Міграційна криза, з якою намагається впоратись Європейський Союз, не несе жодних добрих новин ні для України, ні для інших «проєвропейських» країн Східного партнерства. Вони теж можуть стати її жертвами.
Хоча візова система Шенґену була одним із символів «фортеці-Європи», її послаблення (або гіпотетична ліквідація) зачепить передовсім громадян третіх країн – зокрема українців, грузинів чи молдаван.
Кінець шенґенської системи?
Громадяни держав-членів можуть вільно переміщатися цілим Європейським Союзом – це одна з чотирьох свобод спільного ринку, безпосередньо не пов'язана з ідеєю Шенґену. Велика Британія не входить до Шенґенської зони, але кожен польський громадянин має право їздити туди і навіть найматися на роботу, оскільки він є громадянином держави-члена ЄС.
Для третіх країн ситуація інша. Шенґенська віза (хоч і тяжко буває її отримати – наприклад, українцям) або відсутність візового режиму (віднедавна це чинно для Молдови) дозволяють в’їзд на територію цілої зони, тобто переважної більшості держав-членів ЄС і ЄАВТ (Європейської асоціації вільної торгівлі). Запровадження прикордонного контролю всередині зони означає необхідність проходження виснажливих перевірок, які не будуть формальністю, як у випадку з громадянами Євросоюзу. Прибульця з-за меж ЄС прикордонні служби розглядатимуть як потенційного нелегала, якому доведеться на кожному кордоні повторно доводити, що він має право на в'їзд у країну. У критичному випадку ліквідація Шенґенської зони – сценарій суто гіпотетичний – може призвести до ренаціоналізації візової політики держав-членів.
Обидва ці інструменти – Шенґен і спільна візова політика – тісно пов'язані. Скасування контролю на внутрішніх кордонах передбачає одночасно спільний контроль над тим, хто може перетнути зовнішній кордон. Ренаціоналізація візової політики означатиме потребу отримувати окремі візи для кожної «шенґенської» країни. Крім того, заявників більше не захищатимуть шенґенські стандарти (так званий візовий кодекс), що могло б призвести до загострення візової політики окремих країн.
Білі комірці з-над Дніпра
Нинішня криза може ще більше погіршити ставлення держав та суспільств країн-членів ЄС до іммігрантів. Наразі це можна помітити у країнах Вишеградської групи, що є менш привілейованими, а також з меншим досвідом у питанні іммігрантів й меншими зобов'язаннями щодо країн, з яких вони прибувають.
Як поводитимуться країни «старого» ЄС (особливо Німеччина), наразі важко передбачити. Скоріш за все, принаймні так воно видається, що і вони з часом позбудуться доброзичливої риторики щодо прибульців.
У країнах нашого регіону, особливо в Польщі, нинішня криза вперше викликала дискусію про імміграцію. Ця дискусія може охопити й українців – на радість певних політичних сил та проросійської пропаганди. Адже дуже легко поєднати дві позиції: «Ми не хочемо бачити в Польщі українських бандерівців» і «Ми не хочемо бачити в Польщі чужих, чорношкірих, арабів». В результаті вийде: «Ми не хочемо бачити в Польщі чужих: українських бандерівців, чорношкірих, арабів».
У цьому контексті негативної оцінки заслуговує заява прем'єр-міністра Еви Копач, котра кілька днів тому зазначила, що Польща не може дозволити собі прийняти економічних мігрантів. А ким є більшість українців, котрі приїжджають до Польщі? Саме економічними мігрантами. То чи можуть поляки дозволити собі економічних мігрантів з України? Напевно, так, оскільки більшість із них знаходить собі роботу прибиральників, будівельників і щораз частіше – варто про це нагадати прем'єр-міністрові – «білих комірців».
Вийти з доброю міною
Імміграційна криза – це черговий складний виклик, з яким має впоратись ЄС (після кризи євро і війни в Україні). Кожна з них демонструє слабкі сторони Євросоюзу в головних царинах: Шенґен, євро, спільна зовнішня політика та політика безпеки. Кожна з них послаблює ЄС і провокує те, що він щораз більше замикається, зосереджуючись на внутрішніх проблемах.
«Європейський Союз нині не в найкращому стані», – визнав кілька днів тому в Європейському Парламенті Жан-Клод Юнкер. Слабкий Євросоюз – це Євросоюз, котрий щораз з меншим бажанням ангажується до справ за своїми зовнішніми межами. Це Євросоюз, котрий менш схильний до участі в амбітних ініціативах щодо сусідніх країн, менш готовий до щедрої фінансової підтримки їхніх трансформацій. Угода про асоціацію, кажете? І що з того?
Європейський Союз, намагаючись боротися з неконтрольованим напливом біженців, незабаром може втратити частину свого так званого soft power. Впускаючи іммігрантів – виявить свою слабкість. Не впускаючи – покаже, що насправді мало чим відрізняється від багатьох нафтових монархій Перської затоки.
Цей текст не покликаний відповісти на питання, яка мета чинної російської політики в Сирії і як Кремль спричинив спалах актуальної кризи. Проте в Москві, безумовно, з приємністю спостерігають за хаотичністю дій ЄС, відсутністю солідарності у питаннях напливу біженців, закриттям кордонів.
Бракує хіба що телевізійної картинки з занадто старанним угорським прикордонником, котрий відкриває вогонь по родинах, що штурмують перекриття на кордоні зі Сербією. І тоді вже Європа матиме нового «героя». Хтось у Кремлі скаже: «Подивіться – вони також стріляють в людей, котрі хочуть кращого життя. Чи за те боролися в морозні дні на Майдані?». Але «все чудово, прекрасна маркізо».
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході.
Оригінльна назва статті: Nowe ofiary („Nowa Europa Wschodnia”)