Головний герой роману Еммануїл мріє бути письменником, скільки себе пам’ятає. Він завзято шукає свою тему, свою музу, своє місце у світовій літературі, однак має цілу купу причин, що не сприяють творчому процесу. У той момент, коли Еммі вже майже не болить його нездійсненна мрія, він потрапляє до загадкової організації під назвою «Спілка забутих письменників», членами якої є невідомі літератори – нецікаві колись і забуті тепер. Еммануїлові пропонують вигідну співпрацю. Він погоджується і раптом розуміє, що тут не все так просто. Адже звідки у забутих письменників великі гроші? Хтось телефонує йому і мовчить. Якісь підозрілі молодики все частіше зустрічаються героєві на вулиці під час прогулянок.
Партія в шахи починається з ходу пішака. Яку ж роль відведено головному героєві? І чим завершиться ця гра у шахи в реальному житті Еммануїла?
Книга вийшла у «Видавництві Старого Лева».
***
Рапід
«50-та річниця від початку Великої Вітчизняної війни… Коротка проза… Роботи надсилати на адресу редакції з поміткою…» – зазначалося в умовах всесоюзного конкурсу. Еммануїл закрив журнал, подивився на його блідо-блакитну обкладинку, погладив її долонею і примружився, наче медіум на спіритичному сеансі. Йому ввижався брязкіт шабельної битви чи скреготіння шпаг на дуелі, але десь далеко. Так далеко, що ані причини боротьби, ані втрати не мали значення. Він отямився від того, що делікатна травнева муха лоскотала його пальці. Смикнув манжету сорочки, аби подивитися на годинник. Бібліотекарка тихесенько дзенькала спицями в кутку читальної зали, вив’язуючи ажурне полотно з яскраво-жовтих акрилових ниток. Еммануїл розгорнув нотатник і записав адресу редакції.
До третьої лишалося ще хвилин двадцять. О третій потрібно постати перед ясними очима керівника першого відділу. «Нащо я їм знадобився?» – міркував Еммануїл, провертаючи на зап’ястку пластмасовий ремінець годинника.
«У металі електронні мають солідніший вигляд», – якось зазначила його пасія Віка. Вона викладала на факультеті соціології, була досить давно і вдало заміжня. Віка іноді запрошувала Еммануїла з собою до театру, щоб порозмовляти про мистецтво, і до себе додому, коли чоловік був у відрядженні. «Ти красивий, наче бог, вже п’ять років кандидат, певна, що студентки за тобою бігають, але ж цей твій дурнуватий дитячий годинник псує враження!» – вуркотіла Віка й пильнувала, щоб коханець не залишив свої в’єтнамські ходики на тумбочці біля ліжка.
Ольгу, секретарку деканату біофаку, годинник Еммануїла не хвилював. Значно більше вона переймалася через те, що його господар ніяк не наважувався їй освідчитися. Ольга була прекрасна! Невеличке настінне дзеркало біля її робочого місця не могло вмістити її ефектні ноги й розкішні груди – тільки засмучене рум’яне личко, точнісінько таке, як у казкових героїнь за дві сторінки до щасливого фіналу. «Я надто добра до нього! Заплющую очі на його студенток…» – картала себе Ольга і друкувала відрахованих. «Мама постійно питає…» – засмучувалася вона і виловлювала в горнятку з золотою окрайкою чаїнки.
Іноді підхоплюючись уночі в ліжку Віки або в кінотеатрі посеред нудного детективу на плечі в Ольги, Еммануїл присягався покласти край цим пекельним стосункам. Тиждень тому він знайшов у собі сили й зізнався Віці, що зустрічається з Ольгою.
– Одружуєшся? – спокійно запитала вона. Емма завагався. – Тоді навіщо розповів?
Зараз Еммануїла штрикнула думка: а що, як Ольга бачила його разом із Вікою й написала на нього заяву? Але за аморальну поведінку до першого відділу не викликають…
Муха штовхала плечем віконне скло. Вона була сповнена ентузіазму. Нікому сказати їй, що з бібліотеки можна вийти тільки через двері: бібліотекарка проґавила накид і злісно скреготіла спицями, перев’язуючи ряд, а симпатичний високий блондин кудись подівся.
– Еммануїле Олександровичу, добрий день! Сідайте, – Іван Юхимович Сидоров жваво вказав Еммануїлові на стілець, а сам продовжував стояти й роздивлятися щось у відкритій теці. Колись на уроці фізики Прямков бачив, як впливає магнітне поле на металеві стружки. Майже в такому стані перебували волосся та брови Сидорова.
– Тут написано, що ти вільно володієш німецькою, – Еммануїл кивнув.
Начальник першого відділу закрив теку, поклав її перед собою на стіл і зсунув брови:
– Німець до нас приїздить. Письменник. Ні богові свічка, ні чортові коцюба. Хлопчисько зовсім… Збирає матеріали для своєї книги, – далі була пауза. Можливо, передбачалося, що Прямков якось відреагує на це повідомлення. Але він сидів мовчки. Сидоров продовжував:
– Як на зло, хлопець із кафедри німецької, який мав його супроводжувати, ногу зламав!.. Таким чином тобі доведеться його зустріти, провести по університету, сюди-туди, по музеях… Ось.
Еммануїл трохи почекав, чи буде продовження, і поставив уточнювальне запитання:
– Німця?
Сидоров хмикнув:
– Ясно, що не альпініста з кафедри німецької!
Еммануїл устромив очі в підлогу. Іноді він ставив цілковито дитячі запитання, знаючи відповідь заздалегідь.
Сидоров нахилився, відкрив другу шухляду стола, дістав тоненьку книжку й посунув по столу.
– Ознайомся.
Еммануїл узяв книжку до рук. Обкладинка і сторінки – однаковий кошлатий брудно-білий папір, що чіплявся за пальці, тхнув потом і їдальнею. Він розгорнув навмання: «Вас можуть спитати: “Чому ви не можете або не бажаєте приїхати до нас у гості? Ми запросимо вас із величезним задоволенням!”. Треба відповідати: “У нас така величезна прекрасна країна! Мені не вистачить життя, щоб подивитися хоча б частину! Може не вистачити часу на закордон…” Вас можуть запитати про війну в Афганістані. Можливий варіант відповіді такий: “Коли в нас була Громадянська війна, нам ніхто не допоміг, а ми були б такі вдячні. І, пам’ятаючи про наші тяжкі часи Громадянської війни, ми вважаємо своїм обов’язком допомагати афганським братам, рятувати їх від лиха”».
Прямков підвів очі. Сидоров промовив:
– Ти уважно читай, уважно! Ти гадаєш: усе просто, і війна давно минула, і Німеччина не така…
Начальник першого відділу постукав указівним пальцем по теці, а тоді по-пташиному вчепився в край столу й хитнувся на Еммануїла.
– Може… – Сидоров перейшов на гучний шепіт, – може, і не для книжки німець інформацію шукає? Німеччина і справді не та. Не можна зараз бути впевненим ані в чому. Стіна впала. Усе змішалося. Розумієш? Сиди, читай!
Еммануїл кивнув і з нудьгою озирнувся на двері: «Оля мене діставатиме, чому не телефонував, чому не проводив…»
Наступного ранку Еммануїл стояв на платформі і тримав у руках альбомний аркуш із написом «Hans Frisch». Сонце світило безжально. Він мружився. У дверях вагона з’явилася людина, схожа на першотравневий транспарант: довгі худі ноги в бежевих штанях несли червоне полотно светра, білий комір сорочки, а над ним усміхалось обличчя з еспаньйолкою в ореолі русявих кучерів. Якби не борода, цьому прибульцю ніхто б не дав більше ніж двадцять п’ять років. Він відійшов на два кроки від поруччя й поставив на запльований асфальт платформи коричневу сумку з довгими ручками, дістав із кишені квиток та охайно переклав його до шкіряної наплічної сумки. Він прокреслив поглядом коротку горизонтальну рису, помітив на чорному тлі офіційного костюма Прямкова білий аркуш і наблизився до нього.
– Guten Tag! Ich bin Hans Frisch, – німець був зростом такий самий, як Прямков.
– Guten Tag, Herr Frisch! Willkommen! – Еммануїл простягнув руку й порівняв білину манжет.
Фріш спитав у Прямкова, як його звуть, і запропонував звертатися один до одного на ім’я та на ти. Еммануїл знизав плечима, всміхнувся й погодився.
– Оце й усе? Ваш, тобто твій багаж? – він намагався уявити, що може вміститися в таку сумку.
– Так, – Ганс із легкістю закинув сумку на плече. – Офіційних прийомів не заплановано, тож навіщо брати в дорогу зайве?
– На нас чекає авто. Зараз розміщення, сніданок. Мені потрібно знати твою програму візиту, щоб… – Еммануїл запнувся.
– Щоб краще все спланувати? – спитав німець добродушно.
– Так. У нас велике місто… Щоб розробити маршрут.
– Добре! – погодився Фріш. – У мене є список.
Еммануїл указав на чорну «Волгу», припарковану на Привокзальній площі:
– Ось і авто.
– Schön, – гість дивився на всі боки й задоволено всміхався.
Водій відчинив дверцята, прийняв у іноземця багаж і дбайливо перевірив, чи спрацював дверний замок, коли червоний светр сховався в авто. Еммануїл сів поруч із Гансом, потягнув носом гаряче повітря салону й подумки прокляв свій елегантний чорний костюм і його глянцеву підкладку, змоклу від поту. Рука наштовхнулася на розігрітий метал застібки – його шкіряний портфель, що пролежав у автівці пів години, тепер цілком міг зійти за пательню. «От за що мені це? Краще лекції читати…» – Еммануїл обмахнувся хустинкою.
Поки німецький письменник відпочивав із дороги, Прямков перетнув площу Дзержинського, щоб одержати нову порцію настанов від Сидорова:
– Цей фріц, щоб його, загадав якісь книжки з бібліотеки Короленка! Ти ж розумієш, що відмовити йому не можна, проте ось так одразу його до читальної зали теж ніхто не допустить, години зо три доведеться почекати, поки всі папірці підпишуть. – Еммануїл кивнув головою з розумінням. – Поводи його містом. Розкажи, що книжки просто зі сховищ виймають, і треба почекати. Розумієш?
Еммануїл знову кивнув і спитав:
– Поводити чи повозити?
Намагнічене волосся Сидорова загострилося в напрямку горе-екскурсовода:
– Кому треба, той поїздить за вами. А ви ніжками-ніжками!
– Ясно.
Задзвонив телефон. Сидоров не одразу підняв слухавку, а кілька секунд дивився на неї.
– Сидоров, – жбурнув він нарешті в пластикове сито слухавки, вислухав відповідь, сказав «зрозумів» і повернув телефон на місце. Вийшов із-за барикади письмового столу, дістався тумбочки, де стояв графин і склянки, і налив собі води. Еммануїл совався на стільці, не насмілювався подивитися на годинник і чекав, коли його вже відпустять. «Може, ще встигну забігти додому й перевдягнутися?» – він послабив вузол краватки. Сидоров відпивав, полоскав рота й ковтав. Коли Еммануїла вже почало нудити від цієї процедури, начальник першого відділу поставив склянку на стіл і лагідно завуркотів:
– Капризний цей письменник! Розміщуй його тільки в готелі «Харків», стадіон він дивитися не хоче, до театру не піде! Морока суцільна! Добре, лети давай до німця! О другій обід, о третій авто до Короленка, перепустка на вахті буде. Так, і про звіт не забувай!.. Прямков повільно йшов прохолодним вестибюлем університету, зачерпував повітря полами піджака й міркував: «Додому не можна. Спека неможлива! Три години кружляти центром… Про що розмовляти?».
Трамвай номер 12, айсберг із широкою кривавою смугою на боці, напружився й повернув із проспекту Правди на вулицю Трінклера.
Гуркіт коліс, ухання накладних дверей, скрегіт при гальмуванні. Фріш слухняно стояв поруч із Прямковим і чекав, куди його поведе «гід».
– А що в цій будівлі? – Фріш кивав на непоказний чотириповерховий дім на протилежному боці перехрестя
– Це лікарня. Там далі цілий медичний комплекс. Деякі будівлі зведені ще в минулому сторіччі, – Еммануїл вів екскурсію невпевнено.
– Так просто, в самому центрі міста? – здивувався Фріш.
– Наше місто забудовувалося поступово. Деякі споруди за час свого існування змінили своє призначення.
– О, я про це читав, коли збирав матеріали для книжки, – пожвавішав письменник. – Десь недалеко від центральної площі є будинок, у якому було ветеринарне училище, а під час Другої світової війни там облаштували шпиталь. А тепер там, здається, Будинок піонерів.
– Палац, – виправив Еммануїл. – Якщо є бажання, ми навіть можемо завітати туди.
Фріш невизначено посміхнувся й вимовив:
– Na los...
Вони вирушили проспектом Правди до Сумської. «Спустимося до підземного переходу під площею. Там прохолодно…» – Еммануїл зняв піджак і з легкою заздрістю подивився на зелене поло Ганса.
– Розповіси, над чим зараз працюєш? – Еммануїл узявся за типовий список увічливих запитань.
– Пишу роман про Мюнхгаузена.
– А як щодо збірки Распе?
Ганс помовчав, очевидно, пригадуючи щось, а потім відповів:
– Героєм Распе був Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен. Я пишу книгу про Бьоріса Конана Августа фон Мюнхгаузена. Цей барон народився 1874-го, навчався на правознавця й політолога, здобув докторський ступінь у моїй альма-матер Universität Leipzig… Ти з увічливості киваєш?
– Вибач, ця звичка у мене відтоді, як я почав викладати. Слухаю відповідь студента й киваю, – зніяковів Еммануїл.
– Ведеш відлік до своєї репліки? – Ганс не образився.
– Так, щось на кшталт цього… – Еммануїл всміхнувся. – Я й гадки не мав, що існував ще один славетний Мюнхгаузен.
– Може, і не такий славетний, але такий же суперечливий. Інакше я не почав би писати про нього книжку.
– Будь ласка, розкажи!
– Уяви: людина успішно захистила дисертацію з права, їй двадцять чотири, здається, потрібно робити кар’єру, а вона починає писати вірші! Редагує журнал. Під час Першої світової служить у Королівській Саксонській кавалерії. Після війни їде до власного маєтку, щоб навести там лад, і займається літературою. 1925 року він уже редактор двох журналів, а на початку 30-х років – засновник Німецької академії поезії. У 1933 в Німецькій академії літератури з’явилася прірва вільних місць, тому Мюнхгаузена прийняли, а за рік він став сенатором академії. Можливо, через те, що присягнув на вірність Адольфу Гітлеру... – Фріш перервав свою натхненну оповідь і спитав: – Чому перехожі так на нас дивляться?
– Річ у тім, Гансе, що не в наших традиціях голосно розмовляти в переході метро німецькою і згадувати Гітлера, – якомога дипломатичніше відповів Прямков. А Фріш розсміявся.
– О, я зрозумів! Так, мої предки постійно вешталися по сусідах і цікавилися, що в них у холодильнику. Це неабияк зіпсувало репутацію німецької нації.
– Ну так… – Еммануїл осікся.
– Добре знати своє минуле, тоді немає підстав його боятися.
Вони підвелися мармуровими сходами на пригрів Сумської.
– Ось і Палац піонерів, – Еммануїл махнув портфелем праворуч.
Ганс зупинився всупереч усім правилам пішохідного руху.
Якась дама врізалася в нього й насварила:
– Чого став посеред дороги?! – Entschuldigung! – автоматично відповів він. – Ти казав, можна ввійти?
Емма був задоволений: у приміщенні набагато прохолодніше, ніж на вулиці. Німець зацікавився архітектурою.
«А тільки-но він роздивиться важкі двостулкові двері на першому поверсі, можна йому показати виставку дитячих малюнків або знову спитати про книжку», – розслаблено подумав він.
– А як пов’язаний твій герой із Харковом? Він був тут за часів війни? – обережно спитав Еммануїл.
– Ні. Мюнхгаузена включили до Gottbegnadeten-Liste – списку працівників мистецтва, що не підлягають мобілізації за умов погіршення військової ситуації. Він мав брати участь у культурному житті фронту, – Фріш роздивлявся стелю.
– А-а, зрозуміло, – Еммануїл не розумів геть нічого.
– Ніяк не пов’язаний, – Ганс раптом пильно подивився на Еммануїла й захихотів. – Жартую. Мій герой брав активну участь у культурному житті фронту!
– То як закінчиться ця історія? – Еммануїл спитав, щоб спитати, щоб побороти неприємне відчуття, ніби він – добровільна жертва фокусника, який за мить вийматиме з його вуха різнокольорові стрічки.
– Барон Мюнхгаузен отруївся навесні 1945, – письменник задумливо посміхнувся. – Його дружина померла, і він не витримав самотності.
Прямков розгубився. Певно, треба було якось реагувати на смерть поета, та всіх відомих йому німецьких слів бракувало для спілкування з дивакуватим письменником. Зараз уже остаточно Еммануїл вирішив, що Ганс дивак. «Навіщо писати книжку про поета, який оспівував нацизм? Як читач може співчувати такому героєві?» – спитав він себе.
Вони вийшли на вулицю й попрямували до пам’ятника Тарасові Шевченку.
Цього разу Прямков виявився більш обізнаним і багато розповідав Фрішу про генія-кріпака, навіть цитував. Згадав про скульптора і про історію створення пам’ятника.
– А що в цього бідосі з пальцем? – Фріш кивнув на блискучу ногу бронзового гайдамаки, який лежав біля підніжжя монумента
– Це студенти. Кажуть, треба потерти, щоб пофортунило, – Еммануїл усміхнувся.
– У тебе, певно, були веселі роки студентства, Еммануїле? Ти зараз казав так натхненно! Може, й мені потерти цей палець? Раптом пощастить? – Фріш підморгнув і наблизився до пам’ятника.
Емма подумав, що Ганс у дечому має рацію, бо інакше йому б не спало на думку вступати до аспірантури і, звісно, залишитися на кафедрі викладати. Тільки бажання подовжити безтурботну університетську юність підштовхнуло його до написання дисертації. І ще, можливо, страх невизначеності, тобто повної темряви всередині й назовні. Дисертація була чудовим виправданням відсутності літературних досягнень. Це відкриття засмутило його.
– Що сталося? – спитав Ганс. Треба було щось вигадати, Еммануїл болісно міркував.
– Я зовсім не був готовий до такої спеки! – щиро зізнався він.
– О, як мені шкода, – поспівчував Ганс. – Може, ми завітаємо до якогось кафе, вип’ємо чаю з льодом або скуштуємо морозива?
Від цієї пропозиції Еммануїлові стало ще тоскніше, адже його не інструктували щодо відвідувань кафе. Раптом це заборонено або ще щось.
– Друже, тобі зовсім погано! Треба присісти, – Ганс указував на лавки вздовж алеї. Еммануїл опустився на дерев’яні ребра лави.
– Я зараз! – Ганс побіг углиб міського саду в бік фонтана.
– Щоб ти пропав… – знесилено простогнав Еммануїл. Але Ганс повернувся дуже втішений власною кмітливістю і простягнув йому вафельний ріжок пломбіру, а сам умостився поруч і з цікавістю взявся поїдати свою порцію.
– Дякую… – Еммануїл був убитий і розчавлений. Він тримав у руці морозиво, мов гранату без чеки, і боявся повернути голову в бік проїжджої частини, маючи підозру, що зовнішнє спостереження ні на мить не залишало їх без нагляду.
– Смачно, – сказав Ганс, ретельно витираючи хусточкою підборіддя. – А чого ти не їси?
– Так-так… – липка біла пляма сповзла по пальцях Еммануїла й нечутно плюхнулася на теплий асфальт.
– Я не уточнював у тебе, яке морозиво тобі більше смакує, та, якщо чесно, інший сорт, брудно-рожевий, не викликав довіри, бо не був схожий на щось їстівне. – Ганс обтер пальці й поклав хустку до кишені.
– А як тобі вдалося купити морозиво? Як ти порозумівся? – Еммануїл усе ще тримав пломбір у заціпенілій руці.
– Пальцем указав… – відповів Ганс. Подумки він намагався розгадати, що мала на увазі продавчиня морозива, коли спитала: «Що, глухонімий?».
Еммануїл їв із ввічливості. З більшим задоволенням він пірнув би зараз у фонтан. Пломбір безжально заплямував його черевики.
– Розповіси мені про себе? – попросив Ганс, обравши найнедоречніший момент: Прямков намагався акуратно й непомітно доїсти розтале морозиво й не заляпатися.
– Ом…
– Ти ж не професійний перекладач? Чим ти займаєшся в житті? Ти обмовився, що викладаєш, – Ганс був нестерпно тактовним. Дивився на Еммануїла й не сміявся з його переляканого обличчя та з вершкового крапу взуття.
– Я філолог. Викладаю зарубіжну літературу. Теж хотів стати письменником… – невідомо навіщо зізнався Еммануїл.
– Не друкували?
Не писав.
– Варто спробувати, – Ганс був відвертим. – Це безповоротно змінить твоє життя! Воно перетвориться на багатовимірне. Ти любитимеш своїх героїв трохи більше, ніж реальних людей, навіть якщо вигадаєш потвор та покидьків.
– Як це?
– Ти ж будеш для них богом, – Ганс примружився. На зап’ястку в Еммануїла пискнув годинник.
– Тобі час до готелю, обідати, – сказав він. Фріш підвівся, заклав руки за спину і промовив усміхнено:
– Що ж, веди.
Прямков жарт письменника не оцінив, на відміну від двох пасажирів запиленої бежевої «Волги», припаркованої біля старезного дуба з цементною латкою на корі.
– У тебе є дівчина? – ні з того ні з сього спитав Ганс, коли вони проходили поблизу фонтана.
– Так, – кивнув Еммануїл, розмірковуючи, чи варто казати, що в нього їх дві.
– А я, уяви, познайомився вчора в потягу з такою милою фройляйн… і вона запросила мене в гості, – красномовство Ганса почало збоїти. «Ще б не запросила! Німець, письменник…» – Прямков усміхнувся, чекаючи на продовження історії.
– Проте я не знаю, як вона поставиться до візиту цілої делегації, – Ганс загинав пальці. – Я, ти, водій, супроводжуючі особи, водій другого авто… Маю сумніви, що їй це сподобається…
– Супроводжуючі особи?
– Так, ті, хто ходили довкола пам’ятника й без кінця курили.
– Тобі здалося, скоріш за все, вони допитливі та невиховані люди. Почули іноземну мову – і давай витріщатися.
– Можливо, – Ганс став серйознішим і зупинився. – Закладаюся, що авто цих допитливих товаришів зараз уже опинилося біля готелю. Якщо так, ти допоможеш мені піти на побачення?
– Гансе, це жарт? – Еммануїл напружився. Та Ганс замотав головою без тіні посмішки.
– Що, як ця дівчина – кохання всього мого життя? Мені необхідна твоя допомога!
Прямков усміхнувся і спитав із перебільшеною байдужістю:
– Припустимо, кохання… Але що я, власне, можу зробити?
Вони дісталися асфальтованої доріжки, що простягалася до постаменту пам’ятника Леніну й ділила площу навпіл.
Фріш знову зупинився, цього разу повернувся обличчям до пам’ятника і прошепотів Прямкову:
– Людина здатна на все. Ти зможеш.
Еммі не потрібно було аж так напружувати зір, щоб помітити біля готелю «Харків» дві автівки: чорну, що везла їх із вокзалу, і бежеву, що хвильку тому заглушила двигун. Недбалість і самовпевненість спостерігачів розсердила його.
– Гаразд, – буркнув він Гансові. – Що ти пропонуєш?
– Побачиш… – відповів Ганс.
Кволі денні хмари ввечері зібралися на силі і спалахнули яскравою тріщиною. Далі йшло класичне гуркітливе крещендо. У фіналі з неба захлюпали величезні краплі. Площа так швидко спорожніла, що не було кому перекрити воду. Тому довготелесий блондин у чорній парі, який вийшов із готелю «Харків», заздалегідь відгорнув комір піджака, прикрив голову портфелем і побіг до спуску Пасіонарії.
Вода змила майже весь пил із самотньої «Волги». Водій скрипнув по склу двірниками і звернувся до пасажира:
– Перекладач додому побіг. Може, і ми по домівках, га, Ігорю Івановичу?
– Пів годинки посидимо – і по домівках, – приязно відповів пасажир. Наступні три дні Фріш поводився зразково: не катував Прямкова провокаційними розмовами, конспектував фоліанти в бібліотеці й навіть погодився відвідати Історичний музей. Він довго й неуважно дивився на танки у дворі музею, поки Еммануїл не запропонував прогулятися вулицею Римарською.
– Тут рух в один бік, тож супроводжувачам доведеться зробити гак, – сказав Еммануїл. Ганс засміявся.
– Сподобалося грати у шпигунів?
– Сподобалося міряти на себе шкуру письменника, – підморгнув Еммануїл. – Тільки одна деталь не дає спокою. Я знайшов це у своєму портфелі й не впевнений, що це фото твоєї дівчини.
Він витягнув із кишені маленький квадратик чайного кольору й віддав німцю.
– Ich hatte Angst, dieses Foto zu verlieren, – Ганс обережно взяв фото і вдячно подивився на Еммануїла.
Фріш розповів, як він стояв у темряві провулка біля дерев’яного паркану й мовчки слухав робочий гавкіт дворового собаки. Пес не стрибав, не кидався на загострені дошки хвіртки, не висовував морду в щілину навпроти ніг, а розмістився точнісінько посередині доріжки, між парканом і ґанком. Ганс вагався голосно кликати господарів, покладаючись на те, що зрештою вони мають звернути увагу на занепокоєння собаки. Аж тут намацав кнопку дзвінка біля отвору поштової скриньки. «Як я одразу не помітив?..» – досадував він.
Невдовзі двері відчинилися, світло вихлюпнулося надвір. Ганс не знав, як звертатися: коротка стрижка, штани, розтягнутий светр.
– Хто там? – озвався жіночий голос.
– Hans Frisch. До Тетяни Фесенко.
Фігура повернулася до джерела світла й покликала:
– Ба! До тебе. Пацієнт, певно.
На ґанку з’явилася ще одна фігура. Трохи вища і гладкіша. Вона подивилася на незнайомця і швидкими кроками наблизилася до хвіртки.
– Ви хто? Що у вас трапилося? – маленьке кругле обличчя з гострим підборіддям, несподівано низький хриплий голос.
– Я Ганс Фріш, – відповів Ганс.
– Ох… – гулко видихнула жінка і схопилася рукою за паркан. Ганс нахилився і прошепотів німецькою:
– Тільки скажіть – і я одразу піду.
– Заходь, – так само тихо відповіла Тетяна і крикнула дівчині на ґанку: – Катю, Зябу притримай!
Дівчина спустилася до собаки й узяла за ошийник:
– Тихо-тихо, Зяба, свої…
Ганса посадили за стіл у великій кімнаті й увімкнули всі можливі світильники. Біла святкова скатертина здавалася мармуровою. Чорний піджак Еммануїла мокрими скорботними крилами висів на спинці стільця. Катя пішла на кухню заварювати чай. Тетяна поставила біля себе на край столу маленьку попільничку, поклала поруч пачку цигарок і сірники, сіла навпроти Ганса. Довго мовчки дивилася на нього. Її темне волосся з широкими білими пасмами було зав’язане у вузол, обличчя видавалося спокійним, жодні емоції не прослизали крізь тріщини зморщок. Пальці рук зціпилися.
– Він живий? – майже не розтуляючи губ, спитала Тетяна. Ганс опустив голову й відповів:
– Nein.
Першим задрижало її підборіддя. Вона закурила. Примружилася, витираючи тонкими пальцями очі. Дим огорнув її ще одним захисним шаром.
Німу тишу розрізав дзенькіт порцеляни. Онука Тетяни ввійшла з тацею, на якій стояли чайник і чашки.
– Ба, що трапилося? – спитала вона.
– Твій дідусь помер, Катю. Твій дідусь Ганс… – сказала Тетяна.
Чайна церемонія – найнедолугіша річ на світі. Це не їжа, не тамування спраги – це дивний маскувальний прийом, аби приховати незручність, страх, очікування невідомого. Ось троє мовчки сидять за столом, чашки порожні, чайник давно охолов, скибки хліба засохли, кімната посіріла від диму. У кожного на столі свій небіжчик. Ганс знову ховає дідуся, жартівника, балакуна й вигадника, який одного дня не зміг підвестися з крісла й почав оповідати різну небувальщину. Казав, що у кріслі напевно зашиті скарби, бо чого б це осколок, що роками сидів у його спині, так невдало крутнувся. Ще дід звелів онукові занотувати: «Харків, Павлівка, вулиця Сухумська, Тетяна Фесенко». Ганс-старший вимагав завчити, як молитву, взаємозв’язок цих слів і не на жарт розсердився, коли Ганс-молодший сказав, що все запам’ятав. «Я вмру, і тобі нема в кого буде перепитати», – так серйозно дідусь не розмовляв ніколи.
Катя ховала дідуся, про існування якого нічого не знала. Тобто, звісно, вона розуміла, що в бабусі Тетяни неодмінно хтось був, від кого вона народила маму, та ніколи не розпитувала її про це. Каті цілком вистачало маминих сварок із татом, їхнього розлучення, нервів, що погоріли, поки вона вступила до Медичного й довела, що гідна звання «онука Фесенко» та «дочка Фесенко». Аж раптом сьогодні з темряви проступили фрагменти її сімейної світлини.
Гість поклав на скатертину старе фото. Лак пожовтів і розтріскався, але Ганс-старший уперто дивився в умовну точку, звідки мала вилетіти пташка, і всміхався. «Мама всміхається дуже схоже…» – подумала Катя. Ретушер вибілив тло і прибрав неслухняні кучері. Ганс сфотографувався в цивільному одязі. Подарунок для молодої дружини. Онук украв фото з бабусиного альбому і привіз незнайомій чужій жінці, а тепер злякався, що Тетяна помітить розмазаний чорнильний напис на звороті: «Милій Елізхен на згадку від Ганса». Чомусь він гадав, що ці слова можуть засмутити Тетяну дужче, аніж звістка про смерть коханої людини…
Для Тетяни смерть уже давно була звичною частиною кожного дня, ніби це сусідка приходила скоротати час за партією «в дурника» й, кидаючи вбік зіграні карти, байдужо казала: «Відбій!».
«Відбій!» – казала вона, коли вибух обвалював секцію будинку, коли сонне перо дряпало імена в похоронках, коли армія відступала. «Відбій… відбій…» – чулося Тетяні в передсмертній маячні батька. Його зимові походи по селах для обміну не сприяли лікуванню двосторонньої пневмонії.
Запекла картярка смерть рано чи пізно загребе всіх. Її задоволення в тому, що людина не знає, коли помре. Людина виграти не може, але може про це не думати. Просто грати далі. Тож Тетяна прийняла ці правила смерті. «Відбій», – шепотіла вона, намагалася не дивитися на показових шибеників і йшла на роботу до німецького шпиталю. Тетяні дозволили працювати прибиральницею. Таким чином у цьому розкладі в неї хороші карти. Поїхати на роботу до Німеччини або залишитися в Харкові без роботи – це погані карти. Забаритися на вулиці після комендантської години або потрапити під обстріл під час викопування мерзлої картоплі – це неминучий відбій. Години склеювалися в дні, а дні в тижні, як зернятка ртуті з розбитого градусника стікаються у краплину.
– Свиня безрука! – галасує Putzfrau і наказує зібрати всі уламки з підлоги.
– Треба кислотою залити, – шепоче поранений німецький солдат. – Розумієте, що я кажу, фройляйн?
Тетяна киває й шепоче у відповідь:
– Та де ж узяти кислоту?
– Напевно її повно у слині цієї злидні, – він регоче й указує на Putzfrau.
А Тетяна стримується, намагається не сміятися. Це не її гра. Це йому дозволено жартувати, відпускати компліменти медсестрам і навіть підморгувати їй, хоча вона й Untermensch .
Цей Ганс – везучий, як він сам про себе каже. День у бою, кілька місяців у шпиталі, а в перспективі – списання в тил.
– Як мені пощастило з дружиною, – розповідав Ганс сусідам по палаті. – Не встигли мене призвати до армії, Елізхен пише, що я стану батьком. Дуже сподіваюся, що батьком став саме я, а не який-небудь студент!
– Ти дезертир? – презирливо запитувала в нього медсестра, коли міняла пов’язку на простреленій руці.
– Та що ви, фройляйн! Наш майор дуже переконливо пояснював, що всім самострельникам не зносити голови, навіть зброєю погрожував. Та цієї самої миті до окопу прилетів шалений снаряд і зніс майорові голову. Це було так неочікувано, що майор відстрелив мені три пальці.
– Дотепно придумав! – казала медсестра.
– Це чиста правда! – ображався Ганс.
– Від ворога втікав? – запитував Ганса лікар, розбираючи записи польового хірурга щодо осколкового поранення в стегно.
– Зовсім ні, гер лікар, я йшов в атаку, але було дуже темно.
– Блазень… Пошкандибаєш додому на милицях, – резюмував лікар.
Одного разу Ганс попросив Тетяну про послугу, йому треба було написати листа додому. Вона присіла на край ліжка, щоб не заважати іншим пораненим, поклала аркуш на тумбочку і взяла олівець. Ганс надиктував безліч ніжних слів для своєї Елізхен, Тетяна аж зашарілася, а потім сказав пошепки:
– …Але повернутися до тебе, моя мила, я не зможу, бо покохав іншу… Вас, Таню.
Тетяні здалося, що її занурили в окріп. Півтора року вона жила в заціпенінні, пересувалася, мов коняка в шорах, не дозволяла собі ані гніву, ані люті, ані туги. А зараз миттю пригадала смерть батька, спустошену квартиру Левітів, регіт напахчених солдатських утриманок, які спацерували вздовж Сумської, та задубілий жіночий труп на дитячих санчатах – їх тягнув старий, ледве пересуваючи ноги від голоду. «Що йому треба? Якби не милиці, вже б давно наздогнав мене в коридорі та без зайвих слів… Познущатися хоче або пожалітися?» – Таня прилипла очима до листа, рядки розпливалися.
– До речі, я можу переказати медсестрі, щоб вона цього листа відправила, – дивлячись у сині рядки, сердито сказала дівчина.
– Тільки додайте, будь ласка, що я прошу в неї пробачення й цілую маленького Густава.
За тиждень медсестра звеліла Тані поголити рядового Фріша, бо лівою рукою він не зможе, а в неї роботи повно. Намагаючись пригадати, як голився батько, Тетяна вкрила плечі і груди Ганса рушником та намилила білу щетину в нього під носом і на щоках. «Не дивитися в очі», – вмовляла себе Таня. «Хай так не витріщається!..» – молилася вона про себе й обережно торкалася його скроні. Тонка синя змійка вени ковзнула під її пальцями. Таня провела лезом Гансові по щоці. Натискання було сильнішим, ніж треба, і на вилиці з’явилася червона риска. Нове торкання лезом залишило слід біля рота. Ганс придавив поріз двома пальцями, що залишилися в нього на правій руці, й промовив усміхнено:
– У мене ще одна ціла щока для маневрів.
Тетяна нічого не відповіла, абияк доголила ліву щоку й намастила мильною піною підборіддя. «Зараз полосну його по горлу – і все скінчиться, принаймні моє вивернуте життя…» – подумала вона, витираючи мило з леза. Ганс слухняно закинув голову й заплющив очі. Гортанний виступ здригнувся. Тетяна почула:
– Не бійся. …
Ганс стояв у темряві провулка біля дерев’яного паркану й мовчки слухав, як вітер репає по даху поламаною гілкою. Його відправляли додому як непридатного до військової служби. «Залишусь, залишаюсь, хочу залишитися, залишаю… Кляті дієслова!» – подумав він. «Якщо ти залишишся, тебе вб’ють. Ваші або наші. Наші повернуться й тебе вб’ють…» – Тетяна заколисувала Ганса на грудях, запускала пальці в кільця його волосся. «Йди…» – шепотіла вона. Проганяла, проклинала й ніяк не могла відпустити. Випхала нарешті й притулилася до дверей, не маючи сил зрушити з місця…
Перша перервала мовчання Катя. Взяла бабусю за руку і сказала:
– Треба мамі зателефонувати.
– Може оперувати. Вранці, – відповіла Тетяна.
– Я обіцяв повернутися до готелю до дев’ятої, – сказав Ганс.
– Звісно… – кивнула Тетяна.
Фріш їхав додому в суботу. Прямков допоміг донести коробку з традиційним харківським тортом «Деліс».
– Пиши, – Ганс потиснув Еммануїлові руку.
– Пиши, – той посміхнувся.
– Пиши, – серйозно додав Ганс.
– Пиши, – сумно сказав Еммануїл. Потяг рушив. Колеса ніяк не могли підлаштуватися до ритму маршу Агапкіна.
Емма з легким серцем підійшов до високих вокзальних дверей і люб’язно пропустив попереду себе трьох жінок. «Бабуся, дочка, онука», – безпомилково вгадав Прямков.
Вони вишикувалися за віком: незафарбовані сиві пасма, шовкова хустина на шиї, брючний костюм, потім світле хвилясте волосся до плечей, синя сукня, білі босоніжки, і вже за ними маленькі кросівки, підгорнуті джинси, коротка асиметрична стрижка.
– Дякую… – чемно сказала Катя, і її обличчя здалося знайомим. «У Врубеля “Снігурка”. Ні-ні, “Царівна-Лебідь”. Схожа дуже…» – подумав Емма.
Ми використовуємо