Що хатка – то інша гадка

Кожна людина має в собі двох вовків. Один – це заздрість, ревнощі, амбіції, брехня. Надія, любов, істина і вірність – це так само вовк, тільки інакший. І ці вовки завжди одне з одним люто гризуться. Та перемагає той сірий, якого сама людина годує.

Нещодавно, їдучи в метро, несподівано згадала фільм «Чародії», який не переглядала вже багацько років. Власне не сам фільм, але тільки той епізод, в якому герой, викинутий магією в замет, зацьковано роззирається на номерні знаки автівок чарівників, що кишать недобрими знаками на кшталт «гав», «дай»,«тру», «рву» і таке інше.

Не могла збагнути, що саме викликало цей спогад. Бо хоч і проїжджала саме наземною частиною метро, надворі не було й натяку не те що на розкішну кінематографічну зиму згаданої стрічки, але й бодай на якийсь хирлявий сніжок.

А воно ж, знаєте, муляє, коли щось згадаєш, і не розумієш до чого воно. Взялась роздивлятися обклеєні рекламою стіни вагона і таки, здається, дещо намацала. В кожній третій-четвертій рекламці так чи інак фігурувало слово «амбіція». «Ми воплотим ваши самые смелые амбиции в жизнь», «Амбиции создают искусство», «Як розбурхати особисті амбіції та скерувати їх у потрібне русло», «Амбіції - рушій кар'єри».

Амбіції - поняття абстрактне, його важко намалювати чи виліпити. Разом з тим, кожен уживає це слово щодня, як не стосовно себе, то стосовно інших. Спробуйте, скажіть комусь, що ви позбавлені амбіцій. Вам або не повірять, або зарахують до лузерів. Відсутність амбіцій у наш час - це слабкість, якщо не ганьба. Успішна сучасна людина мусить бути амбітною.

І тут я в тому таки вагоні метро схопилась за голову. Яке ж суєтне життя, якщо такі прості речі сприймаються мало не як осяяння. Бо що означає це загальновживане слово «ambitio»: марнославство, честолюбство, чваньковитість, гоноровість. Як же ж треба було «глобалізуватися» нашим мізкам, щоб навіть не замислюючись, на віру прийняти, як панівне, це всюдисуще, само собою зрозуміле, необхідне і конечне нині поняття.

Ось вони, ці «гав-рву-тру-дай-бім-бом» сучасної цивілізації, втіленні в єдиному слові амбіція. Ось те, без чого ми - невдахи, без чого наше життя не варте виїденого яйця, те, без чого нас не поважатимуть наші діти. Мрії, честь, гідність, прагнення і сподівання - ніщо. Амбіції - все.

Ми геть проґавили той момент, коли це слово змінило своє негативне забарвлення спершу на нейтральне, а згодом - на позитивне. А чи змінилася його суть? Чи тільки ми забили на неї?

Багато років тому я знала хлопчика, який від народження чув українську та угорську мову, тому саме цими мовами спілкувався і думав. До чотирьох років він спокійно навчився розмовляти ще й російською та англійською. Якось задля розваги поросила його намалювати око. Він намалював мені чотири ока - всі різні. І пояснив, мовляв, оце ось - «око», це - «ґлаз», оце - «ай», а оце - «секедж» (даруйте, якщо я по пам'яті спотворила звучання слова «око» угорською).

Я була вражена і захоплена з цієї неймовірної етнопсихолінгвістичної ілюстрації. Ото вже й справді, «що хатка - то інша гадка».

В дитинстві мене оточували етнічні поляки й етнічні українці. Слова амбітний в їхній лексиці не було. Зате в мові родичів-поляків існував синонім цього слова: гоноровий. А в родичів-українців - слово пихатий. Малою я помітила, що слово пихатий мамина мама, українка, завжди промовляла з жалем. Пихатий - це була негативна характеристика для людини. А мамин тато, поляк, слово гоноровий вживав по-різному. Якщо йшлося про якогось бундючного, чваньковитого сусіда, то сусідова гоноровість - то було зло. Якщо ж ішлося про самого діда чи про близьких і любих родичів, тоді це слово починало вигравати шляхетними барвами і означало честь, гідність і самоповагу.

Подібне ставлення до слова гонор і похідних від нього я подеколи помічаю й на Західній Україні. Кумедне і досить парадоксальне ставлення до слова: свій гонор - це добре. Чужий - то зле.

Але ці психолінгвістичні заморочки складно збагнути, бо «що народ - то город», а «що голова - то й розум». Слова і символи не сьогодні почали втрачати свій зміст. Людство (й українська людність - не виняток) мають двох вовків, як у притчі. Принаймні, я згадую цю притчу, коли мені вже починає йти пара з вух:) Притча, вочевидь, не буддійська.

Кожна людина так само має в собі двох вовків. Один вовк - це заздрість, ревнощі, амбіції, брехня. Надія, любов, істина і вірність - це так само вовк, тільки інакший. І ці вовки завжди одне з одним люто гризуться. Та завжди перемагає той сірий, якого сама людина годує.

А якщо собі взяти, та й відпустити їх? Обох. Мир відразу ввійде у наше єство, припиняться чвари і взаємні образи, «Схід і Захід» таки опиниться разом, всі люди стануть братами. А думати про значення слів... Це так архаїчно, нераціонально і безперспективно.