«Прилетіла ластівочка»

У грудні 1997 року в пансіонаті для літніх людей готуються до святкування Різдва. Старий Ніколас Лео чує мелодію «Щедрика» і… раптом мало не помирає від серцевого нападу. Чоловік на останній сповіді зізнається, що він ‒ зовсім не той, за кого багато років себе видавав. Його розповідь переносить нас до Києва 1916 року, де відбувається прем’єра легендарного «Щедрика» Миколи Леонтовича. Під час війни та на тлі зламу епох переплітаються долі молодих музикантів, митців, студентів. Їх надихає музика, вона стає силою, яка здатна змінити життя, викликати ревнощі й збурити небезпечні пристрасті.

«Прилетіла ластівочка» ‒ це роман про силу мистецтва, талант і велику працю, про злочин, нещадність системи й невинність жертви, про одержимість і ціну великої любові. І про відому мелодію, що пережила століття, навіть якщо постріл обірвав життя того, хто її створив. Книга перевидана у «Видавництві Старого Лева».

***

Київ

25 грудня 1916 рік

…У дванадцятому номері готелю «Континенталь» було досить зимно.

Покоївка не квапилася принести замовлений чай, адже вся увага обслуговуючого персоналу готелю була спрямована на ті номери, де після лікування в шпиталях оселялися офіцери.

Бувало, вони гомоніли до ранку. Часом бурхливі ночі уривалися викликом жандармів.

Попри це, газети приносили вчасно. Їх підсували під двері або встромляли під ручку дверей, аби не турбувати постояльців. Попри війну готель намагався зберегти реноме.

Леонтович очікував на гарячий чай і переглядав «Вечірню газету», «Киянин», «Київські губернські відомості». Заголовки в розділі «Світське життя» красномов но свідчили про те, що він приїхав не даремно!

Рясніли заголовки: «Микола Леон тович підкорив київсь ку публіку», «Трі умф музики Миколи Леонтовича», «Прем’єрне виконання народної щедрівки в обробці М. Леонтовича ‒ нове слово в українсь кому хороспі ві!» тощо.

Микола пробігся очима по щільному тексту.

«…М. Леонтович демонструє високу техніку вокального інструментування… Розцвічуючи мотив усе новими й новими звуковими барвами, він непомітно і дуже природно передає його з голосу в голос…», «…емоційна хвиля збігається з темброво-текстурною. Спів із закритою гортанню, орган ні пункти створюють оригінальний звуковий колорит, який заворожує слухача…», «Прийоми й методи наскрізного розвитку, де активна динаміка і образна нероздільність посідають чільне місце в барвистості й колоритності музичного викладу…», «…вражаюча сила художнього впливу свідчить про те, що твори Миколи Дмитровича відзначаються симфонічним мисленням…»

Перегорнув сторінку, забруднивши пальці свіжою друкарською фарбою.

«…органічно поєднавши прийоми народного багатоголосся з досягненням класичної поліфонії, композитор домігся , що кожен голос відіграє цілком са мостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші змі ни наст рою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні», «…композитор вдається до так званих орган них пунктів, на тлі яких будує складні звукові комплекси. І так досягає особливої гармонійної насиченості звуків…»

Нижче зір вихопив слова ‒ «успіх», «унікальність», «оригінальність», «нове звучання». Репортери світської хроніки не оминули увагою і автора, який в їхній уяві поставав «сучасним Моцартом» і ‒ не більше й не менше! ‒«творінням Господнім».

Чого тут тільки не написали!

«Блондин із блакитними очима, що вразив досвідчену столичну публіку скромністю, інтелігентністю і харизматичністю, яка межує з божевіл лям генія-відлюд ника…».

Але найбільше, що змусило композитора ледь не застогнати від сорому, був словесний пасаж ‒ «подільский Шопен».

Леонтовичу шалено закортіло засунути руки до но чов із теплою водою, як це він завжди робив у Тульчині, омити обличчя, змити з нього всі вкарбовані в чоло солодкі печаті й словечка, які він почув за останню добу.

Він був готовий до всього: блукати по селах у старій латаній свитці, годинами вислуховувати й записувати в нотному стані надщерблені голоси сільських бабів, за бувати поїсти, приходити додому в зіпсованих битими шляхами черевиках, вдень і вночі писати, писати, писати, аби зберегти народні мелодії у власній інтерпретації, постійно вагаючись, чи має на те право. І все ж таки ‒ записувати їх, використовуючи незбагненне й бездонне джерело народного хорового співу.

А, як виявилося, до слави і розголосу теж треба готуватися! Аби не так сильно палали щоки. Він же давно не хлопчик. А щоки палають, як у двадцятирічного!

Дружина Клавдія, яка не змогла поїхати через застуду молодшої доньки з ним до Києва, аби розділити тріумф, була впевнена, що його чекає успіх ‒ гучний і заслужений, про який нині сурмлять газети. Навіть у цей час, коли повоєнному Києву не до музики.

А попри це зал був переповнений! Люди стояли у проходах, сиділи на приставних стільцях.

А отже, його музика потрібна! І тисячі, а можливо, десятки чи сотні тисяч кілометрів, які він долав у пошуках стародавніх мелодій, пройдені не марно.

Завтра ‒ додому.

А ці газети він візьме із собою. Не так заради себе, як для Клавдії Ферапонтівни , ‒ нехай потішиться. Вона надто довго чекала на його успіх і на цей шлюб, до якого вони готувалися змалечку, а довелося ще й чекати цілих десять років, поки він отримає освіту і намандрується по світах. Він відклав газети, викликав у пам’яті її образ ‒ юний і романтичний. Той, який приємно зігрів душу , ‒ молодої жінки з дитям ‒ старшою донькою на колінах, із розпущеним довкола округлого личка волоссям і зворушливими ямочками на щоках. То були щасливі п’ять років! Цнотливі, стримані почуття людей, що поважають одне одного.

Він подумав, що завтра купить різдвяні подарунки і дружині, і донькам. Краще за все ‒ солодощі. І не само робні карамельні півники, якими торгували в базарний день у Тульчині, а справжні кондитерські вироби, яких його дів чатка ще не бачили. Грошей вистачить! Зайде у кав'ярню «Семадені» на розі Інститутської і Хрещатика, набере ласощів досхочу. Замовить покласти в елегантні коробочки карамель «Кет ті Бос», барвисте драже, швейцарський шоколад, а головне шматочки сухого варення ‒ багаторазово зварені в цукровому сиропі фрукти, висушені й обкатані в дрібному цукрі.

Такої смакоти він не їв ніколи! І навіть нині мав гріш ну думку, що приїхав сюди саме заради цього ‒ скуштувати ангельську їжу, доступну лише столичним щаслив цям. А слава…

Марнота марнот, якщо порівняти зі смаком, що досі зберігається на язиці. Дів чатам має сподобатися… У двері постукали. Нарешті покоївка принесла дав но замовлений чай!

Леонтович відчинив і одразу ступив кілька швидких кроків назад ‒ на нього дмухнуло холодом.

У двері весело в валилися притрушені снігом постаті: Кошиць і Стеценко. Обоє червоні від морозу, з крижаними віями й кучугурами не зметеного снігу на капелюхах (швейцар готелю був на фронті).

Друзі по черзі згребли «подільского Шопена» в міцні обійми. Стукали по плечах і спині, дмухаючи в облич чя зимною парою. ‒ Це тріумф, друже! Ти підкорив київську публіку! ‒ ска зав Кошиць, скидаючи хутряне пальто і смуш кову па паху на стілець.

‒ Кілька панянок знепритомніли! ‒ вигукнув Кирило. ‒ Присягаюся ‒ сам бачив! Твій «Щедрик» ‒ це неземна музика. У ній є щось… незбагненне.

Леонтович, потупивши очі, на мить вдячно притис нувся чолом до плеча Кошиця.

‒ Це все ти, Олександре Антоновичу! Дякую, ми лий друже! Таке багатоголосся… Сам заслухався.

Кошиць жартівливо відсторонився, підкрутив вологі від снігу вуса, махнув рукою, мовляв, невідомо, в чому чия заслуга, і з серйозним виглядом дістав із кишені сур дука пляшку шампанського.

‒ Ого! ‒ видихнув композитор.

‒ Авжеж! ‒ підморгнув Кирило. ‒ Це вам, пане брате, не тульчинський первачок!

‒ Куди наливати?

Леонтович дістав із шафки три кришталеві келихи, які дивом збереглися в номері, дмухнув у них, поставив на стіл.

Грайлива срібляста піна здійнялася за краї.

За успіх! За музику!

За «Щедрика»!

Колючі бульбашки розкотилися в гортані, вдарили в ніздрі. Леонтович зіщулився ‒ він ще ніколи не пив шам панського.

Друзі розсміялися.

‒ Я впевнений: цей твір ще здобуде світову славу, ‒ серйозно промовив Кирило.

‒ А ти ‒ заслужене визнання, ‒ додав Кошиць.

Микола ніяково всміхнувся:

‒ Це ви сказали…

‒ Відповідь гідна Ісуса! ‒ розсміявся Кошиць.

‒ Це звичайна язичницька щедрівка. Я знайшов її в якомусь селі. І… І прос то трохи… змінив тональність. І ще редагуватиму.

‒ Ні! ‒ енергійно заперечив Кирило. ‒ Це вже с а моцін ний твір! Ти дав йому життя.

Він урочисто обійняв товариша.

‒ Ти ‒ ювелір у музиці. Кожна твоя нота ‒ різьба по золоту.

Кошиць додав вогню і в без того палаючі щоки подолянина:

‒ Ні, він ‒ маляр, художник! Яка палітра фарб і відтінків! Миколо, дорогий, ти мусиш працювати тут, у Києві. Тобі не місце в провінції!

Кирило розлив залишки напою по склянках, схвально закивав, підтримуючи диригента.

‒ Справді, друже, переїжджай до Києва. Досить учителювати по селах! Як сказав Мопассан, генії народжуються в провінції, аби померти в Парижі!

‒ Ну на тебе, ‒ весело заперечив Кошиць. ‒ На що йому помирати в Парижі?! Краще жити і творити в Києві!

Думка про переїзд здалася жартом. Проте він відповів серйозно: У діалозі використані реальні фрази музикантів (прим. авт.).

‒ У мене в Тульчині родина: дружина, доньки. Мені там добре пишеться… На природі.

Він хотів ще додати, що Київ відлякує його цією гі перболізованою увагою, до якої він ніколи не прагнув і якої уникав. Але промовчав, в важаючи, що це здавати меться кокетуванням, здійняв келих:

‒ За вас, друзі! За нашу зустріч! А там як Бог дасть.

У двері постукали. Несміливо, але наполегливо.

‒ Ти на когось чекаєш?

Леонтович знизав плечима, зітхнув.

‒ Певно, знову газетярі… Учора теж приходили…

Пішов відчиняти.

Дослухався.

…З-за дверей долинуло шарудіння, шурхіт, шепіт, шелест, покашлювання, смішки й гиготіння, ніби за ними ховалася зграя вуличних бешкетників.

На слух одразу визначив, що там було набагато більше, ніж п’ятеро людей. І аж ніяк не газетярі.

Леонтович відчинив двері й зрозумів, що не помилився. У кімнату влетіла юрба фантасмагоричних створінь, що ховали свої обличчя під масками різдвяно го вертепу.

Коза, Цар Ірод, Чорт, Ангел…

Ангел був без маски і тримав у руці різдвяну зірку на довгому барвистому держалні.

За його ‒ точніше, її ‒ спиною здіймалися два прозорих крила.

Ангел влетів першим, і Микола одразу впізнав дівчину з першого ряду вчорашнього хору.

Вона обпікала його очима нереального ультрамаринового кольору.

Юрба церемонно, як цього вимагає старовинний обряд, уклонилася господарю і його гостям. Дівчина-Ангел вийшла на кілька кроків уперед.

Старанно приховуючи хвилюван ня і ніяковіючи перед трьома маест ро , вона все ж таки сміливо і трохи теат рально виголосила промову, яку, певно, довго репе тирувала перед зачиненими дверима:

‒ Шановний пане Леонтовичу! Ми, учні музичної школи, просимо вас і ваших шановних гостей узяти участь у різдвяному вертепі і колядуванні біля Михайлівського собору!

Благально склала руки:

‒ Не відмовте, пане господарю!!!

Дівчина кивнула друзям, і студенти добре поставленими голосами завели колядку:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Радуйся! Ой, радуйся, земле,

Син Божий народився!

Це було так несподівано і так по-юнацькому щиро, що всі троє «панів господарів» зайшлися сміхом, роз дивляючись кумедні маски прибульців.

У загальний хор вплівся басок Кошиця.

Стеценко і Леонтович підтримали його тенором і баритоном.

Студенти радісно перезирнулися і, як годиться, по вели далі:

…дайте нам з полиці із медом пшениці!

І ще щось такого до столу святого!

Кошиць, попорпавшись у кишені, кинув до мішка, що тримала дівчина-Ангел, кілька монет,

Стеценко долучився кількома цукерками, взятими зі столу. Більше пригощань не було.

Леонтович розгублено роздивився довкола, устромив руку в кишеню. Там лежала краватка-метелик, яку він учора так і не пов’язав до концерту. Червоний атласний метелик, куплений перед від’їздом на ярмарку в Тульчині. Швидко розписався на ньому хімічним олівцем, по слинивши його в роті, від чого вуста стали чорними, і вкинув у мішок. Побачив, як зблиснули очі Ангела.

Дівчина притисла мішок до грудей.

Співи скінчилися.

Цар Ірод зняв маску і шанобливо вклонився господарю. Було видно, що він хвилюється набагато більше, ніж зухвалий синьоокий Ангел.

Голос його тремтів і збивався на фальцет:

‒ Пане Леонтовичу, ваша присутність… Ваша музика… Це… Це для нас…

Його з досадою відсторонила студентка в шкурі Кози:

‒ Миколо Дмитровичу! Ми запам’ятаємо це на все життя!! Уклінно просимо піти з нами до Михайлівського!

А потім загомоніли всі разом:

‒ Просимо! Просимо з нами! Пане Кошицю! Пане Стеценку! Просимо! Просимо! Будь ласка!!!

Маестро перезирнулися.

В очах Кошиця застрибали юні бісики.

‒ А що, друзі, чи не піти нам справді з цією чудовою молоддю?! Поколядуємо для столиці? Це вам не в залі співати!

Кінець фрази потонув у шалених оплесках і вигуках юних музикантів : «Авжеж!», «Так!», «Запрошуємо! Запрошуємо!». Дів чина- ангел невідривно дивилася на Ле онтовича, від чого в нього несподівано задвоїлося в очах. І все завертілося перед ними ‒ Цар, Чорт, Коза, оксамит і хутро вбрання, пістряві візерунки хусток, різнобарвні стрічки у вінках дівчат.

Леонтович, все ще невідривно поглядаючи на Ангела, швидко накинув довге немодне і досить потерте пальто.

Дійшовши крайнього ступеня ейфорії від власної зухвалості (ще б пак: три знаменитості згодилися на їхню шалену пропозицію!), юнаки підхопили Миколу на ру ки і… винесли з номер а під співи, сміх і жарти.

За ним, регочучи на повні груди, пішли гості.

‒ Начувайся, братчику, це ‒ слава! ‒ йдучи слідом за юрбою, крикнув Кирило.

‒ …І Ангел ‒ нівроку… ‒ тихо додав Кошиць.