Пам’яті великої людини

Ярослав Грицак, 26 лютого 20107950

Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в інших галузях – сходознавстві, візантології та ін. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм  вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.

Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні  спроби  перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився,  і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не  міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів  тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними.

Мені до голови приходить інша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноєвропейського походження але світового рангу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала європейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Європі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.

Цю породу називають центральноєвропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий,  з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежності – та загостреним почуттям власної гідності.  Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до  кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати. 

Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич  був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальності щодо стану львівської історичної школи.

Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А  раз навіть привселюдно  у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами,  і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем  його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.

Від часу Ярослава Мудрого нам  щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей нехристиянськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом.  Подивіться у «Хто є хто в Україні»,  і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це  ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».

У нашій сучасній  історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • володимир 9 квітня 2010, 18:00

    виправлення: пише те, НЕ що Ви хочете чути, бо звикли

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • володимир 9 квітня 2010, 17:57

    В українців є одне горе вони ніколи н можуть змиритися з правдою, якщо вона їм не вигідна. Досить обливати брудом Грицака. Це велика людина, яку знають не на обмеженому рівні Львова чи універу лну. Це історик. якого визнала світова наукова громадськість. Який не цитує книги і перефразовує інших, а має власну думку, має своє бачення. Можете продовжувати вихваляти невмирущих пенсіонерів-істориків їз їх єдино-правильною точкою зору. Може такі історики вигідні людям,які живуть в своєму обмеженому інтелектуальному просторі!!! Грицак - сучасна людина і не обтяжує свою свідомість історичними штампами і пише те, що Ви хочете чути. Геніальності та неперевершеності цієї людини можна лишень позаздрити. А якщо когось пече, що то велика людина, то нічого з тим не вдієш, терпіть!!!! Побільше б таких розумних Ярославів!!!!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • До sp.02-03-2010 13:28 2 березня 2010, 20:59

    Ну, ляше, знаєш, - сам ти бидло невмиване! Не ми ваші землі загарбували, а ви наші. Отже, ви, поляки, в цілому як нація - загарбницька. От і прийшлося плоди пожинать, в т.ч. на Волині в липні 43го. Шкода, що так вийшло. А під час "Вісли" ваші мудаки не різали полячок, одружених з українцями??? Про що мичите,ляхи?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук