Різдво в країні атеїзму

«Нова радість стала» не звучить серед багатоповерхових бетонно-цегляних потвор, новобудов, якими забудовані наші міста. Коли на голову тисне двадцять метрів залізобетону, а очі впираються в три тисячі однакових вікон навпроти, важко повірити в прихід ангелів.

Вони їхали. Наші батьки. В країні загального атеїзму, п'ятирічних планів і партійних з'їздів. Відпрошувались з роботи (на Різдво був робочий день для всіх, навіть для вчителів під час зимових канікул) і їхали. Купували фальшиві лікарняні і їхали.

Давали пляшку коньяку і шоколадку продажним і брехливим керівникам на роботі, і їхали. Сніг, дощ, мороз, туман. Різдво не завжди було закутане в пухнастий сніг і сильний мороз. Не в цьому справа. Це була традиція традицій, повернення назад. Свята вечеря збирала всіх разом. Знову з батьками батьків, під дахом старого дому, ще їх батьків. Трохи перебудованого, але все ж їх, старого дому. Так, як було колись, дуже давно, коли батьки їх батьків були молодими.

«Нова радість стала» не звучить серед багатоповерхових бетонно-цегляних потвор, новобудов, якими забудовані наші міста. Коли на голову тисне двадцять метрів залізобетону, а очі впираються в три тисячі однакових вікон навпроти, важко повірити в прихід ангелів. Звуки кухонної сварки сусідів за стіною і скрипучі завивання водогінних труб поверхом вище заважають думати про вічне. Змучені жінки і їх різкі, нервові оклики дітей, перехожі, які кудись хронічно не встигають, і скрипи зношених автобусів, вантажних машин, старих тролейбусів. Хор великого міста. Потрібна глибока, об'ємна тиша лісу.

З-за димарів заводів, висотних будинків і відблисків рекламних щитів не видно першу зірку. Газова плита не дає того аромату, що піч, натоплена дровами. Холодне повітря з сіней. Сліди на снігу. Ми, діти, виходимо на сніг, прямо з дверей. Не треба чекати зламаного ліфту, а потім йти довгими темними сходами, що наскрізь просякли «ароматами» величезного багатоквартирного будинку. Достатньо просто відрити двері і вийти на поріг. І почути ліс. Гомін великих дерев, засипаних снігом. Терпкий запах соснових гілок. Де його взяти в стандартній квартирі?

Вертеп. Там, на хуторі, можна побачити вертеп. Там, де немає партійних бонз і їх слуг. Ми, діти, повинні бачити вертеп. Так хочуть наші батьки. Різдва без вертепу не буває. Такі закони жанру. Дванадцять страв можна зробити і тут, на маленькій квартирній кухні: газова плита, буфет, холодильник, стіл і чотири табуретки. Можна, але це вийде штучно. А вони хотіли по-справжньому. Наші батьки. Вони брали нас, сідали у перевантажені електрички, розбиті паралічем технічної відсталості, немічні автобуси, власні потворні автомобілі і їхали.

 Онуки. Діти їх дітей.  Всі - діти і внуки. Родина. Клан. З сім'ями. Їм не вистарчало тієї природи, яку дає розкішний хутір, оточений фантастично красивим сосновим лісом. Цієї краси немає в місті, населеному залізними машинами. Місто, де їхні очі перестали бачити природне денне світло в безмірних цехах, холодних лабораторіях і незатишних кімнатах гуртожитку, а потім своїх стандартних, власних квартирах. Місто, де вуха перестають чути звуки лісу, наглухо забиті скрипом трамваїв, автомобільних гальм і тисячної людської маси. Маси, яка давила і паралізувала своєю німою, тупою силою. Маса, яка зробила їх подібними на чужинців, маса, яка в результаті майже перемогла їх. Здолала їхній опір. Вони стали такими, як всі. Вірили скоріше в себе, ніж в Бога. Не те, щоб атеїсти, але церкву, яку майже закрила влада, також не вважали чимось, без чого не можна жити. Скоріше традиція, ніж віра. Так робили дід і прадід, напевно вони хотіли, щоб їх нащадки мали що пам'ятати.

Цар Ірод мав розкішну, сиву бороду, його корону було зроблено з гофрованої фольги, яка відбивала промені електричного абажура і блиск гірлянди. Голоси трьох царів, малих кумедних дядьків, були могутні і чисті. Все дійство вертепу чомусь нагадувало виступ недобре зіграної театральної трупи, тому спочатку нам зовсім не було лячно. Зате коли здоровенний, чорний, як сира нафта, чорт рвонув у наш бік, ми завищали і поховалась під ліжком. Там пахло сіном і порохом. Чорт набрав пампухів і почав свою звичайну коляду вкупі зі всіма силами зла. Смерть, висока, струнка, на фоні загальної динаміки весілля і розваг, вражала своєю статичністю. Ангели були полохливі і боязкі, з дрібними неакуратними крилами, і не могли відігнати її. Стерти з нашої панорами з-під ліжка. В самому повітрі, здавалось, висіла якась дивна, містична напруга.

Ніч. Вони тримала нас у своїх чарах. Коли вертеп нарешті пішов на вулицю, ми повилазили зі своєї схованки. З двору потягнуло холодним повітрям. Гримнули двері. Напруга зникла. Чари зникли. Грітись ми повилазили на теплий, гладенький п'єц. Він був величезний. Його ставив ще прадід. Він ніби передбачив таку силу силенну народу. Ну і що з того, що це робочий день.

Перша зірка. Стіл. Дванадцять страв. Різдво. Цар Ірод. Голоси трьох царів. Вертеп. Ангели. Чорт. Смерть, висока струнка, на фоні загальної динаміки весілля і розваг. Ангели полохливі і боязкі, з дрібними неакуратними крилами. В самому повітрі висить містична напруга. Ніч. Вони тримає нас в своїх чарах. Різдво - національний вихідний в Україні. 

Більше немає країни, де колись «переміг» атеїзм.

Фото з сайту www.sparinsky.kiev.ua