Самітник з Келії Чайної Троянди

Для мене, як, мабуть, і для багатьох, Костик Москалець почався зі знакової пісні початку 90-х «Вона» у виконанні «Плачу Єремії». Не хочеться казати хітової, бо в цьому означенні буде якийсь попсовий «присмак», а саме знакової для молоді 90-х.

Найбільшим розчаруванням цього тижня стала відсутність Костя Москальця на своєму творчому вечорі у Львові. Так чи інакше, за його відсутності це був всього лиш концерт. Концерт, з представленням пісень автора з нового альбому «Армії світла» та виконанням раніше написаних і добре знаних.

Концерт за повного залу шанувальників та містичної відсутності автора. Звичайно, була офіційна причина відсутності улюбленого поета - хвороба, але містична, гадаю, прояснює більше: вона цілком відповідна способу життя самітника з Келії Чайної Троянди. У його відсутності була його сутність. Був він увесь - автор отакого щоденникового запису 10 травня 1993 року: «І тоді я розумію, що більше ніколи не повернуся до великих міст. Навіть до Амстердама. Я вже прийшов. Я вже повернувся. Спробуйте тепер ви зробити це. А коли закортить поглянути на «города премноголюдны», я піду до тих кількох мурашників, які надибав сьогодні. Ось - Київ, ось - Мюнхен, ось - Париж, а он - Амстердам. Дивитимусь, аж доки знайомо не закрутиться в голові» (Келія Чайної Троянди).

Для мене, як, мабуть, і для багатьох, Костик Москалець почався зі знакової пісні початку 90-х «Вона» у виконанні «Плачу Єремії». Не хочеться казати хітової, бо в цьому означенні буде якийсь попсовий «присмак», а саме знакової для молоді 90-х, такої ж, як «Червона рута» для 70-х. На вечорі я вперше почула цю пісню в Москальцевому, а не Чубаєвому виконанні. Звучала в його устах більш надривно, якось різкіше, відчуття проминання підсилювало чорно-біле відео 1989 року. Року переломного і такого вже далекого.

Після цієї пісні з'явилося зацікавлення творчістю Москальця, а на полиці - його «Людина на крижині», «Пісня старого пілігрима» та «Келія Чайної Троянди», що тривало належала до настільних. І ці книги відкривають Костя Москальця не просто як автора пісень, а як проникливого філософа і есеїста. А також - теоретика чаювання-коло-розмови і книги. Вже й не пригадую, чи ця традиція в нас вдома прижилася сама собою, а чи завдяки Костиковій розповіді про ритуал чаювання ДАКу, але при цьому вечірньому, а бува й опівнічному чаюванні пригадувалися Москальцеві поради щодо «правильного» чаювання: «Під час звичайної зустрічі готується один заварник, на свято - два або три. Свята бувають різними - від Різдва й Великодня до того, що зацвіли черешні або почало опадати листя, випав перший сніг чи написався новий вірш. Святом може стати приїзд когось із членів ДАКу... Дивлячись на речі ширше, можна впевнено стверджувати, що святом стає кожне заварювання чаю» (Воскресіння чаю. Людина на крижині, с. 89).

Утікши від світу з почуттям гіркоти, Кость, однак, ділиться з ним своїм найпотаємнішим - щоденниковими записами матіївського самітника 1989-1999 років. Вслід за ним згадуєш непривітність кризових 90-х, спадає на гадку жахливий пронизливий холод неопалюваної в той час бібліотеки на Стефаника, неосвітлені вечірні вулиці або ж темні університетські аудиторії. І водночас разом з ним насолоджуєшся музикою Баха чи Моцарта, чистою радістю першого снігу, перестуком коліс вечірнього потягу, серпневими цвіркунами і холодним, але вже таки весняним ранком. І вслід за ним вважаєш абсурдними дві речі - гаманець і годинник. Він пише про те, що важливо відчувати буття, проживати уповні кожен день, а не раз і ніч, яка дозволяє людині зосередитись, бути ближчою до себе і до неба. Він не приховує своїх сумнівів, розчарувань і навіть сліз.

Москалець не йде до людей, але, що, може, важливіше, впускає до себе тих, хто хоче увійти. Впускає через книгу і дозволяє брати разом з ним участь у пошуку. Пошуку себе, пошуку Бога, пошуку однодумців чи, скоріше, спільників за духом: «Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла «Сповідь» Августина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог - живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце «тепер». Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова - у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий простір Царства Божого; Августин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії» (Келія Чайної Троянди, щоденниковий запис 9 грудня 1992 року).

Москалець-есеїст запрошує до диспуту навколо дискурсу українського модернізму, дає свої характерні штрихи до творчих біографій Василя Стуса чи Грицька Чубая, врешті філософує і нагадує, що кожен з нас - людина на крижині, та попри візуальну безвихідність цього стану - «треба встати і вийти».

Згортаю книги, які - і я зовсім цьому не дивуюсь - залишилися цього разу без автографа. І уявляю собі ще один - можливий, чи радше, бажаний - вечір Костя Москальця у Львові. Вечір не в театрі, а, можливо, під жовтогарячими куполами кленів у сквері біля Франкового університету, або ж під темним склепінням «Дзиґи» з кауфманівськими осінніми грушами в інтер'єрі. Вечір з авторським виконанням пісень, з ритуальним питтям міцного чаю, ароматом тютюнового диму і того, що струмує, коли палять листя. Вечір поезії, містики і музики, під яку стануть люди танцювати на майданах і дахах...

Львів і далі чекає на Костя Москальця...