Львівським обласним центром екстреної медичної допомоги та медицини катастроф три роки у статусі в.о. керує 39-річний Андрій Васько. Він очолив великий колектив екстренки після 3,5 року роботи заступником директора обласного департаменту охорони здоров’я (деякий час виконував обов’язки керівника). Від початку пандемії керував обласним штабом протидії ковіду, а минулого року отримав звання «Залужений лікар України».
Схоже, така кар’єра медичного чиновника не обійшлася без покровителів у владі. Утім Андрієві Ваську не вдалося позбутися приставки «в.о.». Конкурс на посаду керівника екстренки, який оголошувала Львівська облрада, майже одразу скасували і більше до того питання не поверталися. Близько 200 працівників «швидкої» пікетували облраду на його підтримку, але це не допомогло.
ZAXID.NET поспілкувався з Андрієм Васьком про роботу швидкої допомоги Львівщини в час війни, зарплати її працівників, діяльність у статусі «в.о.», а також про покровителів та друзів у владі.
100% забезпечення медикаментами, автомобілями та пальним
Пандемія і війна виявилися не тільки викликами, але й можливостями для медицини. Як змінилася екстрена медицина Львівщини за останні три роки, якщо говорити про рівень забезпечення?
Концепція розвитку екстреної медичної допомоги була затверджена ще до ковіду, були визначені пріоритети щодо освіти працівників, матеріально-технічного забезпечення, філософії екстреної медичної допомоги. Ми відійшли від того, що екстренка – це таксі з мигалкою, та перейшли до концепту, що екстренка рятує життя і виїжджає на ті виклики, де життя людини є під загрозою. Це непросто давалося навіть нашим працівникам з системи, які знають і розуміють, які функції на нас покладені. Стаціонарні заклади ще кілька років пробували накинути на нас непрофільну роботу. Додзвонювачі на лінію «103» також постійно вимагали, щоб ми приїхали на температуру, перелом пальця чи передпліччя, з чим можна доїхати до закладу охорони здоров’я на таксі.
Держава зробила колосальні інвестиції в екстрену медичну допомогу. Маємо на 100% оновлений автопарк. Кожна машина екстреної медичної допомоги, яка виїжджає в рейс, є молодшою, ніж три роки. Такого результату не було навіть у європейських країнах, коли вони входили в реформу.
Ні для кого не секрет, що екстрена медична допомога фінансується за пріоритетним пакетом і за достатньо високими тарифами. Вони не до порівняння з європейським стандартом, але за українськими мірками – це достатньо хороше фінансування. Справа в тому, що ти з тими грошима робиш. Ми старалися сфокусуватися на двох першочергових речах, бо грошей завжди буде мало. Перше – надання допомоги пацієнтам: повне забезпечення медикаментами, пальним, автомобілі, їх сервісне обслуговування, медобладнання і радіозв’язок. Друге – оплата праці. Намагаємося економити на всьому, де це вдається, особливо під час війни, коли ресурси здорожчали. Можемо економити на використанні пального, зменшувати норми в межах здорового глузду, можемо сидіти на старих меблях, у невідремонтованих приміщеннях, але заробітна плата працівників повинна бути висока. Пацієнт має бути захищений, зарплата медиків має бути висока.
Коли все потрібне для пацієнта було зроблено, піднялася зарплата медиків. Всі інші речі (меблі, умови) можна дотягувати потім, якщо будуть на це гроші.
Тобто, з медикаментами, пальним проблем немає?
У нас 100% забезпечення медикаментами, пальним, усім, що стосується транспортування. Екстрена медична допомога надається усім, хто перебуває на території нашої держави, безоплатно.
Не буває так, щоб все було ідеально. Які проблемні питання потребують вирішення?
Усвідомлюємо, що в нас є проблемні моменти, є речі, які нам вдаються не з першого разу – є перспективні речі, а є рудименти ще радянської доби. Реформуємо систему, не набираючи повністю новий штат людей, як це зробили, наприклад, у Польщі. Ми пробуємо змінити систему при наявному кадровому ресурсі. Постійно навчаємо наших працівників, медиків, які здійснюють медичну евакуацію, транспортування пацієнтів на штучній вентиляції легень. У нас є великий розділ у системі оплати праці – кожен медик, який успішно складає сертифіковані міжнародні курси, отримує щомісячну доплату до зарплати. Така доплата може становити до 1700 грн щомісяця. Це недовготривалі навчання, відшкодовуємо їх вартість.
Найвища зарплата серед екстренок в Україні
Все-таки, чи є проблеми, які ще потребують вирішення?
Немає таких проблемних питань, які неможливо вирішити в нас в колективі. Колектив великий – 2,5 тис. людей. Бувають конфліктні питання, кожен має своє бачення. Є два боки медалі: керівник хотів би, щоб всі працювали добре, люди би хотіли отримувати зарплату, але працювати менше. Знаходимо порозуміння десь посередині. Виконуємо свою функцію, намагаємося платити високу зарплату. Загалом на даний час в екстреній медицині Львівщини найвища зарплата серед ектренок в Україні і, я підозрюю, що за офіційною зарплатою, ми одні з перших серед державних закладів охорони здоров’я.
А який розмір заробітних плат в ектреній медицині Львівщини?
Заробітна плата медичної сестри або фельдшера 18-22 тис. грн. Це без врахування курсів. Якщо є диплом про завершення курсів, то вища. Зарплата лікаря 24-27 тис. грн. Водія – 15-19 тис. грн.
Зарплати працівників адміністрації?
Зарплата рядового працівника бухгалтерського чи кадрового відділів є на рівні фельдшера вищої категорії – близько 20-23 тис. грн. Зарплата керівника підрозділу, завідувача відділенням – близько 30-35 тис. грн. Зарплата моїх заступників еквівалентна двом зарплатам лікаря – близько 50-54 тис. грн.
Ваша зарплата як керівника?
Моя зарплата 54-55 тис. грн.
Такі зарплати вищі, ніж у лікарнях?
Питання заробітної плати медичного персоналу і неформальних платежів завжди були критичними. Неформальні платежі в системі екстреної медичної допомоги практично відсутні.
Принаймні, суттєво менші, ніж у стаціонарах.
Коли я прийшов на посаду, ми постановили собі декілька правил, від яких не відступаємо. Одне з правил – звільняємо всіх, хто перебуває п’яний на роботі. Це безапеляційно. Друге – караємо або звільняємо тих працівників, які не надають медичну допомогу пацієнту, який її потребує. Коли бригада приїжджає на місце події та замість надання медичної допомоги пробує сперечатися з пацієнтом або не реанімує пацієнта. За такі речі ми звільняємо. Це червоні лінії.
Третє питання, яке обговорюється в нашому колективі – неформальні платежі. У галузі охорони здоров’я – це звична річ для України, на жаль. Причина тому – достатньо низькі зарплати в медичній галузі. Навіть при тому, що зараз зарплата досить стрімко зростає, вона далеко не відповідає тому, що насправді неофіційно отримує лікар. Доки ми як пацієнти чи як медики будемо робити вигляд, що в нас немає неофіційних платежів, доти наша система охорони здоров’я буде небезпечною. Для екстреної медичної допомоги – це взагалі неприйнятні речі. Ми чудово розуміємо, що більшість наших пацієнтів у критичному або в екстреному стані. Навряд чи етично ставити до них такі питання. Тому зарплата медиків ектренки повина бути максимально висока.
Завдяки чому зарплата в ектреній медицині Львівщини вища, ніж у станціонарах, і найвища серед ектренок в Україні?
Завдяки оптимальній кількості персоналу. Більша кількість персоналу, буде дорівнювати меншій зарплаті для всіх. У нас вища інтенсивність роботи. Коли в інших обласних центрах-мільйонниках одна бригада має за добу близько 2-3 виклики, то у Львові – 6-10 викликів. Приблизно вдвічі більше бригад вони виводять на лінію. Медицина – річ статистична і популяційна. Ми точно знаємо, що на території Львівщини в наступному році буде стільки-то інфарктів (приблизно, як минулого року), стільки-то інсультів, стільки-то пологів. Динаміка може бути позитивна або негативна, це статистичні показники. Тобто, знаємо, яка приблизна кількість викликів буде у Львові та області наступного року. У цих розрахунках можна планувати свою діяльність. Якщо ми правильніше розмістимо наші бригади, стимулюємо їх фінансово заробітною платою, вони будуть інтенсивніше працювати і давати той самий результат.
Судячи з зарплат, працювати в екстреній медицині Львівщини має бути престижно. Але чи є проблема з кадрами?
Проблема з кадрами є у тому плані, що велика частина наших працівників є пенсійного віку. Особливо це стосується водіїв. Завжди через дуже низькі зарплати на роботу до нас приходили водії віком 65 років плюс. Досить складно говорити про аварійно-рятувальну службу з 70-річними водіями. Хоча ми повинні виходити з того, що маємо, і пробувати перенавчити, підтягнути. Робота в екстреній медичній допомозі фізично важка. Їздити на виклики, зносити пацієнта з поверхів, реанімувати пацієнта, постійно бути в русі і на колесах фізично важко. Це і психологічно важко. У питанні водіїв нам ще треба працювати. На жаль, наші 70-річні колеги не стануть молодшими наступного року. Це буде гостра проблема.
Думаю, систему екстреної медицини в найближчі роки очікує запровадження складання фізичних нормативів, як це є в ДСНС. Фізично нездорова людина не може рятувати життя, бо вона стає проблемою для команди, яка йде з нею на виклик. Тому, коли ми відправляємо бригади на схід на медевакуацію чи інші завдання у зоні небезпеки, стараємось вибирати виключно фізично здорових працівників.
Загалом мені фантастично пощастило з колективом. Коли я йшов сюди на посаду, багато моїх товаришів зі сфери управління, бізнесу, громадського сектору казали, що в мене не все в порядку з головою, що я йду в екстрену медичну допомогу, де стільки проблем та конфліктів. Ми презентували стратегію, візію того, де ми бачимо нашу службу через три роки. А досягнули того, що хотіли, за два роки. Всі плани стають реальністю завдяки титанічній праці всього колективу. Я лише модератор того, що відбувається.
«У момент найбільшого навантаження у нас було достатньо ресурсів»
Давайте повернемося до теми війни. Який період від початку великої війни був найскладнішим для екстренки?
Думаю, перші два місяці були найважчими. Відбувалася масштабна міграція людей на території області, достатньо всі були заведені, у тому числі були внутрішні конфлікти в колективі, стресові фактори.
Чи було таке, що ваші працівники кидали роботу і виїжджали за кордон?
Близько 100 наших працівників покинули територію України в перші дні війни, але потім більшість з них повернулася. Близько 20 працівників не повернулися – це переважно чоловіки або жінки, які виїхали з сім’ями. Це смішна кількість порівняно з колективом у 2,5 тис. працівників. Ми приймали досить радикальні управлінські рішення – від початку війни і фактично до кінця червня не відпускали людей у відпустки. У момент найважчого навантаження у нас було достатньо ресурсів. Люди були добре змобілізовані, готові працювати понаднормово, без додаткових оплат, ризикуючи життям і здоров’ям фактично під прильотами, які тоді у Львові відбувалися досить часто.
Зазвичай у нас на рейсі 140 автомобілів на добу. Коли були прильоти по Яворівському полігону, ми змогли мобілізувати додаткових 80 бригад, які прибули на місце події і займалися евакуацією. Наші працівники дуже швидко відгукнулися і в позаробочий час сіли в автомобілі і поїхали надавати допомогу. Також це свідчить про наші резерви, які досить великі, щоб їх задіяти в разі потреби.
Коли треба було їхати у Маріуполь та здійснювати евакуацію поранених з «Азовсталі», то за кілька годин після отримання доручення ми змогли сформувати 36 бригад, які поїхали на медевакуацію. Це була третя наймасштабніша евакуаційна місія перед тим, як окупанти закрили гуманітарний коридор і більше не впускали нікого. Не секрет, що окупанти не зважають на медичну службу та розстрілюють «швидкі» так само, як і цивільні автомобілі з дітьми чи автомобілі військових. Але люди зголосилися, розуміючи всю складність того процесу. Хоча тут мушу наголосити, що наші заслуги у війні навіть близько не можуть бути прирівняні до заслуг колег з Дніпра, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Харкова. Для них це щоденна робота, там є насправді герої.
«Ми змогли зменшити кількість викликів приблизно на 100 в день»
Якщо говорити про виклики від пацієнтів. Чи зменшилася кількість необґрунтованих викликів за час великої війни?
Тут спрацювали кілька факторів. Перше – робота всередині колективу. Ми проводили дуже ґрунтовну роботу, особливо, в оперативно-диспетчерському відділі, вчили працівників, як відсортовувати виклики, щоби не згубити важливого виклику і не приймати непрофільні виклики. Друге – це комунікаційна стратегія в медіа та з боку наших працівників на місцях. У кожному населеному пункті з населенням понад 5 тис. гарантовано є наш пункт базування. Якщо наш працівник піде до школи, церкви, клубу та поговорить з людьми, які його оточують, то ми на території області отримаємо масштабну медійну кампанію народними методами.
За рік ми змогли зменшити кількість викликів приблизно на 100 в день. Тобто, якщо до війни, під час ковіду, в нас було близько 850 викликів щодоби, минулого року їх кількість зменшилася до 750, а зараз ми доходимо до 600. Кількість дзвінків при тому залишається сталою. Краще працюють лікарі-консультанти, фельдшери. Ніхто не залишається без медичної допомоги, але ми якісніше опрацьовуємо виклики.
На які виклики «швидка» не поїде, тобто, з чим навіть не варто звертатися?
«Швидка» не поїде на констатацію смерті вдома, хіба якщо є сумнів, що пацієнт перебуває у стані клінічної смерті. Витягування кліщів, лікування зубного болю, висока температура в дорослих (на виклики до дітей поки що їздимо), виписка будь-якої документації, виконання призначень лікарів зі стаціонару чи амбулаторії, здійснення планових ін’єкцій – на такі виклики ми не поїдемо. Ми не є сімейна медицина або мобільна медична допомога, яка приїжджає виконувати планові призначення.
Виклики, на які ми виїжджаємо – втрата свідомості, порушення чи відсутність дихання, відсутність серцебиття, масивна кровотеча, опіки, наявність будь-якого роду і виду травм, алергічних, анафілактичних реакцій, в тому числі від укусів комах. Тобто, коли стан пацієнта такий, що він сам до медичного закладу добратися не зможе. Наприклад, зламане передпліччя не є підставою для виклику «швидкої», але зламане стегно чи гомілка, коли пацієнт не може самостійно пересуватися, є приводом телефонувати на «103».
Які найбільш небезпечні виклики були за останній час?
Найбільш небезпечними є виклики до пацієнтів з асоціальної групи, які можуть завдати шкоди нашим працівникам. Кожна бригада, яка виїжджає на виклик, не знає, що її там чекає, кожен виклик – це ризик. Складними є виклики до пацієнтів у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, до пацієнтів з психічними розладами. Бували виклики, коли наша бригада ловила пацієнта, який намагався вистрибнути з балкона. Ми досить часто викликаємо поліцію, просимо поліцейських про допомогу не стільки з метою покарання, як для роз’яснювальної роботи. Люди повинні розуміти, що медики під час надання медичної допомоги є недоторканні.
Якщо родичі пацієнта заважають надавати допомогу, ми можемо їх висадити з автомобіля, навіть якщо пацієнт – маленька дитина.
Є і позитивні, хвилюючі моменти. Наші бригади завжди радіють, коли мають можливість прийняти пологи в кареті швидкої допомоги. Найголовніше – це успішні реанімації. Кожна успішна реанімація – це подвиг, це фантастична річ, коли ми повертаємо людей з того світу і потім вони ще своїми ногами йдуть додому. У нас є лікарі, які мають чотири-п’ять успішних реанімацій протягом року.
«Ветольотом забирали пацієнтів, з якими у районних лікарнях не справились би»
Наскільки виправдала себе аеромедична евакуація, якщо говорити про затрати і врятовані життя? Коли вона може бути відновлена?
Коли закінчиться воєнний стан, такі заходи будуть відновлені. Це дуже ефективний метод, стандарт екстреної медичної допомоги в цивілізованому світі.
Але це потребує величезних затрат.
Один політ гелікоптера прирівнюється до вартості надання медичної допомоги пацієнту з інфарктом міокарда в стаціонарному закладі. Це не є аж такі фантастично-космічні видатки. Але швидкість надання медичної допомоги, оперативність реагування на надзвичайні ситуації поліпшується в рази.
Скільки це в грошах?
У довоєнний час політ гелікоптером у Турку і назад до Львова коштував близько 50 тис. грн. Зрозуміло, що зараз зростуть витрати на пальне. Але найголовніше – правильне використання таких ресурсів. У нас є лікарні у Турці і в Бродах, звідки ми забирали пацієнтів вертольотами. Але ми евакуйовували з цих територій пацієнтів з інфарктами, інсультами, ускладненими пологами і з політравмою, тобто, тих, з якими у районних лікарнях, найімовірніше, не справились би.
Але не всіх вдалося врятувати.
Смертей на борту гелікоптера не було. Питання, що не кожного пацієнта вдається врятувати. Лікарі – не боги, нема такого, що кожного пацієнта, в якого зупинилося серце, зможуть повернути до життя.
Про кожну таку евакуацію гелікоптером приймали рішення ви особисто?
Так, перші півроку: кожна евакуація, вибір місця посадки вертольота, класифікація пацієнта, щоб не послати гелікоптер за пацієнтом, який цього не потребує. Був випадок, коли ми чекали першого виклику на аеромедичну евакуацію. З Турківського району надходить виклик про мозковий інсульт. За процедурою, ми скеровуємо бригаду, яка оглядає пацієнта, констатує діагноз, везе пацієнта до місця можливої зручної посадки гелікоптера і за ним вилітає гелікоптер. Приїхала бригада на цей перший виклик, заходить до хати, там сидить чоловік, їсть борщ. Питають: «У кого інсульт?». Він відповідає: «Мені родичі порадили так сказати, тоді ви мене швидше до лікарні в Турку завезете». У результаті всі посміялися, але добре, що вертольотом за цим пацієнтом не прилетіли.
Скільки ми транспортували гелікоптером органів для пересадки, дітей, дорослих. Це реальний порятунок життя, доступність найвищого рівня медичної допомоги.
«Я належу до команди Максима Козицького»
Перейдемо до питань, пов’язаних з політикою. У вас досить стрімка кар’єра медичного чиновника після 30 років. Хто є вашими покровителями чи друзями у владі?
На посаду виконувача обов’язків керівника екстреної медичної допомоги Львівської області я прийшов за сприяння, в тому числі, голови ОВА Максима Козицького. Ми досить довго працювали в обласному штабі з протидії ковіду. На той час я вже три роки працював заступником керівника департаменту охорони здоров’я та півроку виконував обов’язки його керівника. Три роки на державній службі – це такий момент, коли задумуєшся над тим, що далі. Я зробив крок у систему управління в комунальному закладі. Екстрена медична допомога дуже близька мені за моєю внутрішньою філософією.
Пропозицію очолити екстрену медичну допомогу ви отримали особисто від Максима Козицького? Це було його прохання?
Це було моє бажання. Я перебуваю на цій посаді, бо я дуже хотів змін в екстреній допомозі. У нас досить демократичні стосунки були тоді в системі обласної влади. Це була спільна позиція ОДА і обласної ради дозволити мені починати реформувати екстрену медичну допомогу. Але, дякуючи Максиму Зіновійовичу, я отримав таку можливість.
Варто нагадати, що ви балотувалися до Львівської облради від партії «Слуга народу», але не пройшли. Досі вважаєте себе учасником цієї команди?
Так, я належу до команди Максима Зіновійовича.
«Приставка в.о. не заважає працювати»
Ви вже три роки у статусі в.о. директора центру екстреної медицини області. У 2021 році Львівська облрада оголошувала конкурс на цю посаду, однак його майже одразу скасували і більше не оголошували. Хто був противником того, щоб ви виграли цей конкурс і очолили заклад на постійній основі?
Було багато факторів, у тому числі політичних навколо такої ключової посади як керівник екстреної медичної допомоги, особливо, коли ми почали показувати перші результати щодо оновлення автопарку, зарплат працівників, особливо під час ковіду, коли всюди екстрена допомога захлиналася, а на Львівщині справлялася з завданнями.
Колектив великий. На політичній нестабільності навколо цього процесу хотіли, як завжди, поживитися різні сторони. Але підозрюю, що нікому з перших осіб це не було цікаво.
Приставка в.о. насправді абсолютно не заважає працювати. Я три роки в департаменті охорони здоров’я був у статусі виконувача обов’язків заступника, повноцінним заступником став у червні 2020 року і вже за декілька днів перейшов працювати на посаду в.о. керівника екстренки. Нестабільність у такому форматі є моєю реальністю, моєю стабільністю.
Які у вас стосунки з екс-головою ЛОДА Олегом Синюткою, який має вплив на процеси в обласній раді? Оскільки, екстрена медицина – комунальний заклад обласної ради.
У мене робочі відносини з усіма. Тут не йдеться про переможців і переможених, а про спільну справу, яка не терпить війни. Не може бути війни на полі медицини, екстреної медичної допомоги, бо пацієнт не заслуговує такого ставлення. Це моє принципове бачення від початку роботи на держслужбі і воно залишиться надалі.
«Я не безпомилковий керівник»
Тодішні протести під обласною радою показали, що у вас є велика підтримка в колективі. Але є і опозиція. Про це видно з окремих публікацій у ЗМІ, де йдеться про невдоволення профспілок.
Я не боюся комунікувати з працівниками, готовий почути критику і обґрунтувати свою позицію. Але коли закінчуються аргументи здорового глузду, вступають політичні аргументи – жовті публікації, різного роду статейки. Комусь це потрібно. Опозиція чи люди в колективі, які незадоволені тим, що я роблю, – це ок. Це запобіжник від дурості керівника, який може помилитися. Будь-хто помиляється. Я розцінюю кожного, хто мене критикує, як позитив. Кожну критику приймаю, аналізую і тоді вже вирішую, чи реагувати на неї чи це дурниці, які не вартують уваги.
Наскільки ви строгий керівник? Була інформація про те, що ви звільнили лікаря, який не виконав вимогу пройти в укриття під час повітряної тривоги (суд поновив його на роботі довелося виплатити майже 100 тис. грн зарплати). Наскільки часті такі звільнення, скільки працівників поновлюються на роботі за рішенням судів?
Я не безпомилковий керівник. У цьому випадку потрібно було обмежитися дисциплінарним стягненням, дати догану і закрити питання. Це було на початку війни, були випадки, коли диспетчерські в східних областях були мішенями для руйнування. Але не треба було звільняти.
Питання з цим лікарем вичерпане. Який би строгий керівник я не був, коли помиляюся, розумію, що повинен попросити вибачення і протягнути руку першим. Що і було зроблено.
Це єдиний такий випадок?
Ще було одне звільнення за прогул. Суд першої інстанції визнав це звільнення правомірним, апеляція скасувала це рішення. У нас була можливість подавати касацію. Але ми з цим працівником поговорили, знайшли порозуміння та погодилися на поновлення його на роботі.
Якого рівня цей працівник?
Це технічний працівник.
«Усі ми пацієнти і не знаємо, коли нам потрібна буде «швидка»
Чи є випадки, коли представники влади, депутати, чиновники чи просто знайомі в разі необхідності виклику швидкої допомоги додому телефонують не на лінію «103» (чи 112), а на приватний телефон Андрія Васька?
Такі випадки бувають. Вони інколи пов’язані зі складністю конкретних випадків. Але таких дзвінків значно менше, ніж було на початку моєї роботи в екстреній медицині і тоді, коли я працював заступником в департаменті охорони здоров’я (тоді координація екстренки була моїм безпосереднім обов’язком). Кількість таких дзвінків зменшується з кожним роком. Їх було багато під час ковіду, як і скарг. Коли я працював у департаменті, кожна третя скарга була на екстрену медичну допомогу.
Хто собі може дозволити подзвонити до вас на приватний номер, щоб сказати: «Мені потрібна «швидка»?
Мій номер не змінювався ще з часів медінституту. Є багато людей, які вважають, що можуть набрати мене з будь-якого питання в будь-який час дня і ночі, бо в когось там з’явилась температура. Звичайно, я їм одразу рекомендую зателефонувати на 103, тобто, привчаю людей до такого механізму. Якщо раптом «швидка» не приїжджає, тоді «б’ємо в дзвони». Так само кажу всім моїм товаришам чи будь-кому, хто телефонує.
Кількість дзвінків «пришли мені швидку за такою-то адресою» зменшилася десь на 80%.
Ті, хто телефонують до вас на приватний номер, щоб викликати «швидку», мабуть, хочуть якось перестрахуватися чи сподіваються, що пан Васько відправить якусь спеціальну бригаду?
Це те, з чим ми мали боротися з самого початку. Перше питання – чи приїде швидка. Вже тепер люди знають точно, що якщо в тебе критичний стан, то приїде, а якщо в тебе некритичний стан, тобі пояснять, що робити. Друге питання, що приїде якась краща швидка. Коли я тільки прийшов на посаду в нас зі 140 бригад на рейсі були 5-7 добре підготовлених, які проходили якісь навчання. Ми поставили собі за мету досягнути середньо-високого рівня для всіх. Коли я як пацієнт потребуватиму екстреної медичної допомоги, буду без свідомості чи мене не впізнає диспетчер телефоном, щоб до мене приїхали і врятували моє життя. Бо ми самі пацієнти і ніколи не знаємо, коли нам буде потрібна екстрена медична допомога.
Ми повинні навчати людей правильному механізму. Він має бути прозорий, зрозумілий, безоплатний. Маємо зробити таку систему екстреної допомоги, щоб людина, яка не має мого номера телефону, отримала настільки ж якісну медичну допомогу, як і представник уряду, який би потребував допомоги на території нашої області.
Чи є спеціальні бригади, які виїжджають тільки за дзвінком від Андрія Васька?
Ні, такого немає. У нас є фельдшерські і є лікарські бригади. Є бригади медицини катастроф і бригади для міжгоспітальних перевезень, які проходять навчання найвищого рівня. Лікарів, які можуть перевезти пацієнта на ШВЛ зі стаціонару в стаціонар, підбирають наші диспетчери та відповідальні лікарі. Немає бригад, які в очікуванні блатного виклику від Андрія Васька.
Наскільки ви тримаєтеся за посаду? Адже коли зміниться політична ситуація в області, може статися, що вам доведеться залишити це місце.
Офіційно я на посаді заступника з організаційно-методичної роботи, виконую обов’язки керівника установи. Я готовий відповідати за рішення, які приймаю, за помилки, виправляти їх і рухатися ще краще.
Вважаю, що набагато важливіший зміст, ніж форма. Має значення, що і для чого ми робимо, наскільки ці зміни будуть незворотні, а не те, наскільки можемо себе зробити незамінними. Незамінних людей немає. І вважаю, що це не останнє місце роботи в моєму житті.