Його виклик – давати шанс на життя тим, хто його потребує. Сьогодні пасторові Геннадію Мохненку – 51 рік і він є батьком трьох біологічних та 33 прийомних дітей. А понад чотири тисячі безпритульних пройшли реабілітацію в найбільшому дитячому центрі україни «Республіка Пілігрим», який чоловік створив у 2000 році в Маріуполі.
Зараз він капелан і волонтер, він допомагає військовим, які перебувають на лінії фронту та регулярно здійснює місіонерські поїздки до Кенії, де також допомагає безпритульним хлопчикам та дівчаткам відшукувати дім і сім'ю.
У програмі «Теорія великого виклику» наш герой розповів, чому дитинство дало йому поштовх присвятити себе служінню іншим, з яким бізнесом він боровся у рідному Маріуполі та чому, незважаючи на війну в Україні, таки їздить до Африки.
Зараз він капелан і волонтер, він допомагає військовим, які перебувають на лінії фронту та регулярно здійснює місіонерські поїздки до Кенії, де також допомагає безпритульним хлопчикам та дівчаткам відшукувати дім і сім'ю.
У програмі «Теорія великого виклику» наш герой розповів, чому дитинство дало йому поштовх присвятити себе служінню іншим, з яким бізнесом він боровся у рідному Маріуполі та чому, незважаючи на війну в Україні, таки їздить до Африки.
Безпритульні
Я ріс у сім'ї алкоголіків і страх переступити поріг батьківського дому мене переслідував щодня. Боявся зайти в хату й побачити матір із батьком, які вбили одне одного під час сварки чи просто померли через пиятику. Тому розумію відчуття дитини, сім'я якої зруйнована через алкоголь чи наркотики. Можливо, мені й простіше працювати з дітьми, які проживали у неблагополучних родинах або є сиротами. Їх світ – зрозумілий для мене.
Думаю, що саме з дитинства Господь готував мене до служіння безпритульним. Наприклад, «Педагогічну поему» Антона Макаренка у підлітковому віці я прочитав тричі і навіть не підозрював про те, що вже будучи дорослим напишу «Непедагогічну поему». Це книга про роботу зі складними хлопчиками та дівчатками у наш, пострадянський період.
Зрештою, мої прийомні діти теж були безпритульними. Наприклад, Миколу ми знайшли на вулиці, коли йому було 2,5 роки. Він замість «Коля» казав «Кока», а на запитання: «Де ти мешкаєш?» показував сміттєзвалище й ганчірки, в які заривався там. Так і ночував. До цього він на власні очі бачив, як забили трубами його батька, а ще кожного дня нюхав 40 тюбиків клею…
Думаю, що саме з дитинства Господь готував мене до служіння безпритульним. Наприклад, «Педагогічну поему» Антона Макаренка у підлітковому віці я прочитав тричі і навіть не підозрював про те, що вже будучи дорослим напишу «Непедагогічну поему». Це книга про роботу зі складними хлопчиками та дівчатками у наш, пострадянський період.
Зрештою, мої прийомні діти теж були безпритульними. Наприклад, Миколу ми знайшли на вулиці, коли йому було 2,5 роки. Він замість «Коля» казав «Кока», а на запитання: «Де ти мешкаєш?» показував сміттєзвалище й ганчірки, в які заривався там. Так і ночував. До цього він на власні очі бачив, як забили трубами його батька, а ще кожного дня нюхав 40 тюбиків клею…
«Мені простіше працювати з дітьми, які проживали у неблагополучних родинах»
Класична донбаська сім'я
«За допомогою християнства я поступово розгинав знаки запитання у знаки оклику»
Мої батьки – класична донбаська сім'я. Після того, коли вони віднесли мене у храм і похрестили, то напились. На цьому все моє християнське виховання закінчилось.
Вже у 20 років, після повернення з армії, я стикнувся зі спробою осмислити своє життя. Тоді якраз поховав близького друга, з яким ми чотири роки навчались в технікумі, їли з однієї тарілки, грали у футбол… Я почав думати про позаземні речі й шукав вихід для своїх рідних, адже вслід за батьками спилась і моя сестра, маючи на руках двох маленьких дітей. Думав, що зароблю гроші, відтак вилікую їх.
Важко працював, важко заробляв. Проте в один момент стало зрозуміло, що кошти не вирішують душевних проблем. Для мене почався пошук відповідей, за допомогою християнства я поступово розгинав знаки запитання у знаки оклику. Таке пізнання Бога зайняло в мене кілька років і у 24 я серйозно його осмислив.
Вже у 20 років, після повернення з армії, я стикнувся зі спробою осмислити своє життя. Тоді якраз поховав близького друга, з яким ми чотири роки навчались в технікумі, їли з однієї тарілки, грали у футбол… Я почав думати про позаземні речі й шукав вихід для своїх рідних, адже вслід за батьками спилась і моя сестра, маючи на руках двох маленьких дітей. Думав, що зароблю гроші, відтак вилікую їх.
Важко працював, важко заробляв. Проте в один момент стало зрозуміло, що кошти не вирішують душевних проблем. Для мене почався пошук відповідей, за допомогою християнства я поступово розгинав знаки запитання у знаки оклику. Таке пізнання Бога зайняло в мене кілька років і у 24 я серйозно його осмислив.
Я розумію дітей, які жили в неблагополучних сім'ях. Я сам жив з батьками-алкоголіками
Наркозалежні
Спочатку ми працювали в Маріуполі з дорослими наркозалежними. Однак потім відкрили для себе такий же світ, але дитячий. Виявилось, що безпритульні, які вживали наркотики, були на кожному кроці: на перехресті поблизу моєї общини роками жили десятки дітей, а на вулицях таких було сотні.
Вони грабували, вбивали, помирали через уколи та СНІД. Ми вирішили їх годувати, вплинувши таким чином на зміни в їхньому житті. А потім вони прийшли до нас і попросили жити у зруйнованій будівлі, яка згодом перетворилась у масштабний дитячий центр. Навіть вимагали: «Записуйте нас у віряни!», хоча спочатку багато хто скептично ставився до біблійських тем, казали: «Про якого Бога ви нам говорите? Любові немає! Нас же матері викинули на вулицю, коли нам було по 5 років...»
Вони грабували, вбивали, помирали через уколи та СНІД. Ми вирішили їх годувати, вплинувши таким чином на зміни в їхньому житті. А потім вони прийшли до нас і попросили жити у зруйнованій будівлі, яка згодом перетворилась у масштабний дитячий центр. Навіть вимагали: «Записуйте нас у віряни!», хоча спочатку багато хто скептично ставився до біблійських тем, казали: «Про якого Бога ви нам говорите? Любові немає! Нас же матері викинули на вулицю, коли нам було по 5 років...»
Я зрозумів, що гроші не вирішують проблем душі. Тому почав шукати Бога
Згодом діти знову прийшли і сказали: «Ви нам говорили про Бога. Ми порадились і вирішили, що він таки є!». Частина з тих, хто прийшов тоді, пішли, але інші ж залишились. І ті, хто вирішив до нас ходити, брали зі собою друзів.
Розумієте, було бажання врятувати когось, але не завжди вдавалось. На жаль, один із моїх прийомних синів помер у 13 років, будучи наркоманом. Він сім разів на день ходив до наркоторговців. Я, знаючи, що є пастором, намагався молитись біля його ліжка в реанімації. Але дивлячись на те, як він шматками випльовував у тазик свої легені, не міг цього робити, був настільки розбитим...
Розумієте, було бажання врятувати когось, але не завжди вдавалось. На жаль, один із моїх прийомних синів помер у 13 років, будучи наркоманом. Він сім разів на день ходив до наркоторговців. Я, знаючи, що є пастором, намагався молитись біля його ліжка в реанімації. Але дивлячись на те, як він шматками випльовував у тазик свої легені, не міг цього робити, був настільки розбитим...
Згодом діти знову прийшли і сказали: «Ви нам говорили про Бога. Ми порадились і вирішили, що він таки є!». Частина з тих, хто прийшов тоді, пішли, але інші ж залишились. І ті, хто вирішив до нас ходити, брали зі собою друзів.
Розумієте, було бажання врятувати когось, але не завжди вдавалось. На жаль, один із моїх прийомних синів помер у 13 років, будучи наркоманом. Він сім разів на день ходив до наркоторговців. Я, знаючи, що є пастором, намагався молитись біля його ліжка в реанімації. Але дивлячись на те, як він шматками випльовував у тазик свої легені, не міг цього робити, був настільки розбитим...
Розумієте, було бажання врятувати когось, але не завжди вдавалось. На жаль, один із моїх прийомних синів помер у 13 років, будучи наркоманом. Він сім разів на день ходив до наркоторговців. Я, знаючи, що є пастором, намагався молитись біля його ліжка в реанімації. Але дивлячись на те, як він шматками випльовував у тазик свої легені, не міг цього робити, був настільки розбитим...
Кожен раз, коли ми ховали дитину, я запитував себе: «Де ми були раніше? Чому ніхто не забрав цього хлопчика чи цю дівчинку з вулиці? Чим займались у той момент?» Ця прихована мотивація підштовхувала нас спішити, встигати й розривати ланцюг такого безпритульного конвеєру, де молодші крали гроші, постачали їх старшим, а ті натомість купували наркотики й підсаджували на них цих же молодших...
Так у 2000 році народився наш реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», у стінах якого за майже двадцять років були чотири тисячі дітей.
Так у 2000 році народився наш реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», у стінах якого за майже двадцять років були чотири тисячі дітей.
Кожен раз, коли ми ховали дитину, я запитував себе: «Де ми були раніше? Чому ніхто не забрав цього хлопчика чи цю дівчинку з вулиці? Чим займались у той момент?» Ця прихована мотивація підштовхувала нас спішити, встигати й розривати ланцюг такого безпритульного конвеєру, де молодші крали гроші, постачали їх старшим, а ті натомість купували наркотики й підсаджували на них цих же молодших...
Так у 2000 році народився наш реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», у стінах якого за майже двадцять років були чотири тисячі дітей.
Так у 2000 році народився наш реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», у стінах якого за майже двадцять років були чотири тисячі дітей.
Держава колишніх безпритульних
Ми називаємо наш дитячий реабілітаційний центр «Державою колишніх безпритульних», маємо своїх президента, міністрів, заступників і суддів, навіть валюту створили – пілігривню, на якій мене відобразили в профіль.
Вихованці «Республіки Пілігрим» проживають тут постійно. Після роботи проекту й ще кількох соціальних ініціатив є зміни. Адже окрім дитячого виховання, ми працюємо на благо інших груп населення, створивши центри для біженців, хоспіси, де живуть старенькі люди, сімейні будинки, працюємо також на лінії фронту...
Із самого початку війни я, мої рідні й прийомні сини, почали рити окопи. Це було божевіллям, адже мало хто вірив, що після обстрілів місто встоїть. Я пишаюсь тим, що серед тих 70 людей, які це робили, нас була більша частина. Вже через кілька днів у те місце полетіли «Гради», проте нашим солдатам вже було куди сховатись, так ми втримали Маріуполь. Звичайно, це не сподобалось російським пропагандистам, зруйнувало їхній стереотип про те, що ми з хлібом-сіллю чекаємо Путіна-спасителя. Вони сильно нервували.
Вихованці «Республіки Пілігрим» проживають тут постійно. Після роботи проекту й ще кількох соціальних ініціатив є зміни. Адже окрім дитячого виховання, ми працюємо на благо інших груп населення, створивши центри для біженців, хоспіси, де живуть старенькі люди, сімейні будинки, працюємо також на лінії фронту...
Із самого початку війни я, мої рідні й прийомні сини, почали рити окопи. Це було божевіллям, адже мало хто вірив, що після обстрілів місто встоїть. Я пишаюсь тим, що серед тих 70 людей, які це робили, нас була більша частина. Вже через кілька днів у те місце полетіли «Гради», проте нашим солдатам вже було куди сховатись, так ми втримали Маріуполь. Звичайно, це не сподобалось російським пропагандистам, зруйнувало їхній стереотип про те, що ми з хлібом-сіллю чекаємо Путіна-спасителя. Вони сильно нервували.
Коли був оголошений військовий стан, наш дитячий будинок вирішив виїхати в окопи й почистити лінію оборони на потенційній лінії фронту. Не очікували, що десятки телеканалів примчаться відзняти це. У Росії ж таку подію подали по-своєму, мовляв, бандерівці змусили дітей копати окопи під обстрілами, щоби врятувати Петра Порошенка. Звісно, що нам із цього було смішно. Але такою акцією ми нагадали: війна в Україні триває.
І це відбувається лише в межах однієї християнської спільноти міста. А якщо подивитись в цілому на роботу церковних громад, то розумієш, як сильно вони впливають на життя людей. Однак я вірю, що зміни відбуваються саме знизу: чим більше добрих кроків в окремих історіях, тим швидше змінюється країна.
І це відбувається лише в межах однієї християнської спільноти міста. А якщо подивитись в цілому на роботу церковних громад, то розумієш, як сильно вони впливають на життя людей. Однак я вірю, що зміни відбуваються саме знизу: чим більше добрих кроків в окремих історіях, тим швидше змінюється країна.
Серед тих 70 людей, які рили окопи, більшість становили ми: я і мої прийомні діти
Серед тих 70 людей, які рили окопи, більшість становили ми: я і мої прийомні діти
«Обридло»
У 2005 році запустився проект «Обридло». Це сталось після того, як ми поховали ще одну дитину-наркомана. Я знав, де він купляв свої останні дози, в цьому місці вже років 15 продавали «дурман».
Пам'ятаю той день, коли всередині переступив через себе, зрозумівши, що вся наркосистема працює безпосередньо під керівництвом поліції. Ніколи не забуду, коли підійшов до дверей цієї «годівниці», куди вже стояла черга з двадцяти підлітків, зняв свою пасторську колоратку [елемент одягу священнослужителів, що складається з білого комірця, який всовують у комір сорочки], пройшов наверх і від наркобаронки почув: «Так, хлопці, закриваю до шостої вечора, поліція телефонувала, сказала, щоб ми не продавали!»
Пам'ятаю той день, коли всередині переступив через себе, зрозумівши, що вся наркосистема працює безпосередньо під керівництвом поліції. Ніколи не забуду, коли підійшов до дверей цієї «годівниці», куди вже стояла черга з двадцяти підлітків, зняв свою пасторську колоратку [елемент одягу священнослужителів, що складається з білого комірця, який всовують у комір сорочки], пройшов наверх і від наркобаронки почув: «Так, хлопці, закриваю до шостої вечора, поліція телефонувала, сказала, щоб ми не продавали!»
Через наші акції лише донецька наркомафія щомісяця втрачала 2 мільйони доларів.
Тоді ми зірвались і почали влаштовувати пікети й оголосили ультиматум наркодилерам та владі: «Якщо ви не зупините їх через три дні, це зробимо ми». Тому протягом кількох років наші люди жорстко протистояли цьому бізнесові. Після того, як у Маріуполі ми прикрутили наркодилера, до нас приїхали поліцейські з Донецька і попросили підняти людей там. Те, що я побачив, мене вразило: 500 метрів від губернаторського палацу була аптека, до двох вікон якої вишикувалась довга черга підлітків, що купували опіумні таблетки.
Ми звернулись до тамтешніх священиків і разом боролись. Після того почались арешти тих, хто організовував наркоточки, тривали суди, потім судді брали хабарі, щоби їх відпустити... Ми навіть приїхали з фотографіями померлих від наркотиків дітей під вікна тодішнього президента, цим змусивши владу рухатись! Вже пізніше журналісти підрахували, що через наші акції лише донецька наркомафія щомісяця втрачала 2 мільйони доларів.
Ми звернулись до тамтешніх священиків і разом боролись. Після того почались арешти тих, хто організовував наркоточки, тривали суди, потім судді брали хабарі, щоби їх відпустити... Ми навіть приїхали з фотографіями померлих від наркотиків дітей під вікна тодішнього президента, цим змусивши владу рухатись! Вже пізніше журналісти підрахували, що через наші акції лише донецька наркомафія щомісяця втрачала 2 мільйони доларів.
Прийомні діти
Зараз у мене 33 прийомних дітей. Коли ми зрозуміли, що хлопчики й дівчатка, яких ми забрали з вулиці, стали адекватними і в дитячі будинки вони не підуть, то усвідомили: ідеальний варіант для них – прийомні сім'ї.
Не скажу, що моя історія правильна, навряд чи вона годиться для прикладу, радше для мотивації. Адже був час, коли нас 17 жило на лише 54 квадратах, дітвора спала на підлозі рядами, і служби привозили ще і ще... Тільки минулого року під Різдво я почав будувати нормальний дім, нехай із виглядом на війну... Але я впевнений, що в нашій країні таки вистачає сімей, які змогли би взяти до себе принаймні одного-двох дітей, відтак спустошити всі дитячі будинки країни.
Не скажу, що моя історія правильна, навряд чи вона годиться для прикладу, радше для мотивації. Адже був час, коли нас 17 жило на лише 54 квадратах, дітвора спала на підлозі рядами, і служби привозили ще і ще... Тільки минулого року під Різдво я почав будувати нормальний дім, нехай із виглядом на війну... Але я впевнений, що в нашій країні таки вистачає сімей, які змогли би взяти до себе принаймні одного-двох дітей, відтак спустошити всі дитячі будинки країни.
Мені легше з безпритульними дітьми, вони чуйні. Наприклад, для біологічних дітей мати батька - це як те, що має бути. А для того, хто жив у неблагополучній сім'ї чи взагалі сиротою, це ставало радістю. І коли я зранку йду й обіймаю своїх дітей, хлопчик, якого ми всиновили нещодавно, стрибає мені на шию і також обхоплює її руками. І це при тому, що йому вже 13 років.
Африканська місія
Я планую африканську місію, адже 10 років працюю на тому континенті. Звісно, коли трясеться лінія фронту, а я збираю команду й організовую місіонерські поїздки в Кенію, це зрозуміти важко.
Але і там я допомагаю безпритульним дітям і можу сказати, що завдяки такому волонтерству не померли тисячі хлопчиків і дівчаток, їх з вулиці відправили у дитячі будинки чи забрали в прийомні сім'ї. Подарунки їм готують мої, в колишньому безпритульні, діти. Це також хороша педагогічна стратегія.
Але і там я допомагаю безпритульним дітям і можу сказати, що завдяки такому волонтерству не померли тисячі хлопчиків і дівчаток, їх з вулиці відправили у дитячі будинки чи забрали в прийомні сім'ї. Подарунки їм готують мої, в колишньому безпритульні, діти. Це також хороша педагогічна стратегія.
Інші історії успіху
