Орест Ґелитович: Міти миттєвостей

У львівському „Музеї ідей” завершилась виставка живопису Ореста Ґелитовича „МитТєвості”. Мотто виставки слугували слова поета Назара Гончара „і нам радіти миті дарма! ні? і нам радіти миті дарма? ні!” – ці слова мабуть найкраще характеризують цю виставку – здавалось прості, усталені, звичні форми традиційного олійного живопису, однак при уважнішому розгляданні вони відкривають приховані, часом несподівані змісти, подібно як винесене в назву виставки слово „Миттєвості” завжди приховуватиме в собі також „міт/міф”, а відтак мітологію, створенну миттю – саме про неї ця виставка.

Львівський мистецтвознавець Роман Яців доречно характеризує живопис Ґелитовича як цікаву спробу поєднання гіперреалізму та попарту, коли узвичаєні для розглядання предмети отримують нове, часом дуже несподіване звучання. Так іноді вічні теми затерті невічними, буденними слова губляться, а віднаходяться лише при прискіпливому їх розгляданні. Для цього потрібен час. Для того, аби відчути, насолодитись цим живописом, потрібен час. Саме це й споріднює Ґелитовича з мистецтвом давніх майстрів – аби зрозуміти не вистачає швиденько проспацерувати анфіладою ґалереї так, щоб склалось „загальне враження”. У цьому випадку „загальне враження” якось не складається, бо кожна картина цінна сама в собі.

Якщо ж спробувати дошукуватись спільного ключа цієї виставки, тоді цей живопис можна було б назвати присутньою неприсутністю. Ймовірно, когось така проминущість відлякує, чи, принаймні, бентежить, бо ж sic transic gloria mundi – то незручний, незатишний вислів. Живопис Ореста Ґелитовича виростає з театральної декорації (певне, сам він до того не признається). Це – декорація якогось дивного театру – в ньому немає ні акторів, ні режисерів, ані навіть публіки. Це театр декорацій. Жодне слово не буде тут більш промовистим, ніж цей пишний мовчазний (завмерлий?) простір.

Там немає жарту, навіть спроби потішити, збрехати, нібито минущість життя – то гра, така собі фікція, алеґорія, цирковий трюк. Здається у Ґелитовича ця театральна гра в живописі говорить щось інше: «Так, це – гра. Але іншої справжності-дійсності немає. І не потішайте себе, нібито колись ця гра закінчиться і вдоволені актори/глядачі повернуться у світ інший, зовнішній. Існує лиш цей пишний проминаючий театр. І все! І крапка, і більш нічого. Немає нічого справжнішого ніж цей батуринський театр!».

Йому вдається поєднати надмірність та аскетичність – багаті орнаменти складаються в прості композиції, важкі теми отримують прості рішення – і глядач не здатен вивільнитись від враження немов усе це не насправді, це – така ілюзія. Ілюзія отого театру без глядачів та акторів, в якім панує закон умовного простору декорацій. А відтак живопис Ґелитовича неоминно отримує синонім – „бароковий” (псевдо-, нео-, пост- „бароковий” - термінологія тут суттєвого значення не має). Головним тут постає оця поєднуваність непоєднуваного – пишності й простоти, справжності та ілюзії, щирої оповіді та театральної пози.

Спочатку здається, ніби вгадуєш якісь відкриті алюзії до конкретних історичних епох чи персонажів, однак у наступну хвилину розумієш, що це лиш поверхове „маскування” картини з багаторівневою (а часом суперечливою) інтерпретацією. Звичайно ж, найлегше зупинитись на тому першому рівні й ходити від картини до картини, відгадуючи відносно легкі загадки („це сад Кирила Розумовського”, „а це автопортрет художника”, „а це декорація до вистави…”), однак залишається небезпека проґавити щось набагато головніше, менш видиме, однак всюди присутнє відчуття… Відчуття, яке не вдалось би висловити текстом, відчуття, висловлене мовою візуальних форм цього незвично-звичного живопису.