Прігожин – десакралізатор Путіна

У понеділок, 26 червня, у москвичів вихідний. Мер Москви Сєргєй Собянін дав можливість містянам відпочити і відзначити нове національне свято «Пронесло». Відсвяткувати те, що не відбувся штурм російської столиці військами бунтівного «кухара Путіна». А російський бунт, якого неймовірно боялися завсідники Кремля, хоч і виявився традиційно безглуздим, але не став нещадним. На жаль.

Зараз усі намагаються знайти відповідь два на запитання. Перше: що це було? Друге: чому цього не було? Тобто чому Євгєній Прігожин, дійшовши з танками ледь не до Білокам’яної, не довів справу до кінця. У цьому контексті багато коментаторів згадувало культову фразу російського письменника-сатирика ХІХ століття Михайла Салтикова-Щедріна з казки «Ведмідь на воєводстві»: «Ось так худоба! Добрі люди кровопролиття від нього чекали, а він чижика з'їв!». Перепрошую, що цитую російського письменника, знаю, що нині це не комільфо, але для розуміння ментального контексту того, що відбувається в країні-агресорі, все ж корисно.

Тож спробуємо розібратися в поставлених запитаннях. Власника приватної військової компанії «Вагнер» Євгєнія Прігожина донедавна вважали не те що лояльним до російського диктатора Владіміра Путіна, а супервідданим йому. Досі всі знали, що без Путіна Прігожин – ніщо, лише кремлівський очільник забезпечує його всіма ресурсами, відкриває перед ним усі можливості і водночас міцно тримає за причинні місця.

Навіть коли Прігожин лаяв останніми словами міністра оборони Шойгу та голову Генштабу Герасімова, росіяни вважали, що все це робиться з путінського благословення. Ну, бо як інакше. Адже Путін все контролює у своїй країні, він може за помахом пальця припинити будь-які вибрики своїх вередливих підданих. А раз він це толерує, значить так і треба.

А виявилося, що «великий диктатор» контролює далеко не все. Зараз взагалі стоїть питання: чи він ще хоч щось контролює? А якщо щось і контролює, то чи надовго? Прігожинський «Марш справедливості» дав росіянам і всьому світові зрозуміти, що всемогутність Путіна та його режиму сильно перебільшені.

«Марш справедливості»

Отже, у п’ятницю ввечері, 23 червня, засновник ПВК «Вагнер» повів свої війська на Москву. Він пояснив свій демарш тим, що Міністерство оборони нібито завдало ракетного удару по табору його найманців, внаслідок якого нібито «загинула величезна кількість бійців». Тому його найманці мають намір помститися і «відновити справедливість у Росії». Міноборони РФ назвало ці слова «інформаційною провокацією», мовляв, жодного обстрілу не було. Багато незалежних експертів теж схилялися до думки, що цей обстріл – радше постановка самого Прігожина. Але ж ми розуміємо, що це лише привід. А причина? Про неї трохи згодом.

«Нас 25 тисяч, і ми йдемо розбиратися, чому в країні відбувається беззаконня. 25 тисяч очікують як тактичний резерв, а стратегічний резерв – це вся армія та вся країна… Усі, хто хоче, долучайтеся. Треба закінчувати з цим неподобством… Усі, хто чинитиме опір… Ми вважатимемо, що це загроза – і знищуватимемо негайно», – така відозва пролунала з вуст Прігожина у відеороликах, поширюваних у підконтрольних йому телеграм-каналах.

Не те що пересічні глядачі, слухачі і читачі новин, а й досвідчені експерти сприйняли ці погрози радше за блеф. Бо не раз уже таке бувало. Чим лише Прігожин не погрожував, але коли доходило, до справи, то тихенько зливався.

Усі думали, що так буде й цього разу. Але ж ні. Він таки рушив на Москву. Та ще як браво. Дорогою «вагнерівці» без жодних докорів сумління збивали російські військові гелікоптери та літаки. Їм ніхто не чинив опору. Військові підрозділи, які зустрічалися на їхньому шляху, здавалися без бою.

Та що там казати. Уже зранку 24 червня ПВК без жодного пострілу захопив Ростов. А це не просто місто-мільйонник, не просто обласний центр. Там розташований штаб Південного військового округу, звідки ведеться координація всіх бойових дій проти України.

Дуже показовою є така собі майже дружня розмова на ґанку штабної будівлі в Ростові Прігожина зі заступником міністра оборони РФ Юнус-Беком Євкуровим і заступником голови Генштабу армії Росії Владіміром Алексєєвим. Двоє останніх фактично перебували в статусі полонених чи заручників у «вагнерівців». «Ми сюди приїхали. Ми хочемо отримати начальника Генштабу [Герасимова] та [міністра оборони] Шойгу», – грізно заявляє їм Прігожин. «Забирайте!» – весело відповідає Алексєєв.

От так весело бойові колони бунтівників дійшли аж до Московської області, захопивши дорогою ще й Воронеж. А там, до речі, сталося те, на що всі вже давно очікували: бомбардування Воронежа. Його, найімовірніше, здійснив бойовий гелікоптер ВКС РФ, влупивши ракетою по стратегічному паливному складу. Феєрверк вийшов знатний. Усі воронежці з жахом спостерігали за цією піротехнічною феєрією.

Дорогою до Московської області «вагнерівці» не наразилися на жоден спротив силовиків. Ні поліція, ні Росгвардія, ні регулярна армія не з’являлися на їхньому шляху. Найбільше, що змогли зробити російські поліцейські – перерити деякі федеральні траси, заблокувати їх вантажівками та поскоріше втекти, щоб не дай Боже не довелося вступати в реальний бій. Усі ці перешкоди заколотники легко усували зі шляху важкою бронетехнікою та рухалися далі.

Тут треба відзначити неймовірну відданість «вагнерівців» своєму начальникові. Той повів їх на вкрай небезпечну авантюру, змусив їх виступити проти легітимної кремлівської влади, фактично проти самого Путіна. Вони не могли цього не розуміти, як не могли не розуміти, яка кара їх очікує в разі невдачі. І навіть після путінської заяви про «зрадників», «удару в спину», «неминуче покарання» вони не дали задню.

А от з лав регулярної армії залунали голоси зради. Передовсім про бажання долучитися до «Маршу справедливості» заявили представники загонів «Штурм-Z». Це мобілізовані зеки, яких витягли з російських в’язниць, щоб кидати на «м’ясні штурми». Але не тільки вони, з’явилася й заява про долучення до «Вагнера» якихось десантників. Припускаю, що процес би пішов і далі, якби бунт потривав довший час.

Недонаполеон

Лише лінивий у контексті рейду «Вагнера» не згадав історичного походу Наполеона Бонапарта до Парижа в березні 1815 року. Знаменитих «100 днів Наполеона». На жаль, Прігожин не доріс до такого й обмежив свій заколот одним днем.

Для того щоб зрозуміти, чому Прігожин так швидко вкляк, треба відповісти на запитання: а чого він взагалі домагався своєю смутою, що його спонукало на непокору своєму босу?

За останні кілька діб було висловлено безліч версій: від «театральної постановки, узгодженої з Кремлем» до «провокації західних спецслужб». Постановку можна відкинути зразу, з огляду на те, яких репутаційних втрат зазнав Путін (про них ми ще поговоримо розлогіше). Версія західних спецслужб також не витримує критики, на Заході радше перелякалися, що армія кримінальників зможе захопити російські ядерні об’єкти.

Найімовірнішою виглядає версія, що Прігожин був загнаний у глухий кут. Ба більше, йому загрожувала «нейтралізація» у «старих-добрих» традиціях російської гебухи. Очевидно, начальник ПВК сам це усвідомлював, можливо, отримав достовірну інформацію з компетентних джерел, що операцію «Печений кухар» запущено.

За що ж його мали б «нейтралізувати», кому й чим він так дошкулив? Тут треба повернутися до початків, до створення тієї самої ПВК «Вагнер», від якої Прігожин спершу відхрещувався руками і ногами, а потім гордо піднімав на свій політичний прапор. Отже, організацію було створено зразу ж після російської інвазії на Донбасі. Пригадуєте, усі тоді заговорили про «гібридну війну». А от «Вагнер» мав стати найгібриднішим елементом цієї війни. Його головорізи найкраще підходили на роль «іхтамнєтов». Вони виконували найбрудніші і найнебезпечніші завдання в зоні тимчасової окупації.

І що найкумедніше: після завершення гострої фази збройного протистояння російське командування (а точніше ГРУ, яке фактично створило і курувало організацію) дало «вагнерам» команду «фас» щодо колишніх союзників, тобто різних там моторол, гів, захарченків та інших кримінальних елементів, які втратили свою корисність і перетворилися на перешкоду. І «музиканти» віртуозно виконували свою роботу. Усі вбивства списували на «укропів» чи кримінальні розбірки. А навіть якби упіймали якогось «вагнерівця», то Кремль би від нього відхрестився, мовляв, знати не знаємо, що за ПВК така і хто нею керує.

Але як завжди буває з подібними структурами, раніше чи пізніше вони перетворюються на проблему. Росія тут не унікальна. Таке було і з різними «ескадронами смерті», з «контрасами», «месниками» тощо. Коли держава втрачає монополію на насильство, країні раніше чи пізніше загрожуватиме анархія. Раніше чи пізніше держава, яка їх «породила», намагатиметься їх же «вбити». Інколи формально, а інколи цілком реально.

Так і щодо «Вагнера». Кремль спершу спробував залагодити проблему формально. Міноборони видало наказ, що всі найманці повинні підписати контракт із військовим відомством. Прігожин зрозумів, чим йому це загрожує: спершу в нього заберуть армію вірних головорізів, а потім скрутять і його, заберуть всі активи і, найімовірніше, нагодують «новічком» або напоять чаєм із полонієм. Зрештою, можуть і просто грохнути в потилицю з нагана, бо чого вже панькатися.

От щоб уникнути для себе такої долі, Прігожин і рушив на Москву. Компетентні люди стверджують, що упродовж усього свого маршу він намагався зв’язатися з Кремлем і виторгувати для себе гарантії. Проте довгий час йому ніхто не відповідав.

Відповіли щойно тоді, коли «вагнери» зайшли в Московську область. Хто саме дав гарантії Прігожину? Навряд чи Лукашенко, той і своєї країни не контролює. Експерти називають серед перемовників, зокрема, колишнього особистого охоронця Путіна, чинного губернатора Тульської області Алєксєя Дюміна. Також лунали імена секретаря Радбезу Ніколая Патрушева, глави адміністрації президента РФ Антона Вайно тощо. У будь-якому разі Прігожин, найімовірніше, здобув бажані гарантії.

Очевидно, штурмувати Кремль, розганяти уряд і самому займати трон у плани Прігожина не входило. Може, і приходив такий апетит під час споживання страви, але все ж ризики були занадто високими. Так, за 200 кілометрів до Москви вони дійшли. Але що далі? Далі вже так легко не буде. Путіна охороняє віддана дивізія оперативного призначення імені Дзержинського. Так, «дзержинківці» – не комбатанти на кшталт «вагнерівців», пороху вони не нюхали, проте вишколені добре. А там і авіація підтягнеться, навіть якщо її доведеться знімати з українського фронту.

Одне слово, лапати журавля в небі у Прігожина не було особливого бажання, синиці цілком вистачало. Інша справа: чи не перетвориться ця синиця на лайно? Але це вже питання суто гіпотетичне.

Наслідки

Нам же доцільно розглянути наслідки прігожинського бунту. Зразу скажу, що для України вони доволі позитивні, навіть попри те, що російський фронт не посипався. На все свій час.

Спершу пригадаймо, що відбулося перед «Маршем справедливості». А відбулося те, що Прігожин записав напрочуд цікаве відеозвернення. Здавалося б, тих відео він понаписував, як гною, але те п’ятничне, 23 червня, заслуговує особливої уваги. Адже в ньому «кухар Путіна» каменя на камені не залишає від тих пропагандистських наративів, на яких трималося кремлівське «обґрунтування» повномасштабного вторгнення. Наведемо кілька найгучніших цитат:

– Україна не бомбардувала Донбас 8 років, а тільки обмінювалася ударами з російською армією, ЗСУ не збиралися нападати на РФ, Міноборони обманює громадськість і президента.

– З 2014-го по 2022-й рік Донбас розпилювався людьми з адміністрації президента (РФ, – ред.), спецслужб та залученими олігархами, такими як Курченко. Війна була потрібна олігархам. Тому клану, який сьогодні фактично керує Росією.

– Війна була потрібна, щоб Шойгу отримав маршала. Не для того, щоб повернути в наше лоно російських громадян. І не для того, щоб демілітаризувати і денацифікувати Україну. Вона була потрібна заради однієї зірки з додатковою вишивкою.

Усе це каже не український політик чи журналіст, навіть не російський ліберал-опозиціонер, а один з найзатятіших російських яструбів. Чиї слова російські Z-патріоти ніколи не ставили під сумнів. І як тепер їм жити з новим одкровенням?

Йдемо далі. От відбувається сам марш на Москву. І що виявляється, що державі від бунтівників немає чим захищатися, державна машина сиплеться з космічною швидкістю. Навіть Путін нічого не здатен зробити. Усі чекали від нього грізного виступу ще ввечері 23 червня, але він перелякано забився під ковдру. Щойно через ніч, коли вже був успішно захоплений Ростов і штаб Південного округу, він вичавив зі себе якусь гнилу промову. Причому, погрожуючи «зрадникам», не назвав імені Прігожина. А як лише промовив, то зразу ж застрибнув у літак і подався геть з Москви. Як і більшість російського керівництва. Як і головні олігархи на своїх приватних бортах.

У такий спосіб було продемонстровано всю гнилизну російської влади, «страшного авторитарного режиму». Прігожин, можливо, сам того не бажаючи, своїм маршем десакралізував і делегітимізував Путіна, продемонстрував, що «король голий».

Американський Інститут вивчення війни у своєму новому звіті зазначає: «Стрімке просування Прігожина до Москви виставило на посміховисько більшу частину російських регулярних військ, засвідчило нездатність президента Путіна своєчасно реагувати на внутрішні загрози... Дії “Вагнера” також продемонстрували деградацію російських військових резервів, майже повністю зайнятих у бойових діях в Україні, а також небезпеку покладатися на недосвідчених призовників для захисту кордонів Росії».

Не менш компрометуючим для Кремля став путінсько-фсбешний пінг-понг із визнанням ПВК зрадниками і відкриттям проти Прігожина кримінальної справи за організацію заколоту. А через десять годин усі звинувачення було знято. Так ніби й не було жодного походу на Москву, не було сімох збитих бортів та щонайменше десятка вбитих російських пілотів. За що ми, українці, не можемо не подякувати «вагнерівцям».

І що після цього залишається робити простому російському обивателю? Та що там обивателю – солдатові в окопі на передовій, кого захищати?

От не хотілося б тут цитувати українофоба Михайла Булгакова, але дуже він пасує до ситуації. Пригадуєте радянський фільм за його п’єсою «Дні Турбіних», написаною на основі роману «Біла гвардія»? Там є такий кульмінаційний епізод, коли армія Симона Петлюри заходить у Київ. Рота білих юнкерів сповнена рішучості давати відсіч, захищати гетьмана. До них виходить полковник Олексій Турбін, від якого очікують надихаючої промови, а він заявляє таке: «Оголошую, що наш дивізіон я розпускаю. Боротьбу із Петлюрою закінчено. Наказую всім, у тому числі й офіцерам, негайно зняти з себе погони, всі відзнаки та бігти по домівках». Молоді відчайдухи піднімають крик: «Як так, зрада!» Тоді полковник розповідає, що напередодні вночі гетьман Скоропадський утік до Німеччини, захищати нема кого. Тоді хтось закликає йти на Дон до Денікіна. На що Турбін зауважує: «І якщо ви думаєте йти на Дон, то там ви зустрінете тих самих генералів і ту саму штабну ораву. Вони змусять вас битися з власним народом. А коли він вам розколе голови, вони втечуть за кордон». І тут один слабонервний юнкер не витримує і починає ридати.

Так-от, нині в ситуацію цього ридаючого юнкера потрапили фактично всі російські солдати-окупанти. Захищати нема кого, битися нема за що, усе брехня. Путін боягуз і брехун, але й Прігожин не кращий, він дбає тільки про себе і свої статки. Чи зможе з такою мотивацією російський мобілізований довго воювати? Навряд чи. Тому обвал російського фронту – лише питання часу.