенду про дружину спартанського царя Леду і бога Зевса, який, аби завоювати серце цієї запаморочливо вродливої цариці, перетворився на лебедя. Сюжет цей занадто відомий у світовому образотворчому і пластичному мистецтві, утім львівський скульптор своїм новаторством перевершив усіляку можливу еротичну уяву. Переповідати не дуже пристойний сюжет у цьому тексті якось не випадає, але кожен охочий, одразу завернувши праворуч за ріг вулиці Ставропігійської, зможе оглянути роботу митця початку минулого століття й розшифрувати пікантність його задуму у послідовних подіях чотирьох барельєфів під вікнами другого поверху.

Ченці-домініканці, побачивши цей витвір мистецтва просто навпроти свого монастиря, були надзвичайно обурені. Розповідали, що й на самій вулиці Ставропігійській у бік площі Ринок Бернат, на додаток до барельєфів, розмістив ще й доволі непристойне пластичне зображення Фавна, яке вкрай стурбований цим неподобством монах, вилізши драбиною, знищив молотком. Жодних свідчень про вандалізм щодо самих барельєфів навпроти костелу немає, але відбита голова лебедя на третьому скульптурному сюжеті непристойної історії наводить на думку, що це теж могла бути робота цнотливого ченця.

Як уже домініканці не вимагали у міської влади прибрати ці сороміцькі барельєфи з-під їхнього монастиря, вони таки залишилися для нащадків. Як казали потім, аргументація львівської влади була приблизно такою, що в країні й суспільстві, де панує висока мораль, така дрібничка цю мораль поколивати не може.

Більш «демократичні» повії, які обслуговували клієнтів середнього й нижче середнього достатку, пантрували індивідуально в районі вулиць Городоцької, Шпитальної і в парку Костюшка (нині імені Івана Франка). Дівчатам легкої поведінки заборонялося промишляти на центральних вулицях Львова поблизу дорогих готелів, утім на цю заборону ті мало зважали. Польська поліція робила часті облави на львівських повій, однак зарадити продажному коханню було несила.

За часів Радянської імперії проституція займала виключне становище. Будучи затаврованою, як явище притаманне лише буржуазному суспільству, вона була оголошена в СРСР неіснуючою. Як виглядає, за радянських часів не було не лише сексу, але й проституції. Насправді ж проститутки нікуди не поділися, обслуговували у великих містах західних дипломатів, бізнесменів та своїх крупних державних посадовців. А на обласному рівні місцеві жриці кохання надавали послуги різноманітним «гастролерам»: починаючи від так званих «командировочних» і закінчуючи членами спортивних, профспілкових, комсомольських і таке інше делегацій. Зокрема у Львові наприкінці 1970-х років члени одного знаменитого радянського ВІА, які приїхали сюди на гастролі, настирливо вимагали від свого менеджера не яких-небудь, а найгарніших місцевих повій.

Цікаво, що проституція, поряд з гомосексуалізмом, у часи тоталітарні і так звані перебудовні переслідувалася на рівні з правами людини і свободою слова. Таким чином це явище стає в один логічний ряд з усіма можливими людськими свободами. Права людини і свобода слова в нас уже повністю реабілітовані, можливо десь надходить і черга реабілітації проституції? І справді, розпоряджатися своїм тілом – це нібито право жінки, яке логічно заперечити досить важко. У найбільш ліберально просунутій країні світу Нідерландах це право регламентується вже на юридичному рівні, починаючи від надходжень до бюджету, оскільки це прибуткова справа, і закінчуючи соціальним забезпеченням, оскільки це визнано професією.

Сучасний стан торгівлі жіночим тілом в Україні й у Львові зокрема аж занадто відомий, тому тут варто зачепити тільки деякі його аспекти. Лише в Туреччині, Греції та Нідерландах у секс-бізнесі працюють сотні українських жінок, але ані туркам, ані грекам, ані нідерландцям ніколи не спаде на думку, що це не українки, а власне жінки з України, а точніше здебільшого російськомовні жінки. Письменник Микола Куліш писав, що справжня Україна відбудеться лише тоді, коли катеринославські повії будуть пропонувати себе українською мовою. Вочевидь до справжньої України нам ще дуже й дуже далеко.

Сфера надання сексуальних послуг в Україні, як і низка інших специфічних сфер суспільного життя, наприклад, алкоголізм, наркоманія, кримінальний світ, послуговуються у своєму спілкуванні здебільшого російською мовою. Зокрема у Львові, згідно з даними соціологічного опитування, проведеного декілька років тому благодійним фондом «Салюс», мають свої помешкання або проживають тут із батьками лише 25,5% повій. Всі інші жриці кохання приїхали до нас із-поза меж Львова, а щодо цих 25,5%, то, неважко здогадатися, скільки серед них дівчат із традиційних львівських галицьких родин, зважаючи на загальновідомі стійкі релігійні, моральні та сімейні традиції львів'ян.

Повії у містах завжди здебільшого були чужинками, починаючи з часів Середньовіччя. Російський письменник Олександр Купрін говорить про остзейських німкень у борделях Москви 70-х років XIX століття. На початок XXI століття у борделях Західної Європи найбільше албанок, молдаванок, румунок, росіянок, українок і латишок (точніше, мешканок Латвії, де майже 40% російськомовного населення). Але тут уже виходять на перше місце соціальний та економічний аспекти проблеми. Подивімося на список європейських країн з найменшим ВВП на душу населення й побачимо точнісінько ту ж картину: Україна, Молдова, Росія, Білорусь, Албанія, Румунія і т. п. Та й взагалі важко уявити собі данійок, норвежок чи шведок в українських борделях.

Отож, боротьба з національною проституцією полягає в економічному зростанні будь-якої країни. За даними того ж фонду «Салюс», 82% львівських повій займаються цією справою у пошуках засобів до існування і тому, що потрібні гроші на навчання. Зросте рівень життя - знизиться відсоток національної проституції. Уявімо собі, хоча важко собі це сьогодні уявити, що незабаром Україна стане процвітаючою державою, тоді автоматично наші жінки, по-перше, перестануть продавати себе на експорт і, по-друге, у наших будинках розпусти з'являться жінки з бідніших країн: афганки, негритянки тощо. Кажуть, вони вже є у борделях Одеси і Дніпра.

А Львів початку третього десятиліття XXI століття, вочевидь, мало чим відрізняється від Львова двохсотлітньої давнини, коли європейський мандрівник писав, що в житті ще не бачив міста, настільки присвяченого розпусті. Ще до самого початку повномасштабного вторгнення Росії тисячі турків, поляків, білорусів та інших охочих до дешевих і якісних сексуальних послуг заполонили Львів, і на площі Ринок молоді хлопці й дівчата цілком інтелектуального вигляду настирливо роздавали підстаркуватим дядькам кольорові папірці, писані англійською і російською мовами, з пропозицією насолодитися еротичним масажем. Війна, вочевидь, дещо притлумила цей бізнес у Львові, утім він і надалі почувається тут зовсім незле.

Століття й тисячоліття людської історії доводять, що проституцію викорінити неможливо. Суспільній цнотливості, напевно, уже час, як у відомому анекдоті, розслабитися і використати все найбільш позитивне у цьому явищі. Торгівля жіночим тілом, як явище узаконене, має явні переваги. Насамперед воно відіграє роль такого собі «громовідводу» суспільної звірячої пристрасті, таким чином зменшуючи злочинність не лише на сексуальному ґрунті, а й будь-яку. Не буде проституції - натовпи маніяків зірвуться з ланцюга і стануть масово ґвалтувати наших жінок, сестер і доньок, а якщо ми замкнемо їх на ключ, агресія маніяків може вихлюпнутись на вулиці, і тоді статистика усіляких злочинів, кажуть психологи, сягне неймовірної цифри.

Окрім того, від проституції цивілізована держава має пряму економічну вигоду, вона дає можливість працювати тисячам жінок та багатьом іншим працівникам, які обслуговують цю сферу. Проституція забезпечує значні надходження до держбюджету, які можна витратити на освіту й виховання, де будуть розповідати, що проституція – це дуже погано. Цивілізовані закони надають соціальну допомогу повіям: у разі хвороби, по догляду за дітьми, пенсійне забезпечення. Щодо українських повій, то лише офіційно від наших закордонних заробітчан щорічно надходять до України декілька мільярдів доларів. Цікаво, скільки офіційно і неофіційно інвестують в українську економіку можливо сотні, якщо не тисячі наших закордонних повій?

Нарешті, проституція має також і велике виховне значення. Недосвідчені юнаки можуть спокійно, не думаючи про стрес сексуальної ініціації, пройти в повій солідний статевий вишкіл, який зможуть потім вдало використати у шлюбі. Якщо є професія, то повинен бути й високий професіоналізм, недарма ще древні вигадували усілякі «Кама Сутри». Усі можливі переваги цього соціального явища, яке, як уже доведено, людству несила здолати, більш ніж очевидні. У Верховній Раді є група депутатів, які невдовзі мають намір ініціювати узаконення в Україні проституції, наче у часі війни немає нічого більш нагального.

Тут, власне, можна було б і поставити у цій темі крапку, якби не одне «але». І це «але» полягає в тому, що, окрім чинників економічних, соціальних, філософських, психологічних та інших, існує ще Бог і безсмертна людська душа. І цю безсмертну людську душу Бог дав останній повії, рівно ж як і матері Терезі. І коли усвідомлюєш, що те велике, найбільше таїнство любові і народження дитини, яке Всевишній подарував жінці, люди з дуже розумним і обґрунтованим виглядом перетворили на товарно-грошові відносини, стає якось моторошно від почуття розпачу, безвиході й неможливості зарадити цьому. І коли ми колись хоч на мить побачимо в цих нещасних і грішних жінках своїх матерів, дружин і доньок, ми зрозуміємо, наскільки це явище страшне, огидне й неприродне. І нічого банальнішого не можна сказати від того, що найдревніша професія є і найогиднішою. Хто мудрий, нехай замислиться над тим, що існує щось дуже світле й величне, що стоїть за ворітьми цього світу і що буде тій людині, яка тут, перед цими ворітьми, занапастить свою безсмертну душу?..

На головному фото будівля «Касино де Парі», в якій зараз працює театр імені Курбаса.