Чи зігріє батарею українська пісня?
Культура

Чи зігріє батарею українська пісня?

Режисерка Надія Парфан про фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Катерина Сліпченко, 15 жовтня 2741 0

Уже у четвер, 17 жовтня, на українські екрани виходить документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

«Головний герой фільму, Іван Васильович, багато років очолює профспілку комунального підприємства Івано-Франкіськтеплокомуненерго. Його opus magnum – профспілковий хор, у якому співають диспетчери, ремонтники, слюсарі, бухгалтери. Голова профспілки пишається творчими здобутками комунальників, але керується принципом спочатку людям тепло – а вже потім співати», – йдеться у синопсисі фільму.

Опалювальний сезон вносить корективи у графік репетицій. Трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують «гарячу лінію». Чи зігріє холодну батарею українська народна пісня?

Світова прем'єра стрічки відбулась на кінофестивалі Visions Du Reel. Це один з найголовніших європейських документальних фестивалів, який проходить у Ніоні у Швейцарії. Фільм про співочих комунальників був створений за підтримки Львівської кінокомісії та Держкіно України. Спочатку він задумувався як короткометражка, проте коли режисерка почала знімати історію про хор, де співає, зокрема, її мама, картина «виросла».

Львівські глядачі зможуть не просто подивитись кіно, а поставити свої запитання режисерці 18 жовтня у «Кінопалаці» на Театральній. ZAXID.NET зміг це зробити навіть раніше. Ми поговорили з Надією Парфан про різне, але насамперед розмова вийшла про те, що зможе змінити кіно.

Надія Парфан

Назва твого фільму ще жодну людину не залишила байдужою. Я ще жодної не зустріла, яка б, почувши її не перепитала: «як-як?». То була свідома провокація?

Це абсолютно свідома провокація та іронія, яка має декілька шарів. По-перше, це, фактично, цитата ведучого урочистостей. Лінія цих урочистостей проходить червоною ниткою через увесь фільм. Форма дуже радянська, яка дивним чином вціліла і в наш час. Вона цілком стала: є ведучій, мікрофони, піджаки, офіціоз та який набудь хор комунальників, яких ведучій урочисто представляє. Ми хотіли, що у назві чулася та його інтонація.

По-друге, саме слово Івано-Франківськтеплокомуненерго є квінтесенцією радянської Галичини. Композитор Роман Григорів, коли ми ще тільки задумували фільм, сказав, що жодної музики не потрібно, це слово уже само по собі є піснею. Воно громіздке і в ньому є комунально-бюджетна поезія. Це радянська новомова, зрештою і сам Івано-Франківськ до 1939 року називався Станіславів. Уся ця конструкція, Івано-Франківськтеплокомуненерго, комічна, складна, неповоротка та радянська. З другого боку, на неї кожен може спроектувати якийсь свій досвід, свій Черкасиводоканал, чи Львівгаз.

Львівгаз, наприклад, жодних приємних асоціацій не викликає. У більшості випадків це якийсь негативний досвід. Не боялася, що він спроектується на фільм?

Ну а чого боятися? Він уже є. Я свідомо зайшла на цю територію. Але була й мета ціль розповісти історію Теплокомуненерго очима тих, хто завжди залишається за кадром. І хто сидить по той бік телефону, за яким ти дзвониш щоб посваритись. Цей фільм гуманістичний, він про людей. Про живих людей у цих левіафанівських комунальних службах. Хотілося б змістити акценти та показати, що винні не люди, а система. В той час як негатив падає саме на людей.

Я знаю, що твої близькі теж працювали й працюють у цій структурі. Про що говорили вдома у твоєму дитинстві?

Мій дідусь був першим директором та засновником «Теплокомуненерго». У 60-х роках, коли радянські міста розростались, Івано-Франківськ теж ріс, з‘явилися типові спальні райони, з’явилося центральне опалення. Дід був інженером-тепловиком, проектував цю всю систему. А мама пішла туди працювати відразу після інституту, вона працює більше 30-ти років, в неї єдине місце роботи за все життя.

Коли я з тим росла, вони весь час обговорювали такі речі як тиск, субсидії, котли. Маленькою я не усвідомлювала, що то є трохи дивним. Наприклад, коли дзвонив у хаті ще такий дисковий телефон, дзвонили зі школи й казали: «Надійко, поклич маму». Мені ставало стрьомно, бо я думала, що йтиметься або про мою поведінку, або про навчання. А насправді мамі дзвонили щодо субсидій.

Я не надавала цьому значення аж до того моменту, поки не переїхала до Києва. Я прожила там років десять та раптом зрозуміла, що дуже відірвалося від того життя. Що моє життя у Києві, життя так званого креативного класу, та світ Теплокомуненерго ніяк разом не монтуються. Мені раптом здалося важливим повернутись. Навіть щоб зрозуміти себе, зрозуміти, звідки я прийшла.

Робота над фільмом тривала три роки. Чому так довго?

Справді, від перших зйомок до прем’єри минуло три роки. Для авторського документального фільму це нормально. Просто коли я починала, я не планувала, що все так затягнеться. Спочатку я хотіла зробити короткометражний фільм. То мала бути маленька комедійна історія. Якраз хор їздив виступати до Львова. Потім стало зрозуміло, що втулити це в короткий метр неможливо. У фільмі дуже багато героїв, їм просто бракує тридцяти хвилин.

Після того, як я вирішила знімати повний метр, я мала амбітну звукову концепцію. Фільм мав бути насамперед про хор. В чому особливість хору? Коли співає одна людина, то це може звучати негарно. Проте коли багато людей починають співати разом, то виходить піднесена катарсична краса. Я хотіла навколо цього побудувати фільм. Я хотіла виводити з хору невидимі соло. Це була дуже естетська концепція, яка провалилась. В документальному кіно це дуже важко зробити. Насамперед щоб так працювати зі звуком, потрібен студійний запис, а не польова зйомка. Потім, коли співають непрофесійні музиканти, ти чуєш насамперед харизму їхнього голосу. А вона дає дуже несподівані ефекти.

Тоді я вирішила зробити поліфонію на рівні сценарію. Це мали бути різні голоси, різні історії, а зібрати їх мала диспетчерка Галина Омелянівна. Але так сталося, що вона захворіла.

«Залишився фільм про хор, про індустріальну симфонію»

Я знімала запуск опалювального сезону, це класний матеріал. Адже цей період є кульмінаційним в житті комунальників. Саме у жовтні всі події ніби стискаються, і я чекала, що наступного року я поїду уже підготовлена та все зніму, але Галина Омелянівна захворіла та взагалі зникла. Довелося все міняти. Врешті, коли ми монтували, ми побачили що наші історії розвалюються. Щоб їх зібрати разом, мабуть, треба мати математичне відчуття міри як у Сергія Лозниці. Але я не Лозниця, мій темперамент і режисерський, і особистий більш емоційний. Я не можу знімати холодне відсторонене кіно. Я кожну історію проживала з кожним героєм.

Врешті решт ми скоротили усі історії та залишили лінію Івана Васильовича. Залишився фільм про хор, про індустріальну симфонію, яка розказана через саме такого героя.

Чи навмисно прем’єра збігається з початком опалювального сезону?

Так, навмисне. Це період коли всі ми думаємо про теплі батареї та мріємо про них. І це той період, коли ми будемо телефонувати та сваритись, період, коли хвиля народного гніву знову покотиться у Теплокомуненерго. І я б хотіла, щоб ми трошечки акуратніше ставилися до людей.

Я сама ненавиджу холод, але люди не винні. Треба шукати якісь мудрі, дорослі рішення, а не просто зганяти злість.

Я знаю, що в Івано-Франківсьтеплокомуненерго з серпня затримують зарплати. Я би дуже хотіла, щоб завдяки фільму трохи покращилось становище людей, які там працюють. І саме у піковий час варто про це говорити.

У фільмі є видатна сцена сварки з диспетчером. Як думаєш, чому нашому ігровому кіно так важко досягнути такого щирого кипіння пристрастей?

Так, цю сцену неможливо вигадати та зіграти. Це чиста метафізика. Документалісти є трохи забобонними людьми, вони вірять у свого документального бога, який їм посилає такі речі. Одним планом зняти діалог, у якому так багато поворотів, просто нереально. Можна було б взяти одну цю сцену і зробити з неї окремий фільм. В ній все сходиться: гнів, нерозуміння, а з другого боку – теплота.

Цікаво, як будуть люди її сприймати, але мені здається, що у цій сварці є щось дуже франківське, локальне, тепле. Вони можуть кричати, посилати одне одного, а потім раптом спитати: «Ти на базарі була, по чому там сир?». Таке тільки в житті буває.

Це дуже теплий фільм, але водночас він дуже іронічний. Як до твоєї іронії поставились герої?

Це питання мене дуже хвилювало. Мені завжди було страшно, що скажуть мої герої, коли побачать фільм. Особливо я боялася, що на нас образиться Іван Васильович, адже у фільмі є дуже смішні моменти за його участі. Проте він виявився дуже крутим та самоіронічним. Таку самоіронію я дуже рідко зустрічаю в Україні, а особливо у літніх людей. Я його за це просто обожнюю.

В українській культурі дуже багато патетики. Це добре, часом треба і поплакати. Але мені здається, що для поступального руху необхідна іронія, яка і допомагає пережити реальність та зафіксувати її.

«Це період коли всі ми думаємо про теплі батареї та мріємо про них. І хвиля гніву покотиться у Теплокомуненерго»

П’ятеро героїв їздили на краківську прем’єру. Це Іван Васильович, Галина Омелянівна, комірниця Тетяна та моя мама. Іван Іванович не зміг поїхати, бо його дружина не відпустила під час городніх робіт. Замість нього поїхав Євген Миколайович. Їм дуже сподобався фільм. Хтось із них сказав: «Ще ніхто нас так не розумів й ми себе ще так не розуміли». Так що фільм вийшов ще й про гідність, про те, що люди отримали голос.

Як сприймають фільм на Заході? Чи відчитують там закладену у картину іронію?

Ми ще багато не показували фільм за кордоном. Але вже зауважили, що чим далі на Захід, тим більше це комедія. Цікаво, що там дуже добре зчитують саме музичний контекст: герої співають піднесені патріотичні пісні про Україну і ми бачимо відразу, як Україна з ними поводиться.

Подивимось, що буде в Україні. Але я помітила, що чим ближче до реалій, про які йдеться, тим більше цей фільм перетворюється з комедії на драму, навіть на трагедію.

Від багатьох сцен довелось відмовитись. Це завжди болісний процес. Як він відбувався?

Не можу сказати, що цей процес був для мене болісним. Під час зйомок я намагаюся знімати якнайбільше. Після відзнятих ста годин я просто перестала рахувати. Але по мірі того, як еволюціонувала сценарна концепція, від багатьох ліній довелось просто відмовитись. Є історії, з яких можна знімати окремі фільми, але в загальну історію цього вони не монтувалися.

Ми багато відшліфовували фільм разом з режисером монтажу, і по мірі того як він наближався до завершення, ставало легше відмовлятись від зайвого.

Чого ти очікуєш від прокату?

Сам факт прокату уже є неабияким досягненням. Я вважаю, що дистрибуція є повноцінною стадією виробництва фільму. Для мене дуже важливо показати цей фільм в кінотеатрах, адже в ньому є ювелірна робота зі звуком. Але це сьогодні супервиклик, адже в нас немає дистрибуції авторського кіно. Так що за кожен кінотеатр ведеться боротьба. Так само йде боротьба за кожен квиток. Тому що виходять голлівудські блокбастери, вони займають прокат. Крім того виходять і українські фільми, але більш масові. І серед цього фільму, який у нашому бізнесі називають «специфічним», важко пробити дорогу на екран. А для мене це важливо, адже його, щоб повноцінно сприйняти, потрібно дивитись на великому екрані.

А ще мені б хотілося б, щоб фільм захистив моїх героїв. Сподіваюсь, що умови їх праці принаймні не погіршаться, що вдасться зберегти цей хор.

Ще хотілося б щоб фільм спровокував більшу дискусію про гідність людей праці та про становище цього ніби-то пережитку, який насправді є стратегічно важливим. Нам потрібна реформа, у якій не буде забута людина.

Фото «86прокат»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук