«Я вірю в силу мистецтва, дуже вірю»

У програмі фестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN», що триває в Чернівцях, серед українських та міжнародних прем’єр – фільми «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич та «Я і Фелікс» Ірини Цілик. Обидва фільми мають уже солідну фестивальну історію, обидва є дуже очікуваними в українському прокаті.

І в обох фільмах зіграла чудова українська актриса Анастасія Карпенко. У «Як там Катя?» її героїня – лікарка «швидкої», яка переживає страшну трагедію. За роль у цій картині актриса отримала нагороду на кінофестивалі у Локарно за найкращу жіночу роль. А у лютому цього року Анастасія стала однією із перших лауреатів премії «Чорний лотос». Нагородою відзначили митців та мисткинь, які були активними у 2022 році, випускали фільми та вистави, грали у них або захищали країну на полі бою чи волонтерили.

У картині Ірини Цілик «Я і Фелікс» Анастасія Карпенко зіграла маму головного героя Тимофія. Про обидві ролі ми поговорили з актрисою ще під час Варшавського фестивалю, де обидва фільми були представлені.

Анастасія Карпенко

У двох фільмах ви граєте маму, але у «Я і Фелікс» це 90-ті, а у «Як там Катя?» – наші дні. Чи залежала ваша робота від епохи?

Звісно, це накладало свій відбиток. Я сама виросла в 90-ті, я все це чудово пам'ятаю. Це наклало певний відтінок смутку на мою роль. Бо все в моїй родині трималось на мамі, вона витягала нас з братом, працювала на десятьох роботах. От просто все було на ній. І це все я прекрасно пам'ятаю. Обидві мої героїні саме такі, вони теж витягують родину. В обох випадках це самостійні жінки, які тягнуть все на собі.

Як думаєте, чому в нашому кіно так багато таких жінок?

А це реальність така наша в Україні. Була й зараз є. Жінки тут рулять, жінки витягують у більшості всю родину. Хоча я не хочу знецінювати роботу чоловіків і те, наскільки вони нам допомагають. Є, звісно, родини, де чоловіки все роблять, але в моєму оточенні, такими є жінки.

До речі, що цікаво, коли я знімалась в цих фільмах, я ще не була мамою. І мені Крістіна Танкевич казала, що я неправильно розмовляю, що потрібно бути суворішою. А зараз я ловлю себе на тому, що я так само розмовляю зі своєю Марічкою, як у фільмі.

Розкажіть, будь ласка, про різницю роботи Ірини Цілик та Крістіни Тинькевич.

Їх неможливо порівнювати. Це абсолютно дві різні самобутні режисерки зі своїм дуже точним, конкретним баченням того, що вони хочуть. Це було зовсім по-різному, але і там, і там було дуже цікаво працювати.

«Як там Катя?»

Наскільки сильним був режисерський диктат?

Не було жодного. Дівчата обидві дуже дослухалися до акторів, давали їм волю Вони вірять в своїх акторів. Обидві з надзвичайною прискіпливістю підходять до кастингу. Тобто вони хочуть працювати з повноцінними особистостями, яким є що запропонувати на знімальному майданчику. І хочуть їм довіряти, хочуть, щоб це була повноцінна співпраця, а не «йди туди, повернись, скажи тихіше, голосніше» і так далі, бо бувають і такі методи роботи режисера. Жодного диктату.

У «Я і Фелікс» ви працювали з письменником Юрком Іздриком, який не є професійним актором, але є дуже колоритним. Як вам, професійній актрисі, працювалося з непрофесійними акторами?

Я одразу в Іри запитала, коли прочитала сценарію, хто гратиме Фелікса? Вона сказала, що Іздрик, що це її рішення, давно прийняте та зважене. Іра відразу вірила, що все буде добре. Хлопчики, що грали Тимофія в різному віці, теж непрофесійні актори. Я була в шоці, бо я вже зіштовхувалась на майданчику з непрофесійними акторами, і це мука для професійних акторів. Але цього разу я кайфувала. Я просто насолоджувалась, бо вони всі троє просто поціловані Богом, Іздрик, Андрій та Владислав. Це дуже талановиті люди, які так існували в кадрі, що можна тільки позаздрити.

Ваша Анна (головна героїня фільму «Як там Катя?», – ред.) бореться за справедливість. Чи може кіно впливати на суспільство?

Однозначно може. Але потрібно зробити настільки якісний та пронизливий продукт, щоб не було так, що про проблему ми забуваємо, як тільки виходимо з кінозалу. Вартує, щоб люди, дивлячись кіно, робили висновки та хотіли працювати над собою або над ситуацією, на яку вони можуть вплинути. Такі фільми як «Як там Катя?» мають спонукати до цього. Так, я вірю в силу мистецтва, дуже вірю. В обох фільмах війни якби немає, в цих двох фільмах війни такої немає, але вона присутня.

«Я і Фелікс»

А наскільки мистецтво може лікувати? Питаю, бо в обох фільмах ніби й немає війни, але вона присутня.

Воно може дуже багато, може допомогти пережити травми.

Багато зараз точиться дискусії, кому потрібні фестивалі під час війни. Як ви до того ставитесь?

Звісно, потрібні. Як і кіно, і театр, як мистецтво загалом. Усі зараз знаходяться під шаленим тиском смутку та страху. Кожну хвилину, просто кожну хвилину. Я розумію, що я навіть в деякі моменти не можу думати, настільки мені страшно, що я постійно під тиском.
І прекрасно, що ми в такий час можемо хоч чимось допомогти людям і дати цю розрядку хоч на пів години, хоч на 15 хвилин. Я особисто зараз би не пішла дивитись комедію, мені не хочеться. Але мене може розрадити якийсь серйозний, гіркий фільм. Такий, як наша соціальна драма. Це важко, але це може допомогти тимчасово перемикнутися і хоча б на цю годину не думати про війну і не боятись.

Зараз з’явилось багато фільмів про 90-ті. Якими були ваші 90-ті?

Наприклад, «Я і Фелікс» не є копією мого життя, але це дуже схоже. Кімната моя, наприклад, виглядала так само. Все це спілкування, одяг і так далі. І загальний настрій цього фільму абсолютно ідентично передає атмосферу мого дитинства. Я за ним не сумую. Але це дуже схоже.

А є щось в тому часі, за чим ви сумуєте? Чи хотілося б його відкинути та забути?

Скоріше забути. Бо ми жили дуже бідно, надзвичайно бідно. Я відчувала оцей тиск браку грошей, я доношувала одяг за братом, я відчувала, що на мене всі дивляться, бо я жахливо вбрана. Я була підлітком, на мене все це негативно, звісно, впливало. І в мене немає бажання туди повертатись. Проте я знаю багато людей, які думають інакше. Наприклад, мій брат дуже часто згадує дитинство з ностальгією. А мені подобається бути дорослою. Я не хочу повернутися туди, за жодних обставин.

Анастасія Карпенко з нагородою Локарно за найкрщу жіночу роль

А от що, власне, для вас бути дорослою?

Бути відповідальною. Це важко, але це дуже цікаво і це розширює горизонти. В тебе більше можливостей, коли ти береш на себе відповідальність. і за своє життя, зараз ще і за життя дитини, за життя моєї мами і так далі.

Чи важливі такі нагороди, як приз у Локарно?

Такі нагороди, як у Локарно, та й загалом фестивалі нагороди важливі. Вони дають впевненість, можливість поставити себе у світовий контекст. Це дає розуміння, що працюєш не даремно. Тебе оцінює публіка незалежна, яка не знає хто ти. Вона бачить тебе, можливо, вперше, і ти їй подобаєшся.

Де, у кіно чи в серіалах, вам більше подобається працювати?

Думаю, що в кіно. Це абсолютно інший підхід. Все там інакше. Від «А» до «Я». Від моменту, коли на роль обирають саме тебе і хочуть бачити саме тебе, бо ти особистість. А в серіалах, наприклад, все відбувається дуже швидко та під шаленим тиском.

А от авторське кіно, це все про любов. Це не за гроші. В нас з Крістіною були шалені переробки. Але всі казали, що будемо знімати стільки, скільки нам зараз потрібно, щоб був результат. Ми дуже вірили в це кіно, і ми віддавали себе повністю на майданчику.

У «Як там Катя?» відкритий фінал. Ми навіть посварилися з колегою, що буде. Що ви закладали?

Для мене для Анни вже немає сенсу жити. Вона втратила все. Вона втратила найдорожче, тому загубила себе. Вона вже на дні, вона не вибереться.

Фото з Facebook-сторінок фільмів «Як там Катя?» та «Я і Фелікс»