Сепаратизм як гігієна

Не так просто одного разу сказавши річ непопулярну і суперечливу, потім «відмитись». Уже неодноразово мені доводилось читати про себе як про прихильника українського сепаратизму – лише за один допис, у якому я не закликав до розподілу країни, а лише висловлював міркування на цю неоднозначну тему. Втім, вочевидь, комусь у нашій Богом даній країні від Сяну до Дону не просто вибачають заклики до сепаратизму певної частини України. Ні, в нас задекларовані і неприховані сепаратисти, котрі ще кілька років тому на Северодонецькому з’їзді відкрито проголошували бажання відокремитись від «бандерівської» України, досягли найвищих державних посад і тепер ходять у «собирателях земель украинских».

Я не хотів би взайве рекламувати й аналізувати чужу маячню – відверту і, по суті, сервільну, як і більшість того, що відбувається навколо нашої богорівної влади. Однак, змушений зробити це – вже навіть для того, щоб якимось чином зменшити градус цього тотального абсурду, де порушення зв’язку між причиною і наслідком стало не просто нормою, а добрим тоном. Здається, ще крок, і наш Ґарант зрівняється за кількістю улесливих епітетів і метафор із «Золотокудрим» королем із фільму «Чарівний голос Джельсоміно». Давно вже проминули сто днів від початку президентури, але не вщухають спроби зодягти його у бронзу, возвеличити й увічнити. На озброєння беруть добре перевірені прийоми й образи, де «міцний господар» іде в обнімку з «добрим батьком» і «залізною рукою». Тому конструкція можновладця нового типу ліпиться за зразком химерних істот родом із середньовічного бестіарію. Ліпиться до мозолів на язиках.

Це бажання пахолків влади й різного штибу «прикормлених» зрозуміле, як зрозумілі, приміром, шаманські камлання, що мають на меті утривалити життя вождя. Адже від життя і владарювання конкретного вождя прямо залежить їхнє місце та значення в системі нової влади. Але так далеко піти у гіперболізації якостей Януковича, як це зробив відомий бізнесмен Вадим Рабинович у своєму інтерв’ю, не вдалося, боюся, нікому.

Відомого керівника єврейської громади України не просто «зашкалює» – Рабинович віддається славослов’ю з такою безоглядністю, фанатизмом і – головне – винахідливістю, що йому може позаздрити й Михайло Чечетов, уже не кажучи про Ганну Герман із її «лавровим вінком». Неможливо втриматись від розлогого цитування:

«Це героїзація фашизму мало не розвалила Україну. І якщо брати цей факт, то Януковича треба висунути на Нобелівську премію за збереження країни. Ми нарешті можемо, як я казав вище, називати фашистів фашистами. Це його заслуга. Для нас це ключове питання. Я бачив, як ветерани – а їх у нас десятки тисяч – плакали під час виступів колишнього президента, коли він говорив про заслуги бандерівського руху. Я справді вважаю, що для збереження миру в Україні і толерантності нашого суспільства Янукович зробив дуже багато. А де ці націоналісти, які трималися на плаву тільки завдяки Ющенку? Їх немає!»

Комедійність ситуації не в тім, що все сказане «головним євреєм» України – гіпербола, а, кажучи по-посполитому – брехня. А в тому, що сказане це все з відвертим бажанням образити й ударити навідліг. Брехня давно нікого не дивує в нашій країні. Так само на сповідування брехні в різноманітних її виявах, брехні осяйної та феєричної кожен громадянин України має повне право. Адже така брехня не заборонена Конституцією. Штука в тому, що така людина як Рабинович, яка за своїм становищем у суспільстві мала би поводитись максимально коректно, я б навіть сказав, делікатно в питання історичних (а надто таких тонких, як історія України ХХ ст.) і міжнаціональних рубає з плеча – хвацько й безоглядно – наче справжній ватажок Гайдамацького руху у XVIII ст. Однак, у своєму бажанні зробити добре президентові Вадим Рабинович, на мою думку, зайшов таки задалеко. Настільки далеко, що його слова спокійно можна було б кваліфікувати як дії, що провокують розпалювання міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі.

Скажу більше, після таких слів можна не дивуватись посиленню юдофобських настроїв у суспільстві. Бо чим посутньо відрізняються його слова, приміром, від висловлювань ідеологів МАУП на кшталт Щокіна і дій молодиків, які б’ють вікна в київській синагозі? Та нічим: той самий гімн ненависті, та сама провокація, та сама неповага до певної частини суспільства. Чи в когось ще є сумніви, що це гравці однієї ліги?

І коли на тлі таких висловлювань завзятих «соборників», мене називають «сепаратистом», хочеться лише погодитись і скоритись. Адже після прочитання таких інтерв’ю просто не хочеться мати нічого спільного ні з «собирателями» українських земель, ні з їхніми послідовниками. Передусім, звісно ж, із міркувань особистої гігієни.