Скрипалька Богдана Півненко привезе до Львова «Дотик Янгола»

Скрипалька Богдана Півненко – одна з тих людей, які віддані своїй справі повністю і безкорисливо. Саме вона на початку 2000-х разом з дириґентом «Київської камерати» Валерієм Матюхіним заново почала відкривати для українців несправделиво забуту та заборонену музику. Завдяки Богдані побачили світ записи творів, що становлять скарбницю вітчизняної класики. Їй присвятили твори Валентин Сильвестров та Євген Станкович.

22 листопада Богдана Півненко в дуеті з піаністкою Анною Хмарою виконають у Львівському органному залі концерт «Дотик Янгола», який відбудеться за підтримки Українського культурного фонду. Перед концертом ми поговорили зі скрипалькою про заборонений квінтет Сильвестрова, про те, як в Москві кричали «Скорика» на біс, про зв’язок української музики та кіно, про щастя українських юних скрипалів.

Програма «Дотик янгола» – це своєрідна присвята сучасним українським композиторам, в першу чергу, Скорику, Станковичу, Сильвестрову. Розкажіть, як виникла її ідея та як формувалася програма.

Так, вони – головні в цій програмі. Але в ній також є кілька творів Юлія Мейтуса, Юрія Шевченка, Левка Колодуба, Рейнгольда Глієра. Насправді, ми з піаністкою Анною Хмарою намагалися зробити цю програму різноманітною та цікавою. Показати, які у нас чудові композитори.

Ці твори я граю давно. Ще у 2007 році записали з Іриною Стародуб диск, де були Перша та Друга сонати Мирослава Скорика, «Мелодія», «Іспанський танець». З того часу постійно виконували ці твори на концертах.

Твір «Дотик янгола», що дав назву всій програмі, – це твір Євгена Станковича, написаний спеціально для львівської скрипальки Соломії Івахів. Пізніше Станкович зробив його обробку для скрипки й камерного оркестра на замовлення Валерія Матюхіна. Її ми записали для фонду Українського радіо.

Також граємо «Пісні без слів» та «Триптих» Валентина Сильвестрова, які маестро присвятив мені, його «Присвяту Баху».

Ми періодично змінюємо твори в цій програмі – щось хочеться зіграти саме зараз. Але є певний кістяк, дуже цікавий, як на мене. Мені пощастило, я знала кожного з них особисто. Дуже сильно впливає на виконання музики особисте спілкування з композитором. Набагато легше зрозуміти його музику та передати те, що він заклав у ній.

В одному з інтерв’ю ви розповідали, що ваше знайомство з творами українських композиторів відбулося ще у школі, тоді ви відкрили для себе Мирослава Скорика. Але по-справжньому ввів вас у світ української музики Валерій Матюхін, керівник «Київської камерати». З 2000 року ви перезнайомилися з усіма сучасними вітчизняними композиторами. Розкажіть про те, чия творчість стала для вас знаковою, які твори змінили вас.

Ви праві, я вперше почула Скорика на конкурсі в Москві. Це був 1990 чи 1991 рік. Першу премію там отримав учень Богодара Которовича (завідувач кафедри скрипки та професор Київської консерваторії, в кого згодом вчилася і Богдана Пвненко – ред.) Олесь Семчук, він грав «Мелодію» та «Іспанський танець» Скорика, тоді як інші конкурсанти грали звичний для ХХ століття репертуар – Шнітке, Шостаковича, Прокоф’єва.

Самчук поділив першу премію зі скрипалькою з Санкт-Петербурга. На концерт лауреатів, він обрав п’єсу Ігоря Фролова. А коли закінчив грати, зал почав кричати «Скорика». І він грав Скорика на біс.

Тоді нот Скорика у Харкові не було, їх нам передавали зі Львова. Для мене – це було кохання з першого погляду. З багатьма його творами я познайомилася пізніше, вже навчаючись у Которовича, він любив сучасних композиторів. Багато нот ще тоді було рукописними. Та й досі з виданням нот у нас теж не так добре, як би хотілося.

Величезну роль у відкритті українського репертуару відіграв Матюхін. У 2001 році у мене була прем’єра твору київського композитора Олександра Левковича, написаного на слова Бродського. Мабуть, я тоді дуже вдало дебютувала, бо Матюхін став мене кликати грати прем'єри.

Говорячи про сучасну музику, дуже важливо мати уявлення про величезний пласт українського поетичного кіно, тому що всі наші сучасні композитори писали багато музики для фільмів. Це дійсно фантастичне надбання. Їхня музика дуже кінематографічна. Коли ми її граємо, добре мати в голові образи з тих фільмів.

Мені пощастило, мій перший чоловік Володимир Шульга прекрасно знав кіно. Він був, як зараз кажуть, продюсером, а в радянські часи це називалося адміністратор. Коли знімався «Білий птах з чорною відзнакою», він був організатором знімального процесу. Другий чоловік Олег Павлюченко відреставрував 46 фільмів кіностудії Довженка, включно з цим фільмом та «Тінями забутих предків».

Особливе місце в програмі концерту відведене Мирославу Скорику, якого ми втратили цього року.

Коли ми писали диск з творами Скорика, він приходив на репетиції і на запис, активно брав участь у роботі над диском. Його, наприклад, дуже вразило, що ми з піаністкою граємо фінал Першої сонати дуже швидко. До того ніхто так швидко не грав: партія доволі непроста для піаніста. А він саме такого темпу і хотів! Наголошував, що це важливо, говорив нам, що це йому страшенно подобається.

Сильвестров – це зовсім інший світ. Він не такий доступний. Наприклад, Скорик – це чиста емоція, він діє на підсвідомість, викликає відчуття, що ми вдома. А Сильвестров – це космос, це медитація. Він найбільш вимогливий серед них усіх. Він хоче, щоб було так, як він хоче. Мені було найскладніше вжитися в його музику. Більше місяця у мене в машині грали його ескізи, де він сам награє на роялі. І потім я зрозуміла, як він дихає, відчула цю специфіку сильвестрівського фразування. Сам Сильвестров казав: «Бах написав мистецтво фуги, а я пишу мистецтво мелодій». Його не можна просто вивчити і зіграти. Ти мусиш грати так, ніби створюєш музику зараз, ніби імпровізуєш, але ця імпровізація чітко прописана автором – над і під кожною нотою.

Мені дійсно треба було перевтілитися, і це вдалося. Ми презентували диск з музикою Сильвестрова за кордоном, адже він є найвідомішим у світі українським сучасним композитором. Він космополіт, його музика не має яскраво вираженої національності.

Богдана Півненко та Анна Хмара

Для Сильвестрова дуже важливе звуковидобування. Його манера специфічна. Відомі два випадки, коли він просто переривав концерт, бо виконавці грали і співали не так, як він хотів. І звичайно, коли починаєш грати так, як він хоче, музика міняється. Вона набуває особливого магнетизму. Її не можна грати як Чайковського – вона інакше говорить.

Ці диски ви записували у рамках проекту Антології сучасної української музики, який започаткували на початку 2000-х з Валерієм Матюхіним. Тоді ви планували видати 40 дисків, наразі вийшло 12. Розкажіть, як просувається проект зараз.

Так, ідея з’явилася тоді з Матюхіним, але реалізувати поки що вийшло не все. У мене лежить багато творів композиторів, які я пообіцяла записати. Смерть першого чоловіка, Помаранчева революція різко нас підкосила. Все, що ми записували ці роки, було зроблено на мої кошти. Лише на диск Золтана Алмаші вдалося знайти спонсора. А це і оркестр, і студія і звукорежисер – виходило десь 8 тис. доларів за диск. Тому зараз я, напевно, не зможу собі це дозволити без допомоги. Добре, що нині є грантова система. Ми готуємо кілька проектів на програму підтримки від Українського культурного фонду.

Зараз ми плануємо записувати диск квінтетів: Український квінтет Бориса Лятошинського, квінтет Сильвестрова і Симург-квінтет Вікторії Польової. Три покоління українських композиторів.

Фортепіанний квінтет Сильвестров написав, коли вчився у Лятошинського. Вони готували цей квінтет на всесоюзний конкурс композиторів. Його рознесли у Спілці композиторів УРСР, Лятошинського викликали на килим в обком партії, газета «Правда» написала на цілу сторінку звинувачувальну статтю про те, які кадри готує Лятошинський. Через цей квінтет Сильвестров був заборонений на багато років.

Запису до сьогодні не було. Це досить складний твір – подвійна фуга, 12 тонова система по Шонбергу, серійна техніка. Уявіть який рівень твору студента на конкурс! Сильвестров сам гігант і він вчився у гіганта.

Ця музика не розважальна. Друга частина – це така депресивна машина, яка все змітає на своєму шляху.

Дуже цікавою була думка Польової про квінтет: «Якби його не заборонили, можливо, Сильвестров був би зараз зовсім інший». Ми просили Валентина Васильовича прийти на запис, коли він буде. Але він сказав, що не може слухати цю музику, бо вона асоціюється з найважчим періодом у житті. Йому і досі болить ця ситуація.

В останні кілька років інтерес до української класичної музики дуже пожвавився, як з боку музикантів, так і слухачів. З успіхом проходять багато проектів – постановки опер, прем’єри концертів. Повертаються з небуття забуті імена композиторів. Як вважаєте, зірковий час української музики настав?

Безумовно, час змінився. Одним з таких рушіїв став ГогольФест, те, що приніс Владислав Троїцький з «Дахою Брахою». Молодь почала відгукуватися на це. Всім захотілося чогось нового, свіжого. Підросло покоління, яке хоче грати нове, і те, яке хоче слухати нове. Адже наша сучасна музика дуже цікава.

Валентин Сильвестров, Валерій Матюхін, Богдана Півненко, Іван Марчук

Пам’ятаю одну історію, яка відбулась кілька років тому. Якось у харківської десятирічки з'явився меценат. Він подзвонив на День Святого Миколая директору, представився і каже: «Я дуже люблю звук Стенвея (рояль фірми Steinway&Sons, їхні інструменти вважаються одними з найкращих у світі – ред.). Директор: «Ну, прекрасно, а я чим можу я допомогти?». «Я хочу запитати, чи у вас в школі є Стенвей?», – сказав бізнесмен. Директор: «Ні, але ми би мріяли…» «Я би хотів подарувати школі Стенвей», – каже меценат. Добре, що директор сидів! Через 20 хвилин цей чоловік був у школі. За ці роки він уже подарував 4 роялі цієї відомої фірми. Меценат також створив у себе вдома музичний салон, куди запрошує своїх друзів-бізнесменів, знайомить їх з прекрасним. Якось він запросив мене з Анною Хмарою зіграти в його салоні. Перед нами виступали чудові музиканти – Валерій Соколов, Роман Лопатинський, Олексій Шадрін. Вони грали тріо Брамса, прекрасно грали. А після вийшли ми, і я сказала цим бізнесменам, що зараз звучатиме музика, яку вони ніколи не чули і яку ніколи не забудуть. Ми грали сучасних композиторів. Для них це було таке відкриття! Вони не хотіли відпускати нас після концерту.

Українську музику і за кордоном сприймають добре. В Італії на фестивалі ми грали з Іриною Стародуб Скорика. Італійці питали нас, чому не чули цієї чудової музики по радіо.

Це говорить про рівень української музики, по те, що вона зрозуміла всім, не потрібно бути українцем, мати якийсь бекграунд, щоб зрозуміти її красу.

Звичайно, але я завжди веду концерти, розповідаю трішки про композитора про твір, якісь моменти з особистого спілкування. Наприклад, із Сильвестровим ми колись їхали на гастролі. Він, до речі, дуже веселий. Клюковку дістав, всіх пригощав, веселив нас всю дорогу. Я кажу, мені тато (Іван Марчук, український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Шевченка – ред.) розповідали, що ви були такий страшний авангард. А він каже: «А я і зараз в авангарді, просто авангард змінився». Це ж геніально.

Хотіла поговорити про ваш досвід як викладача. Одна з ваших сфер діяльності – збагачення репертуару юних скрипалів сучасними творами. Розкажіть, які зразки української класики ви вважаєте must play для кожного молодого скрипаля? Що треба грати, щоб зрозуміти українську музику, відчути її?

Якраз діти грають більше українських творів, ніж дорослі. Українські композитори класно писали для дітей. Якщо ми відкриємо якісь скрипкові хрестоматії московські, там будуть всілякі руські народні пісні, або радянські типу піонерських. А якраз у той час українські композитори писали багато дуже гарної музики для дітей. Наприклад, Людмила Шукайло. У неї фантастичні дитячі п'єси. Часто сидячи в журі на дитячих скрипкових конкурсах, я просто вражаюся, наскільки багатий у нас репертуар. Буває, що у скрипаля три ноти, а акомпанемент – просто фантастика. Дітям цікаво і хочеться таке грати.

У своєму класі я даю грати якомога більше наших композиторів, щоб учням ця музика була доступна та зрозуміла. Все те, що звучатиме на концерті у Львові, виконують наші студенти, і навіть більше. Сучасна українська музика – колосальний плацдарм, щоб розкрити дітей, а не заганяти в рамки.