Поховати легенду

Смерть Фіделя Кастро сприйняли в Україні на диво неоднозначно. Стримані коментарі президента Порошенка та міністра закордонних справ Клімкіна не рахуємо, оскільки вони мусять дотримуватися дипломатичного етикету і не вільні у своїх висловлюваннях. Зате ціла низка лідерів суспільної думки кинулись оплакувати комуністичного диктатора. «Наш світ втратив велику людину. Я щиро співчуваю братньому кубинському народу», – заголосив Олег Ляшко, а разом з ним – чимало блогерів, журналістів та завсідників українського Facebook. Нардеп Ігор Мосійчук навіть написав панегиричний текст про любов Кастро до українського народу. До речі, за опитуваннями, позитивно ставляться до Кастро 36% українців і лише 22% – негативно (42% – не визначились або не знають такого). Простим людям можна подарувати таку нерозбірливість, але навіщо їм пудрять мізки публічні особи – незрозуміло.

Аби дати оцінку правлінню Фіделя Кастро та його брата Рауля, достатньо подивитися на прості й очевидні речі – наприклад, на доступність телекомунікацій. Сьогодні більшість українців не уявляє свого життя без мобільного телефону та інтернету – це вже давно не забавки, а необхідний мінімум. Але не всі знають, що звичайним громадянам Куби дозволили купувати мобільні телефони лише у 2008-му – доти це був привілей високопосадовців. Через два роки Кубинський уряд пішов назустріч людям, знизивши вартість підключення сім-карти до $40 (і це при середній місячній зарплатні $10!).

Особливо смішно читати панегирики Кастро в інтернеті – якби вони мешкали на Кубі, ніякого інтернету у них би не було. Впродовж останніх років кубинський уряд відкриває точки доступу до інтернету для населення. Однак 2013-го за годину в інтернеті доводилося платити $4,5, а перевірка електронної скриньки коштувала $1,5. Не дивно, що на Кубі користується інтернетом менше 6% населення. Торік на Кубі з’явився і домашній інтернет, але він доступний лише дипломатам та працівникам іноземних компаній, і його вартість становить $2 на годину. Безкоштовний Wi-Fi запрацював на Кубі лише 2015-го, та й то лише завдяки особистій ініцативи директора Державного культурного центру у Гавані.

В царині економіки на Кубі відбувається не менший абсурд. Приміром, лише у 2010-му кубинцям дозволили здавати кімнати туристам, працювати садівниками, прасувальниками білизни або чистильщиками взуття. Тоді ж мешканцям острова дозволили наймати на свої фірми людей, окрім власних родичів. Про те, як будувати бізнес в умовах двох офіційних валют (конвертованого та неконвертованого песо), не хочеться навіть думати – не дивно, що Куба навіть не входить до міжнародного рейтингу Doing Buisiness.

Дехто щиро вважає, що Куба просто йде «особливим шляхом», і місцевим мешканцям все це страшенно подобається. Насправді ж кубинська влада постійно вдається до репресій та обмежує права людини. Наприклад, в офісах доступу до інтернету слід підписувати договір, відповідно до якого ви не будете використовувати інтернет для «дій, що можуть розглядатись як шкідницькі» з точки зору суспільної безпеки. Крім того, на Кубі заблокований доступ до опозиційних сайтів. Але це ще квіточки – на «острові свободи» і досі існує катергорія політв’язнів. Лише у січні минулого року в результаті домовленостей зі США уряд Куби випустив на волю 53 політв’язнів. Скільки ще залишаються за ґратами – достеменно невідомо.

Виїхати з Куби також непросто. Формально ніякої «залізної завіси» навколо острову нема, але права на виїзд доводиться добиватися у чиновників, які приймають рішення на власний розсуд. Наприклад, кубинський опозиційний блогер Йоані Санчес 19 разів зверталася з проханням на дозвіл виїхати з країни і 19 разів отримувала відмову. Єдиний вихід – іміграція в один кінець, яку влада зазвичай дозволяє, позбуваючись найбільш активних невдоволених режимом. Лише у США, куди найчастіше тікають мешканці «острову свободи», нині мешкає понад два мільйони осіб кубинського походження (населення самої Куби становить близько 11 млн осіб).

Здається, всіх цих загальновідомих фактів цілком достатньо, щоб зрозуміти, наскільки важким є життя на Кубі. І це – не згадуючи про масові репресії та знищення людей у 1960-х. Нагадаємо, за підрахунками істориків, до 1970-го на Кубі було страчено близько 5 тисяч мешканців, а кількість політв’язнів налічувала до 20 тисяч осіб. Важко підрахувати, скільки людей пройшли через систему трудових таборів, куди могли відправити не тільки за боротьбу з режимом, але і просто за прослуховування «імперіалістичного» рок-н-ролу або релігійність. Якби всі ці звіства привели Кубу до величі, а її населення – до процвітання, Фіделя Кастро можна було б виправдати, вдаючись до моральних спекуляцій. Але немає чим спекулювати: Куба і досі залишається досить відсталою антидемократичною країною, яка заледве почала налагоджувати нормальні стосунки з навколишнім світом.

Зрозуміло, що сприйняття Куби в Україні великою мірою сформоване пізньорадянською романтикою. Проте Фідель Кастро – далеко не єдиний диктатор, якого готові полюбити українці. У певних колах цілком серйозно захоплюються Піночетом, хоча віднедавна у моду увійшов менш одіозний Лі Кван Ю. Захоплюючись вождями з «сильною рукою», українці, звісно ж, зовсім не прагнуть пережити те, що пережили під владою цих вождів інші народи. Навіть найбільш затятий сталініст не бажає померти у таборах ГУЛАГу або бути розстріляним за невиконання плану «п’ятирічки». Туга за вождями народжується з віри в диво, яке може здійснити видатна особистість. Тому готовність романтизувати будь-якого царька – це похідна від інфантилізму нашого суспільства. На жаль, плата за це може бути занадто високою – варто лише подивитися на досвід країн, в яких приходили до влади популісти, які обіцяли чудеса і «особливий шлях».