«Сорочинський ярмарок» – сигнал SOS

Завал! Катастрофа! Балаган! Так от зразу, без довгих вступів, аналізу, тактовного пошуку позитиву у суцільному негативі і намагань бути коректним хочеться схарактеризувати останню (за часом) прем’єру «Сорочинський ярмарок» у львівському Муніципальному театрі, що я, власне, ото щойно й зробив. А тепер – черга на довгі вступи, аналіз тощо.

За минулий сезон Муніципальний театр почерговими постановками претендентів на художнє керівництво театром продемонстрував нам (де-) градацію від не зовсім переконливих «Кольорів» (реж. О. Кравчук) через претензійне і досить сумбурне «Випадкове танго» (реж. В. Борисюк) до просто-таки непрофесійного «Скандалу без антракту» (реж. Л.Колосович, нинішній художній керівник Муніципального). І от новий сезон – нова постановка запрошеного з Києва режисера Володимира Федорова. Режисерське визначення жанру вистави – «шоу-балаган», і після перегляду над цим, вірте на слово, навіть не хочеться іронізувати і вправлятись у дотепності. Очевидно, була мета створити театральний хіт, доступний для масового глядача і зацікавити львівську аудиторію. Як результат – аматорська вистава, що намагається наслідувати новорічні телевізійні «мюзикли».

 

Очевидно, була мета створити театральний хіт, доступний для масового глядача і зацікавити львівську аудиторію. Як результат – аматорська вистава, що намагається наслідувати новорічні телевізійні «мюзикли».

 

Описую. Сцена, на щастя, порожня, але по боках за рампою – таки захаращена: тинами, соняшниками, стільцями, дзеркалом, на якому чомусь висять новорічні ліхтарики-гірлянди. Костюми нетеатральні в принципі: ні образного художнього вирішення, трансформації під концепцію чи щось подібного, ні реалістичного відтворення тогочасного народного українського одягу – красивенькі строї, ніби позичені у посереднього танцювального колективу, з несподівано коротенькими спідничками у дівчат (додатковий фактор популяризації). Музика – Сердючка, Сердючка і ще раз Сердючка, одного разу – Матвієнко і якась весільна гоцалка про «медовуху» (у якій навіть про асфальт співається – як тут не згадати «А асфальт піднімається, піднімається – і бац мене по морді» – дивно що ця фраза не прозвучала у виставі).

Акторки, що грають роль негативних персонажів сварливої бабери Хіврі (особливо А.Непомняща), періодично вставляють «отсєбятіну» і суржик. Але найгірше – це постійна вульгарність: всі підтексти однозначно фізичні (підкреслені відповідними жестами і рухами), головне – забавити глядача. І глядач (в основному, школярі в тому числі і молодшого віку) потішається: у «гарячих» сценах ревище здіймається, як на концертах!

З іншого боку – на що ж іще глядачу реагувати у цій виставі? Інших достоїнств у вистави, по суті, немає. До того ж, всю першу частину постановки епізоди не тримають увагу, не несуть жодної емоції чи інформації, та ще й постійно перебиваються вставними танцювальними номерами, котрі слідують мало що не один за одним. Тому враження на глядачів справляють насамперед саме «гарячі» сцени.

Проте все це актори роблять на совість, викладаючись, із запалом і бажанням грати, тішачись, очевидно, що прем’єра. До того, ж у виставі задіяно багато молоді, студентів та вчорашніх випускників, котрі навіть у такій постановці демонструють непоганий потенціал. От, наприклад, Р.Кривдик сотворив один із найяскравіших і цілісних образів у виставі – поповича Афанасія Івановича – із виразною стилізованою пластикою, мімікою, інтонаціями. Тільки ж існує він у зовсім іншому стилі, за іншим принципом (наскільки тут взагалі може йтися про якісь принципи існування), ніж всі інші актори, а тому стає не повноцінним образом, а просто клоуном, КВНівським вставним номером, лялькою з Маппет-шоу. До того ж, всі його яскраві і експресивні рухи, які в іншому контексті могли б бути смішними до неможливості, введені у кітчевий і вульгарний контекст, справляють відповідно грубе і низьке враження.

Інший колоритний образ, котрий пожвавлює виставу – Хвенько-циган, якому Я.Василик надав тягучого і впізнаваного циганського акценту, підкріпивши все це відповідними розв’язано-ліниво-хвацькими рухами. (Тільки ж акцент постійно норовить пропасти або перейти у мову п’яного, рухи – стати просто лінивими, майже манірними, і образ періодично пропадає). Що до решти студентів, то всі  досить жваві, намагаються бути дієвими, і, наскільки можливо за даних умов, органічними. І найприкріше – що вся ця молодь змушена грати у такій низькопробній виставі.

У підсумку, режисер перетворює «Сорочинський ярмарок» на суцільну попсу і кітч, на розтягнутий до масштабів вистави масний анекдот. І абсолютно не береться до уваги, що, коли уважно вчитатись, то кінець цього твору в Гоголя сумний і навіть трагічний (це, здається, ніколи не враховувалось в інсценізаціях – щоб не зменшувати сміхового градусу, не розбавляти комічну стихію), що різко змінює естетичні регістри і переводить сприйняття історії у інший, глибший план.

 

У підсумку, режисер перетворює «Сорочинський ярмарок» на суцільну попсу і кітч, на розтягнутий до масштабів вистави масний анекдот.

 

Про що ж йшлося Гоголю, чому такий фінал? Очевидно, ці питання режисера не зацікавили, цікавило лише одне – підігріти інтерес глядача, збацавши щонайпопулярніший опус, зрозумілою для публіки мовою, щоб добре «хавався». В підсумку театр не просто опускається до рівня публіки, але й опускає разом із собою і публіку, привчаючи її зайвий раз до несмаку і бездумності. Тому язик не повертається назвати такий театр «культурним закладом». Незрозуміло як художня рада могла схвалити до показу глядачам такий твір і чи функціонує така рада взагалі. Помітна і відсутність у театрі завліта: окрім вже згаданого суржику і «отсєбятіни», текст у програмці – як зі шкільного твору, до того ж з помилками.

Словом, вистава (надто в контексті попередньої прем’єри) – це сигнал SOS, виразний симптом щонайтяжчого творчого стану театрального організму, який потребує негайного операційного втручання, потребує нового справді художнього професійного керівника-реформатора, якому має бути наданий карт-бланш на здійснення ґрунтовних реформ. Інакше одна із найбільших сцен Львова залишиться (і утвердиться) вічною болячкою, розсадником кітчу і несмаку, вбивцею цілого ряду акторських (в тому числі і молодих) талантів, які ще все-таки є у театрі.