«Пішаки пітьми. Хто виплекав монстра?» Олексія Мустафіна – це розвідка про історію російських загарбань від початку XV століття до сьогодення і про те, чому вони взагалі стали можливими. Крок за кроком автор занурюється в минуле, щоб не лише відшукати корені московського експансіонізму, а й зрозуміти, чому протягом історії йому вдавалося знаходити стількох добровільних помічників, союзників та колаборантів. Докладно розповідаючи, як завдяки помилкам та ілюзіям одних та жадібності й лицемірству інших постало геополітичне чудовисько, що несе зло, війну і руйнування, перетворившись на постійну загрозу для націй, народів і людства.
Олексій Мустафін не обмежується переліком подій, а проводить справжнє детективне розслідування, аналізуючи, як і завдяки кому формувався міф про «велику Росію», що став знаряддям великодержавної політики Москви і продовжує отруювати цивілізований світ, викриваючи механізми маніпуляції та культурних трансформацій, які впливають на нас і сьогодні.
ZAXID.NET публікує уривок з книги Олексія Мустафіна «Пішаки пітьми. Хто виплекав монстра?», яка незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». Замовити книгу можна за посиланням. Художнє оформлення створив Іван Кипібіда.
Псевдо зради
З початком війни Росії проти України у масовому вжитку з’явилося слово «колаборант». Або ж повернулося, бо саме так за часів Другої світової називали тих, хто співпрацював з нацистами. З латини це слово так і перекладається – «той, хто співпрацює».
Але в 40-х роках XX сторіччя в цього слова був синонім. Посіпак нацистів високого рангу називали «квіслінгами» – за прізвищем одного з найвідоміших колаборантів, очільника маріонеткового уряду Норвегії Відкуна Квіслінґа. Прізвисько, вперше вжите в британській The Times, було таким поширеним, що стало темою для анекдотів. Наприклад, такого. Приїздить норвезький прем’єр до канцелярії Гітлера. Його запитують: «Хто ви?». Він відповідає: «Квіслінг». А ад’ютант роздратовано: «Це я зрозумів, а прізвище ваше яке?».
Цікаво, однак, що всі дослідники біографії цього найвідомішого колаборанта, зокрема й найприскіпливіший з них, Ганс Даль, роблять наголос переважно на співпраці Квіслінґа з нацистами. Хоча уважне прочитання тієї ж книжки Даля переконує, що практично до кінця 30-х років його життя було мало пов’язане з Німеччиною. Натомість набагато більше – з Радянським Союзом. До того ж він був двічі одружений… з харків’янками. Навіть не так. Він був одружений одночасно з двома жінками. Обидві вони були харків’янками. Однак про це трохи згодом…
Почнімо все-таки з народження. Відкун народився в родині пастора у норвезькому місті Телемарк. З дитинства виявляв здібності до математики. В дванадцятирічному віці запропонував приклад, який увійшов до шкільного підручника – до того ж під його власним ім’ям. Видавці зробили це свідомо – щоб заохотити до навчання і творчого сприйняття навчального матеріалу інших норвезьких учнів.
При вступі до військової академії, як наголошує Даль, Квіслінґ здобув найвищий бал, а завершив військовий коледж із найвищими оцінками не лише серед співучнів, а й серед усіх випускників цього закладу за всю його попередню історію. Призначений до Генерального штабу норвезької армії, Квіслінґ заглибився у вивчення Росії – сусіда, відносини з яким були надзвичайно важливі для тоді ще молодої держави (Норвегія проголосила незалежність щойно в 1905 році, і суходільний кордон тоді мала лише з Росією та Швецією).
Щоправда, вже невдовзі спалахнула світова війна, а потім революція в самій Росії. Утім, тим ціннішими вважали дослідження Квіслінґа. Зрештою його призначили військовим аташе в Петрограді – де до влади вже прийшли більшовики. Щоправда, попрацював на посаді він менше як рік. Але за цей час налагодив зв’язки і лише зміцнив свою репутацію найкращого в Норвегії експерта з «російського питання». За свідченнями близьких, Квіслінґ із захопленням відгукувався про нових володарів Росії, зокрема й Льва Троцького (це підкреслює Даль, і невдовзі ми зрозуміємо чому). Норвезький аташе так само, як і більшовики, був упевнений, що російським підданим багато прав фактично й не потрібно
Результати ленінської політики, втім, як ми знаємо, вже незабаром далися взнаки. Серед тих, хто намагався допомогти жертвам голоду в «комуністичному раю», був і міжнародний комітет, який очолював Фрітьйоф Нансен. Саме як його представник Квіслінґ приїхав 1922 року до Харкова. Начальство було його роботою задоволене. А сам він одружився. З місцевою дівчиною. Її звали Олександра Вороніна, вона працювала у Квіслінґа секретаркою. Разом з дружиною він невдовзі поїхав з України.
Проте наступного року повернувся. І закрутив роман з іншою – Марією Пасічниковою (є версія, що її справжнім прізвищем було Пасек, але жодних даних, що вона належала до відомої шляхетської родини Пасеків, наразі немає). Її, хоч як це дивно, порекомендувала Квіслінґові взяти секретаркою сама Олександра. Але романом справа не обмежилася. З Марією Квіслінґ… теж одружився. Не оформивши розлучення з першою дружиною.
Що сталося і чи не було до всього цього причетне ОГПУ, яке часто використовувало амурні походеньки цікавих йому іноземців для вербування, – достеменно сказати важко. Проте показово, що після повернення до Європи Квіслінґ написав і оприлюднив у впливовій норвезькій газеті статтю, в який закликав до дипломатичного визнання СРСР. А після повернення на батьківщину зблизився з місцевими соціалістами і наполегливо пропонував їм створити загони бойовиків – нібито для захисту робітничих демонстрацій. Соціалісти, щоправда, поквапилися дистанціюватися від настирливого радника – не тому навіть, що він приїхав із СРСР, а з огляду на його попередню роботу в Генштабі й можливі зв’язки з норвезькою ж розвідкою.
А проте за кілька років Квіслінґ знову опинився в Радянському Союзі. І цього разу взявся до комерції. Точніше, став зв’язковим між своїм приятелем Фредеріком Пріцом та представниками влади, які з якогось дива купили в того половину його бізнесу. А потім знову пішов на дипломатичну службу – до того ж представляв у Москві відразу і Норвегію, і Британію, яка не мала офіційних відносин із СРСР. Завершилося все скандалом і звинуваченням у причетності дипломата до контрабанди грошей – до того ж не іноземної валюти, а саме радянських рублів. Принагідно, як підкреслює Даль, норвежцеві закидали ще й шпигунство на користь британців, але це… не було доведено. Але навіщо це доводити, якщо у спецслужб тепер з’явився ще й спокусливий «гачок», на який вони могли підчепити Квіслінґа?
Ще більше запитань викликає виїзд скандального норвежця з Радянського Союзу з величезною колекцію антикваріату, серед якого були, щоправда, й фальшивки. Але його продаж скидався на операцію з легалізації грошей, які потім можна було використати в норвезькій політиці. Квіслінґ і справді рушив у політику. Але тепер він декларував себе не соціалістом, а… правим консерватором. І навіть видавав себе за ідейного спадкоємця померлого тоді Фрітьйофа Нансена. Квіслінґ навіть увійшов до керівництва нансенівської партії «Ліга вітчизни». А потім заснував свою власну – «Народний світанок».
Подейкують, що в цей період радянські спецслужби взагалі зробили ставку на ультраправих по всій Європі, розраховуючи, що вони стануть «криголамом» сталінської політики. Чи були серед отримувачів цієї допомоги норвезькі націонал-радикали – наразі годі стверджувати. Але те, що в політику Квіслінґа активно просував той самий Пріц, його приятель, який робив бізнес у СРСР, ми знаємо напевно. Саме за його протекцією Квіслінґ зрештою став міністром оборони (тут принагідно згадали його службу в Генштабі), щоправда, ненадовго. Але для вправного і прискіпливого бюрократа, яким він зарекомендував себе ще в місії Нансена, навіть невеликого часу вистачило б для отримання значного обсягу інформації про оборону країни.
Після відставки Квіслінґ зсунувся ще правіше. Його партія стала іменуватися «Народним єднанням», а Відкуна оголосили її фьорером, тобто вождем. У своїх виступах він кляв комуністів і вимагав боротися з агентами Комінтерну. Звісно, Комінтерн був інструментом політики Москви, але водночас і конкурентною структурою для радянських же спецслужб. До того ж у 1936 році бойовики «Народного єднання», переодягнувшись за поліціянтів, напали на дім… Льва Троцького, якому влада Норвегії надала політичний притулок. Сталін, що вважав Троцького своїм особистим ворогом, вимагав вислати його з країни. Хоч як це дивно, саме цього ж на суді вимагали нападники з квіслінґівської партії. І домоглися свого!
Щоправда, популярність самого Квіслінґа, й так не надто висока, тоді вже стрімко падала. Партійці скаржилися на брак грошей. Можливо, спонсори і справді «перекрили кран», а можливо, це теж був хід, який мав пояснити зближення Квіслінґа з нацистами, які вже саме прийшли до влади в Німеччині. Фьорер тепло привітав фюрера з його ювілеєм, і взявся публікувати антисемітські статті, які мали сподобатися Гітлерові. Водночас він агітував проти радянсько-британського союзу – аж поки Сталін не уклав союз із Райхом. Після цього Гітлер навіть погодився зустрітися з Квіслінґом, і не раз. Вочевидь «промацував», чи можна норвежцю довіряти.
За кілька місяців вермахт розпочав відкрите вторгнення до Норвегії, сподіваючись захопити її короля Гокона в полон. Король вирішив пристати на пропозицію британців і покинути країну. Тоді німці зв’язалися з Квіслінґом. Порадили створити власний уряд, пообіцявши відразу визнати його на найвищому рівні. Довго вмовляти не довелося. По радіо, яке на той момент уже захопили окупанти, Квіслінґ оголосив себе прем’єром і скасував наказ про мобілізацію. Але армія відмовилася коритися його наказам, а король, який все ще перебував у країні, закликав народ до опору.
Роздратовані окупанти розчарувалися у самопроголошеному прем’єрі й невдовзі створили власну адміністрацію. Райхскомісаром призначили німця Йозефа Теребофена, який і чути не хотів про невдаху-фьорера. Квіслінґові довелося летіти в Берлін і буквально вмовляти Гітлера власною волею призначити його очільником маріонеткового уряду. Вмовити вдалося. Але реальної влади уряд колаборантів, звісно, не отримав. Реальними господарями в окупованій країні були райхскомісар Теребофен і керівник місцевої поліції та СС Вільгельм Редіс. Навіть вони відверто зневажали Квіслінґа. Що вже казати про самих норвежців.
Коли стало зрозуміло, що британці звільняють країну від окупації, Требофен і Редіс звели рахунки з життям. Квіслінґ і на це не наважився. Його заарештували. Судили. І розстріляли. Останніми його словами були «я помираю невинним».
Квіслінґ, схоже, до останнього не вірив, що кінець буде саме таким. Може, сподівався, що принаймні хтось із переможців «зглянеться» з огляду на його попередню «роботу»? Але навіщо було відкривати свої карти спецслужбам, яким він уже точно був непотрібним? Та й для будь-якого окупанта колаборанти якщо й мають якусь цінність, то лише до їхньої спільної поразки.
Ми використовуємо