Падальщики історії

Гіркі міркування напередодні Дня закінчення ІІ Світової війни.

Коли сходить, сніг я завжди очікую двох неприємних симптомів.

З-під снігу стає видно купи сміття та трупи тварин, що замерзли впродовж довгої зими. Коли наштовхуєшся на них десь у Стрийському парку у Львові, то не відчуваєш особливого естетичного захоплення. Щоправда, містичного страху також. А тільки гидливість.

Другим симптомом є виникнення маси антиукраїнських провокацій, головна мета яких - дискредитувати національний український рух та Україну як державу. Все це, як правило, приурочують до чергової річниці завершення ІІ Світової війни. А також до оскаржень українців у колабораціонізмі з нацистами, профашистських настроях тощо. Спочатку я реагував на це з усією щирістю - невже не розуміють чи не бачать очевидної несправедливості таких оскаржень? Але тепер, зрозумівши механізми виникнення цих симптомів, відчуваю просту гидливість. Гидливість до тих, хто з року в рік організовує ці шабаші.

З приходом до влади у Росії Путіна робота з дискредитації України набула системного характеру. Це великі, добре скоординовані і щедро профінансовані спецоперації. Їх реалізовують і в Україні, й у Росії. А останнім часом - у так званому Вільному світі.

Інструментами здійснення цих заходів давно вже є несмішні агенти КДБ з американських фільмів про СРСР 70-х років. Росією правлять досвідчені бійці, які добре засвоїли найоптимальнішу техніку використання сили супротивника для того, щоб його ж і перебороти. Тому такими інструментами дискредитації українства давно вже є і Верховна рада України, і обласні та міські ради, і навіть ОБСЄ, яке не зацікавилося нічим в Україні, крім ситуації з російською мовою. Так, ніби українська мова заполонила Київ та інші міста України. Про ЗМІ в Україні та за кордоном і говорити нічого. Через агентів впливу вдається не лише опанувати цими інформаційними платформами, а й робити спроби проводити рішення, які або дискредитують Україну та українство, або ж її дискримінують.

Прикладами спроб дискредитувати Україну, використовуючи цей інструментарій, є щорічні спроби напередодні 9 травня чи то переносити пам'ятники совєтським солдатам, чи то «забороняти» комуністичну ідеологію. Зрозуміло, кому і навіщо це потрібно. Тільки замовнику. Натомість усе це прикривають тріскотливим псевдопатріотизмом окремих провінційних діячів. І роблять це їхніми руками. А «братія тільки очима лупа» - ніхто навіть не спробує назвати провокатора провокатором, а дурня - дурнем. Звичайно, залишається запитання: чого у цих провокаціях більше - замовленої провокації чи безнадійної глупоти. Думаю, проплаченості.

Однак робота цієї замовленої дрібноти - тільки перший етап такої спец операції. Після нього на такі замовлені і спровоковані з-поза України «факти» кидаються, я б так назвав, «падальщики історії». Вони розмазують ці добре організовані та проплачені «свідчення» печерності всього українського руху, зокрема націоналізму (історичного та сучасного) по шпальтах газет, по екранах телебачення, на тисячах інтернетсайтів. Моментально розгортаються масовані інформаційні кампанії. Не лише у Львові чи Києві, ба навіть не тільки у Москві, а й у Берліні та Відні, Нью-Йорку та Лондоні. Всіма засобами і всіма мовами. Останнім блискучим прикладом цих технологій стала поява у Відні білбордів з прямою політичною пропагандою: «Україна та Грузія в НАТО - це ІІІ світова війна!» Здогадайтеся з трьох раз, хто був замовником такої милої «соціальної» реклами.

І вже зовсім страшно, коли «матеріалом для провокацій» стають замовні чи спонтанні вбивства. Як от у випадку з убивством проукраїнськи налаштованого одеського хлопця Максима Чайки. Не знаю, чи це вбивство було замовним, чи спонтанним. Але точно не випадковим - бо логіка розвитку подій вела до нього. Вже не тільки Крим, але й Одесу опановують спецслужби сусідньої держави та їх штурмові загони. Для них важливо повністю контролювати і вулицю, щоб у разі чого ніхто не смів навіть пальцем поворухнути на захист українства та України. І це на території «суверенної» України. За повної бездіяльності всіх щаблів влади. Ба більше - мабуть, не один місцевий і немісцевий орган влади підтримає не батьків загиблого чи українство в Одесі, а «права» вбивці та його господарів. А також ідеологів цих убивць, які вишивають на екранах «українського» телебачення, як от одеський чорносотенець Ігорь Марков у черговій шустеріаді. Молодих одеських українців пан Шустер чомусь у студію не запросив. Зрештою, він робить свою роботу. Поширює, так би мовити, свободу слова.

Головним мотивом усієї вервечки щорічних антиукраїнських весняних провокацій є три завдання.

Перше: намертво накинути всім без виключення українським національним рухам - від крайньо націоналістичного до націонал-демократичного - жупел фашизму та нацизму. У масовій свідомості українців та росіян чи американців має бути чітко зафіксовано просту пару: Україна - нацизм, українці - фашисти. Це стосується історії - бо ж насправді всі «бендеровцы», і навіть «петлюровцы» і «мазепинцы»  ще з XVIII століття були нацистськими колаборантами. Стосується і сьогодення: таким самим «фашистом» був покійний В'ячеслав Чорновіл, є Президент Віктор Ющенко - бо ж інакше він би не відстоював так Голодомор чи ветеранів УПА. Сюрреалізм? Так. Але спрацьовує на всі 100%. Звичайний бюргер із Колорадо не розуміється у тонкощах історії. Для нього історію треба писати на білбордах - бо тільки їх він читає, а не товсті книги з історії. Цим і користуються спритні маніпулятори масовою свідомістю. Але не українці.

Друге завдання полягає у тому, щоб відтерти Україну від честі бути переможцем над нацизмом у ІІ Світовій війні. І байдуже, що Україна у боротьбі з нацизмом втратила 10 мільйонів своїх мешканців, байдуже, що українські хлопці не лише були у лавах Червоної армії (зазвичай простим гарматним м'ясом, яким совєтські полководці так браво закидали супротивника), але і в Українській повстанській армії - яка боролася і з нацизмом, і з більшовизмом. Але ж переможцем може бути тільки Росія. Так і є. Однак не насправді, а тільки у тій лавині фільмів, яку спродукувала російська кіноіндустрія останнім часом. Виявляється, що НКВДисти, СМЕРівці і далі за списком були головними ковалями перемоги, лицарями на білих конях. Про десятки мільйонів жертв ГУЛАГу - ні слова. Їх не було, бо бути не могло. Водночас уміло затушовується факт, що саме СРСР разом із Третім Рейхом розпочали ІІ Світову війну, розшматувавши у вересні 1939 року Польщу. Це вже потім нацисти «вероломно напали» на білого агнця - країну Сталіна та Берії. Чому й спазматично тримаються терміну «Отечественная война», яка розпочалася пізніше - неначе перед нею не було огидного 1939 року. І все це масово заполонило всі без винятку канали українського телебачення.

І третє завдання - уникнути того, на що насправді заслужив режим, який реанімувався у Росії. ФСБешні правителі Росії всіма силами пробують уникнути суду над своїми попередниками та осуду комунізму. А отже, суду над собою як гідними продовжувачами славних традицій ГПУ-НКВД-КДБ. Та про теперішніх отруювачів своїх політичних супротивників у цій статті говорити не буду. Вже всім стало зрозуміло, що Нюренбергського процесу над комунізмом не буде. Гестапо та СС осудили, а ГПУ та НКВД - ні. І те, що жертв комунізму було у кілька разів більше, ніж жертв нацизму, ніяк цьому не зарадить. По-перше, так званий «Захід» сьогодні розчленований і перебуває у кризі, перш за все кризі моральній - за преференції в закупці газу та нафти він готовий ходити до сауни з колишніми шпигунами у своїй країні. Але і тому, що сама Росія не хоче покаяння. Коли я написав слово «Росія», то задумався - яка Росія? Що стосується корпоративного клану російських спецслужб - то це справа зрозуміла. Так само, як і ті «отщепенцы», які ведуть свій родовід від дисидентів совєтської епохи. Але ж між ними - мільйони так званих «простих росіян» - чи потребують вони каяття? Чи тільки гордості за перемоги? Для мене це запитання без відповіді. Хоча ні - відповідь за них дасть ФСБешна братія. На разі «прості росіяни» погоджуються з тим, щоб за них відповідали саме так. І для мене це відповідь. Печальна...

У схожій ситуації були німці після ІІ Світової війни. Напевно, з великими труднощами і, може, не всі й не до кінця, але вони таки осудили на особистому, моральному та офіційному рівнях не лише нацизм, але й своє персональне злочинне минуле. І тепер німецька держава та суспільство роблять усе, щоби присікати будь-які рецидиви нацизму чи його глорифікації. Для мене висновок простий - німці хочуть покінчити зі своїм злочинним минули, хочуть каятися, натомість я не бачу з боку росіян (якщо вони вважають себе єдиними правонаступниками і єдиними спадкоємцями всіх перемог СРСР) ні бажання осудити Голодомор, депортації, репресії всієї епохи комунізму, ні каяття. Каяття не на одиничному рівні, а на масовому. Про державний - не може бути й мови за цього російського режиму.

Що ж робить корпоративний клан російських спецслужб, щоб уникнути суду над самим собою? Він чинить, як і кожен вуличний злодій: вкравши шапку втікає і верещить «лови злодія!». За зразком трибуналу щодо геноциду у Руанді та Югославії робить спроби організувати «трибунал» для переслідування «нацистів» та «фашистів» чи не на всій території колишнього СРСР. Привід - не допустити «ревізії» бачення ІІ Світової війни - бо можливе тільки одне бачення, яке пройшло схвалення у ФСБ. Не сумніваймося, що до новоявлених «фашистів» ввійде не тільки колишній прем'єр-міністр незалежної Естонії Марті Лаар, якому Росія відмовила у візі, очевидно, з огляду на те, що він занадто багато уваги приділяв розкриттю злочинів комунізму. Але й багато-хто з сьогоднішніх українських політиків. Не забуваймо головного слогану російських масмедій 2004 року про «помаранчеву чуму». Отож, Віктору Ющенку варто начуватися. Щоб самим уникнути не лише осуду, але й суду, ця бригада вибрала найкращу тактику. Найкращою обороною завжди є напад. Вони будуть переслідувати і судити всіх, хто засумнівається у єдино вірній «історії від ФСБ». Наразі це лише законопроект у російській держдумі. І стосується він тільки території Росії. Але це тільки наразі. Знаючи безпринципність та корумпованість усіляких шредерів, можна сподіватися, що вони будуть здатні погодитися і на розширення зони дії цих рестрикцій. І в часі, й у просторі. До нацистських колаборантів зарахують не лише Мазепу з Петлюрою, але й сьогоднішніх українських діячів. А також жадатимуть їх видачі і від інших держав. Отоді жодні українські «патріоти» не втечуть нікуди - їх будуть передавати до рук істинного «правосуддя від ФСБ». Це своєрідна тактика застрашування, дискредитації і водночас втечі від відповідальності за свої ж злочини - три в одному! Тут я трішки згущую. Для краси. А може, і не згущую - час покаже.

Зрозуміло, що таке політиканство пожирає все, чого торкається. Зокрема так званої «правди історії». Ця правда таким політиканам насправді не потрібна. Здавалося б, ну і Бог з ними. Однак біда у тому, що вони зашкально політизують та інструменталізують цю історію. Щороку шквал цієї політизації та інструменталізації наступає саме напередодні завершення останньої великої війни. І амплітуда цієї істерії щороку зростає. Пам'ять про велику війну є ще болючою раною, яка не загоїлася. Що і пробують використати цинічні маніпулятори. Тому так огидно дивитися, як сучасні «падальщики історії» та їх маріонетки «і в Україні і поза нею сущі» використовують її для своїх ницих цілей.

Підсумуймо: зі своїми сусідами-партнерами ми нічого зробити не у змозі. Вони досягають своїх цілей тими методами, які вважають ефективними. Про мораль - ні слова. Єдине, що ми можемо, - підмести власну хату. Від усюдисущих агентів впливу, прямої агентури, псевдопатріотів, які ллють воду на млини чужої політики. Давно пора відкрити дискусію щодо цих удаваних гіперпатріотів. Називати їх поіменно. Бо вже розперезалися донесхочу. Це не означає забороняти чи соромитися бути українцями на повний зріст. Але ж не дурнями, врешті-решт!