Звісно, більшість наших читачів бажала б, щоб середнього слова в заголовку не було взагалі, решта прагнула б поспостерігати за відповідним процесом у Гаазі. Але всьому свій час, наразі можемо втішатися лише цим. А заодно й міркувати, що все це означає.
Почнемо з фактів, які, як відомо, річ уперта. 23 серпня бізнес-джет Embraer Legacy ERG 135 з бортовим номером RA-02795, який летів із Москви до Санкт-Петербурга, зазнав аварії поблизу населеного пункту Куженкіно у Тверській області Росії. Всі десятеро людей, які перебували на облавку, загинули. Досить швидко вдалося встановити, що цей літак належав засновникові ПВК «Вагнер» Євгєнію Прігожину. А ще, що й сам власник летів у цьому нещасливому лайнері, а отже віддав Богові душу.
Далі більше. З’ясувалося, що разом із Прігожиним на облавку перебувало й все найвище керівництво ПВК. Зокрема, командир цього бойового підрозділу Дмітрій Уткін, який своїм прізвиськом «Вагнер» й дав назву всій компанії. А ще там був (і відповідно вже нема) Валєрій Чєкалов – ексбізнесмен, заступник Прігожина, який відповідав за роботу служби безпеки ПВК і, як стверджують російські журналісти, організовував розправи й атентати.
Перше питання, яке виникає у зв’язку з авіатрощею: чи це справа рук Владіміра Путіна? У жодному коментарі незалежного політолога чи в західних газетах, багато з яких вийшли зі статтею про смерть Прігожина на першій шпальті, я не виявив ні тіні сумніву, що це саме так. Наприклад, газета Daily Mail ставить у заголовку запитання: «Чи була це жахлива помста Путіна?» і в тексті дає позитивну відповідь. «Помста Путіна» без жодних знаків питання називає свою статтю Daily Mirror. «Путінська мафіозна помста» – стверджує Frankfurter Allgemeine Zeitung. Тощо, тощо, тощо…
Американський Інститут вивчення війни в черговому огляді без жодних еківоків пише, що Путін «майже напевно» наказав військовому командуванню РФ збити літака засновника приватної військової компанії «Вагнер» Євгєнія Прігожина. Вашингтонські аналітики називають такий крок «публічною спробою відновити своє панування і помститися за приниження, яке озброєний заколот ПВК 23-24 червня завдав Путіну та російському Міноборони».
Незалежні аналітики сперечаються лише щодо одного питання: була закладена в літак бомба чи його було збито ракетою ППО (найімовірніше, з використанням комплексу С-300). Більшість наразі схиляється до другого варіанта, знаючи, наскільки обережним був Прігожин та його найближче оточення і як ретельно вони ставилися до питань безпеки. А от проти лому (ракети ППО) нема прийому.
Зайве казати, що смерть «кухаря Путіна» взагалі мало кого здивувала. Приреченість Прігожина була визначена його недовершеним бунтом проти боса. І саме недовершеність цього бунту була фатальною помилкою його організатора і натхненника. Тут радше виникає запитання: чому Путін чекав аж два місяці?
Спробуємо на нього відповісти. Але перед тим ще раз поміркуємо на тему приреченості Прігожина. Так, Путін назвав його зрадником, а зі зрадниками авторитарні лідери, як відомо, не церемоняться. Особливо під час війни. Утім, відомо теж, що кремлівський лідер згодом дещо пом’якшив свою позицію і навіть пообіцяв Прігожину недоторканість. Ідеться не про ті опереткові перемовини, які з власником ПВК «Вагнер» вів диктатор Білорусі Олександр Лукашенко, а про зустріч 29 червня у Кремлі, коли Путін приймав у себе все керівництво ПВК з Прігожиним на чолі. Тоді нібито російський очільник пробачив свого бунтівного васала, навіть повернув йому всі відібрані під час обшуків кошти і речі (кажуть, навіть включно з «білим порошком» у пакетах). Так, бізнес Прігожина сильно обтяли, але не відібрали цілковито. Залишили йому навіть найбільш ласий шматочок – африканські оборудки.
Я розумію, що твердження про чесне слово Путіна викликає в наших читачів лише скептичну посмішку. Так, повірити йому може лише божевільний, якщо його слово дане поза певним сакральним колом причетних. Ну, це приблизно як у кримінальному середовищі: дурити «лохів» ти можеш скільки завгодно, але не дай тобі боже «кинути» того, хто вважається «своїм». Тоді ти зразу станеш порушником злодійських «понятій», що в цьому середовищі не вибачається.
Оскільки кремлівське середовище вже давно живе за бандитським кодексом, то зазначені злодійські закони поширюються й на нього. І що ж тепер? Пацан (Путін) сказав, пацан не зробив? Зрозуміло, що обурені такою поведінкою інші члени «кола наближених» не «поставлять на ножі» порушника. Як кажуть у Росії, «кішка тонка». Однак така поведінка боса поставить під сумнів усі домовленості в тому середовищі, а це лише додасть йому хаосу.
Тепер перейдімо до другого питання – про зволікання з розправою. Розібратися із цим не так вже й складно. Адже йдеться про людину, яка за допомогою вірних йому вояків легко захопила дві російські області, Штаб командування окупаційною операцією в Україні, ледь не дійшла до московських передмість. Чи зміг би він захопити саму Москву? Може так, може ні. Головне, що військових сил він мав достатньо, щоб погрожувати безпеці Кремля і його завсідників. Тому так просто його усунути не вдалося б. Перш ніж розчавити гадюку, треба було позбавити її жала.
Це, власне, й робилося два останні місяці. Спершу «вагнерівців» роззброїли, забрали усю бронетехніку, артилерію, боєприпаси, а в деяких випадках навіть стрілецьку зброю. Потім почався процес розпорошення «Вагнера»: когось відправили в Білорусь, когось в Африку, когось переманили в регулярну російську армію, когось в інші ПВК.
Так, ще залишилися якісь боєздатні підрозділи, вірні саме Прігожину. Навіть хтось з них записав у ніч на 24 серпня відео з погрозою про помсту за вбивство боса. Проте ці підрозділи вже не такі численні й зовсім не такі озброєні, як у червні. Тому серйозно ставитися до їхніх погроз не варто.
Окрім того, Путіну, перш ніж вдатися до помсти, треба було максимально відсунути на марґінес самого Прігожина. Причому не стільки на марґінес географічний, скільки політичний. Усі ці два місяці пропагандистська машина Кремля організувала безжальне «мочилово» голови ПВК «Вагнер». Його виставляли злодієм, шахраєм, звісно ж, зрадником тощо. Дискредитувалася і вся приватна військова компанія. І це завдання не було таким уже простим, адже досі в російському пропагандистському просторі відбувалися цілком протилежні процеси: вихваляння і героїзація вагнерівців, ставлення їх усім у приклад. Ну, нічого – швидко перевзулися в повітрі, не вперше і не востаннє.
Ще однією ймовірною причиною зволікання з розправою над Прігожиним могло бути володіння ним жорстким компроматом на Путіна та інших кремлівських завсідників. Кажуть, саме «кухар Путіна» не один рік виконував брудні і криваві замовлення свого боса. Усі ці замовлення він міг зафіксувати. Ще ходять чутки, що Прігожин володів конфіденційною інформацією про таємні активи Путіна. Можна припустити, що Прігожин погрожував, що все це буде оприлюднено у разі його смерті. Ймовірно, виконання останньої волі небіжчика було покладено на когось із пасажирів того ж безталанного бізнес-джету. А отже ця таємниця пішла разом з ними в могилу. Тому ще один чинник зволікання було усунуто.
Тепер спробуємо поміркувати над питанням: вбивство Прігожина посприяло зміцненню влади Путіна чи навпаки. Дехто стверджує, що посприяло. Адже він ліквідував одного з головних порушувачів спокою. Прігожина могли десь тихенько отруїти, пристрелити в Африці і списати це на невідомих повстанців чи влаштувати якийсь інший нещасний випадок. Але ж ні, йому влаштували публічну страту, щоб усі бачили й тремтіли.
Проте більшість схиляється до думки, що тверська авіатроща радше свідчить про послаблення російського лідера. Путін уже не годен розв’язати проблему легітимно, тому вдається до мафіозних засобів, криміналізуючи владу. Це з одного боку. З іншого, як вже було сказано, – він порушує кримінальні «понятія», відштовхуючи таким чином людей зі свого найближчого кола, яке погодилося бавитися в цю гру.
Не треба також забувати, що в регулярній армії Росії було багато прихильників Прігожина, які всією душею підтримували його боротьбу з корумпованим міністром оборони Сєргєєм Шойгу. Що більше, вбивство Прігожина стало таки уроком для людей зі зброєю, які потенційно можуть зважитися піти шляхом «вагнерівців» (на Москву). Але це зовсім не той урок, про який думав Путін. Майбутні заколотники тепер точно знатимуть, що не можна зупинятися на півдорозі і про щось домовлятися з Кремлем. Треба йти до кінця, аби не повторити «героїчний» шлях Прігожина з фіналом у тверському морзі.