Про Львів та Крим

Завершився 10-й Одеський кінофестиваль, який перетворився не найбільшим майданчиком українського кіно в країні. Загалом протягом фестивалю було показано п’ять повнометражних фільмів у національному конкурсі та десять короткометражних. Також по одному фільму було представлено в міжнародному конкурсі та конкурсі європейських документальних фільмів.

Цікаво, що до шести із показаних на фестивалі фільмів дотичний Львів. За підтримки Львівської кінокомісії знято чи не найкращі короткометражки «Дорослий» Жанни Озірної, «Різдвяні історії» Філіпа Сотниченка й Валерії Сочивець та «Знебарвлена» Марини Степанської.

Також стартом для прекрасного документального фільму «Співає Івано-Франківськтелокомуненерго» Надії Парфан став пітчінг Львівської кінокомісії.

Підтримали у ЛМР, та ЛОДА фільм «Черкаси» Тимура Ященка. Також за їх підтримки знімається фільм Тараса Дроня «З зав’язаними очима», який брав участь у секції Work in progress.

Цікаво, що усі повнометражні українські фільми з усіх конкурсних програм були дебютами своїх режисерів у повному метрі.

Головний приз фестивалю (Гран-прі міжнародного конкурсу) розділив фільм Нарімана Алієва «Додому» та грузинська картина Лівана Акіна «А потім ми танцювали».

Кадр з фільму «Додому»

Фільм Нарімана Алієва представляв Україну в «Особливому погляді» Каннського кінофестивалю. 7 листопада картина виходить в український прокат. Роуд-муві про батька, який везе тіло загиблого сина на батьківщину, в окупований Крим, без сумніву є одним із найочікуваніших українських картин року.

Головний герой картини, Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) живе в окупованому Криму. Обидва його сини виїхали до Києва. Старший гине на російсько-українській війні. Разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) батько їде поховати тіло на батьківщині, у Криму.

Перед нами – не просто жалобна подорож, сповнена проблем, а історія батька та сина, їх стосунків, розбіжностей та безмежної любові. Це дуже добре кіно, зроблене з внутрішнім нервом без зовнішнього надриву.

Темі окупації Криму, проте зовсім в інший спосіб, присвячений фільм Тимура Ященка «Черкаси». За подіями, показаними у фільмі ми усі не так давно спостерігали у випусках новин.

Йдеться про судно ВМС України «Черкаси», яке єдиним чинило опір «зеленим чоловічкам» в озері Донузлав. У прокаті фільм має з’явитись 28 лютого 2020 року, в річницю окупацію Криму.

Попри певні сценарні прорахунки, які автори мають усі шанси виправити, адже в Одесі показали режисерську версію (в прокат має вийти дещо інша), фільм виконує головну задачу. Він емоційно та чесно розповідає про те, що відбувалось у 2014 році, про те, як відбувалась анексія Криму.

Засоби режисер обирає досить скупі: попри кількох сцен на Черкащині та на березі, більшість екранного часу глядач проводить разом із героями у замкненому просторі корабля. Тож головна відповідальність була покладена на акторів. І вони прекрасно дали раду.

Підкуповує і природна мова, яка все частіше звучить в українському кіно. І цензурувати її точно не варто. Побоювання, що фільм перетвориться на пласку пропаганду, не справдились. Вийшло не ідеальне, але чесне, емоційне та непафосне кіно.

Переможцем глядацького голосування, а також володарем нагороди за найкращу акторську роботу (вона дісталась Ірмі Вітовській) у національному конкурсі стаав фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Його короткометражний фільм «В Манчестері йдуть дощі» уже перемагав в Одесі.

Головний герой картини – Вадим 25-річний композитор та звукооператор. Після цілої купи невдач він отримує завдання записати голоси закарпатських тварин. Це може стати його шансом перебратися до Канади. Все ускладнюється, коли супутницею у новій роботі стає мама Вадима.

Фільм отримав нагороду кінофестивалю у Карлових Варах.

Прекрасно зроблена, дуже дотепна комедія приваблює добрим гумором, чудовими акторськими роботами та знову ж таки природньою мовою, де закарпатський діалект стає кольором на загальній палітрі фільму.

Також у жанрі комедія працює Надія Парфан в своєму «Співає Фвано-Франківськтеплокомененерго». Комедія справедливо вважається найскладнішим жанром у кіно. А комедія в документальному кіно – взагалі рідкісна удача.

У картині, яку глядачі побачать на великих екранах уже в жовтні, режисерка чудово дає собі раду і з комедією, і з документом. Відбувається це завдяки вмінню помічати та підкреслювати деталі (вирази обличчя, інтонації, репліки тощо).

За три роки роботи у знімальної групи зібралося близько ста годин матеріалу. Викликає захоплення те, як Надія Парфан зуміла обрати те, що є справді найважливішим, що працює на стрункість та концепцію фільму. Можна лише собі уявити, як важко було відмовлятись від кожної колоритної та з великою працею відзнятої сцени. Проте картина вийшла бездоганною і за драматургією, і за ритмічною побудовою.

Також приваблює та теплота, з якою режисерка ставиться до своїх героїв, знімаючи при цьому дуже смішне кіно.

З короткометражного конкурсу хотілося би особливо відзначити фільми «Дорослий» та «Знебарвлена». Цікаво, що обидва фільми, зняті у Львові, обидва показують свій власний, нетуристичний Львів і в обидвох той Львів є абсолютно різним.

Жанна Озірна у «Дорослому» розповідає про «пацанів на районі». Про те, як важко відстоювати свою гідність та залишатися собою. Вона працює з непрофесійними акторами, досягаючи абсолютної органіки та природності існування в кадрі. Проте ми бачимо не фрагмент з життя, а добре прописану та професійно зроблену історію.

Натхненням для «Знебарвленої» Марини Степанської стали пофарбовані клаптями львівські фасади. Її героїня одного дивного ранку прокидається знебарвленою, і в неї є лише кілька хвилин щоб змінитися.

У цій стрічці про природність існування не йдеться взагалі: світ є вигаданим, химерно розфарбованим та абсолютно умовним. Така собі Аліса у аніліново-яскравому місті абсолютно чітко усвідомлює себе у рамках фільму. Парадоксально, але реальне місто з його варварськи розфарбованими фасадами є реальним. От тільки реальність ця займає своє справжнє місце: вона стає абсурдною.

Кадр з фільму «Знебарвлена»

Загалом українське кіно, зібране до купи на одному фестивалі, приваблює тим, що є різним. І, переважно, добрим. Чекаємо його у прокаті.