Станіслав Людкевич і Василь Барвінський, які не дали затихнути українській музиці

Говорячи про українську культуру XX ст, ми не тільки перебираємо стилі і жанри творчих напрямків, але й беремо до уваги складні умови, в яких їх творили. Радянські репресії не оминули жодну сферу, навіть музикантів, які працювали у, здавалося б, своїй безсловесній стихії. Вони також зазнали виселень, розстрілів, знищення творів та викреслення творчості з публічної сфери.

У цих складних політичних обставинах українські композитори виборювали ще й своє, національне, місце під сонцем. Саме львів’яни Станіслав Людкевич та Василь Барвінський були тими, що не дали занепасти українській музичній культурі впродовж складного XX ст. Під час Днів європейської спадщини провідна зберігачка фондів музею Станіслава Людкевича у Львові Мар’яна Зубеляк розповіла про співпрацю і спільну місію цих двох композиторів.

Перший український композитор Галичини та блискучий піаніст

Ані Станіслав Людкевич, ані Василь Барвінський не народилися у Львові, однак професійна діяльність їх привела сюди, вони плідно співпрацювали разом впродовж багатьох років. Педагоги, композитори, диригенти організовували і провадили музичне життя Галичини в різних ділянках.

«Між ними невелика різниця – 9 років. Але це представники двох різних епох. Людкевич – це романтизм, Барвінський – вже модернізм. Вони вихованці різних шкіл: Людкевич – віденської, німецької школи, Барвінський – слов’янська празька школа. Але попри це все різне, вони знайшли точки дотику, зрозуміли, як вони мають співпрацювати задля загального добра», – каже Мар’яна Зубеляк.

Стоять Василь Барвінський, Богдан Бережницький і Станіслав Людкевич, Львів, 1927 рік

Станіслава Людкевича вважають першим професійним українським композитором на теренах Галичини, засновником першого українського симфонічного оркестру. Він вніс українські музичні традиції у світовий культурний простір.

А музика для нього була потужним інструментом формування нації. Його знаковими творами є кантати «Кавказ» і «Заповіт». Людкевич відгукувався, що «коли б не поезія Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би композитором, я не думав би тими категоріями нещасть народних». Під впливом Вагнера і Лисенка, яких дуже шанував, сформулював свою концепцію «національного музичного міфу».

Родина Барвінських, Василь крайній ліворуч

Нащадок давнього інтелігентого роду Василь Барвінський після закінчення музичної освіти у Львові продовжив навчання в Празі у відомого композитора Вітезслава Новака. Його вчитель закликав писати власні музичні твори і заохочував використовувати в них українську мелодію. Барвінський був блискучим піаністом, який вплітав у свої твори народний мелос. Його ноти з великим успіхом продавались за кордоном, а концерт для віолончелі виконали в Білому домі США.

Перші українські музичні заклади у Львові

Завершивши навчання, Людкевич працював у Перемишлі, але після смерті Анатоля Вахнянина не було людини з відповідним дипломом, яка б очолила Вищий музичний інститут імені Лисенка у Львові – школу музики з українською мовою викладання, тому на цю посаду запросили Станіслава Людкевича. Перша його зустріч з Барвінським відбулася на Шевченківському концерті того ж 1910 року, де той виступив як піаніст. Виконання Барвінським власного твору викликало надзвичайне захоплення в Людкевича. Він високо оцінив майстерність і відзначив ліризм піаніста. З того часу починаються професійні взаємини двох композиторів.

Барвінський використовував хорові твори Людкевича, його обробки народних пісень для виступів у Чехії. Своєю чергою, Станіслав Людкевич запропонував Барвінському податися на конкурс музичного товариства імені Лисенка на найкращий симфонічний твір. Так з’явилася відома «Українська рапсодія» Барвінського на основі українських народних пісень, яка тоді здобула найвищу нагороду.

Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка (фото 1929 року Леона Янушевича)

Барвінський в той час вчився і працював у Празі, його чекала там блискуча кар’єра – він виступав як піаніст і ансамбліст, а також займався педагогічною приватною практикою. До Львова він приїжджав час від часу виконувати свої твори.

Василь Барвінський міг комфортно жити в Празі, бути дуже поцінованим музикантом, каже Мар’яна Зубеляк, але обирає Львів.

«Під час Першої світової війни Людкевича мобілізують. Він був у діючій армії при обороні Перемишльської фортеці, потрапив в російський полон. Коли в 1915 році російські війська залишили Львів, до Барвінського звернулися і батько, і музична громадськість, щоб він приїхав з Праги і очолив Вищий музичний інститут. Тому що війна, професійних музикантів бракувало», – розповідає науковиця.

Станіслав Людкевич – крайній зліва серед січових стрільців у полоні в Перовську (Туркестан), 1916 (фото Сollegiummusicum)

Ба більше, Барвінському довелося стати диригентом хору львівського «Бояна», який виконував народні пісні і зміцнював національних дух українців. Хоча він некомфортно себе почував у тій ролі, але був змушений взятися за цю справу, тому що не було кому диригувати. На одній зі збережених світлин видно хористів у національних строях, в кутку стоїть ялинка і дата 6 січня 1917 року. Ймовірно, це був різдвяний концерт, Святвечір для воїнів, каже Мар’яна Зубеляк.

Історичне фото львівського «Бояна»

Без Станіслава Людкевича відбулося і урочисте відкриття будівлі Музичного товариства імені Лисенка (тепер – музколедж). Але на концерті звучали його твори. Повернувся композитор з полону до Львова лише у 1919 році. Однак не хотів робити кадрові перестановки у Вищому музичному інституті і зміщувати з посади директора Василя Барвінського.

Він зайнявся відкриттям філій товариства по різних містах і був їхнім інспектором. До 1939 року на Галичині створили 12 філій або окремих класів. Обоє композиторів викладали в інституті: Барвінський – давав уроки гри на фортепіано, Людкевич займався теоретичними дисциплінами. Водночас вони організовували курси для диригентів аматорських хорів. Українське музичне товариство мало також свій симфонічний оркестр, яким з 1923 року диригував Людкевич.

«Чільне місце і переломне значення в історії української музики»

У 1925 році відзначали 25-ліття композиторської праці Людкевича в Народному домі. На концерті хор «Боян» і оркестр Львівського музичного інституту вперше повністю виконали його кантату-симфонію «Кавказ» під диригуванням самого автора.

«”Кавказ” Людкевич писав від 1901 по 1914 рік у незвичній послідовності. Спочатку друга частина, перша, четверта, третя. Третя – найскладніша, він її завершив буквально за пару місяців до вибуху Першої світової війни. Прем’єри всіх частин були на Шевченківських концертах. Виконував, по суті, аматорський хор “Боян”. Якщо ще не було оркестру, то запрошували оркестр якогось військового полку піхоти. Вперше повністю твір виконали на цьому ювілеї», – розповідає Мар’яна Зубеляк.

Після концерту Барвінський написав рецензію зі своїм захопленням цим твором: «Цей твір “Кавказ” написаний кров’ю і слізьми, які пролив наш поневолений народ у боротьбі за свободу. “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь біблією, з якої будучі покоління будуть відчувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду у кращу будучність».

1936-го року Людкевич написав за Шевченком кантату «Заповіт», і Барвінський ставив ці два твори в один ряд.

«Чим для чеха є симфонічна поема “Моя батьківщина” Сметани або для німця “Перстень нібелунгів” Ваґнера, тим для нас, а то й більше, є саме “Кавказ” і “Заповіт” Людкевича».

Коли ж у 1938 році відзначали 50-ліття Василя Барвінського і 30-ліття його композиторської праці, на кількох концертах виконували його твори – хорові, вокальні, камерні, фортепіанні. Він нарешті завершив роботу над своїм фортепіанним концертом, який почав писати ще в 1917 році.

Учасники Шевченківського концерту, Львів, березень 1943 р.: у першому ряді перед оркестром сидять Барвінський, Людкевич

Станіслав Людкевич назвав його стиль «по-справжньому цвітисто-запашним, справді барвінковим». І писав, що «від естради повіяло чимось свіжим, чого раніше при фортепіанних продукціях наших концертів не можна було відчути».

«Те, що Барвінський досі дав українській музиці, запевнює йому назавжди чолове місце і переломне значення в її історії», – писав Людкевич.

А про один з найвидатніших творів Барвінського – шість фортепіанних мініатюр – Людкевич відгукнувся: «Це справді ряд тонко шліфованих мініатюрних народних сильветок у коштовній емалевій оправі». Ноти цих п’єс з великим успіхом продавались в Європі, США, Японії.

І Станіслав Людкевич, і Василь Барвінський писали різні твори, зокрема для дітей. Вони розуміли, що українського репертуару бракувало. А дитина краще сприймає ту музику, яка має рідні інтонації, закладені її природою. Обоє композиторів уклали збірки українських народних пісень для фортепіано; колядок і щедрівок, а також дитячих п’єс.

Василь Барвінський зробив обробку колискової «Ой ходить сон коло вікон». А диригент Олександр Кошиць адаптував її для хорового виконання під час світового турне у 1920-х роках. Цю пісню у США почув композитор Джордж Гершвін (нащадок одеських євреїв), він використав її наспів для створення арії Summertime опери Porgy and Bess. Цей твір входить до найпопулярніших джазових творів, його виконували Біллі Холідей, Елла Фіцджеральд, Луї Армстронг.

«Заколисна пісня» Василя Барвінського на основі народної колискової «Ой ходить сон коло вікон» (виконує Марія Дольна в музеї Людкевича у Львові)

Радянський період

У 1939 році, коли прийшла радянська влада, Барвінський залишився директором музінституту, який перетворили на консерваторію. Людкевич очолив там кафедру композиції. Спочатку його відсували на задній план, твори не виконували на пленумах партії.

«Це можна пояснити тим, що у 1928 році Барвінський разом з віолончелістом Богданом Бережницьким здійснив турне радянською Україною. Після цього він писав звіти у пресі, щиро захоплювався тими регіонами. Тому його вважали прорадянським композитором. Однак потім ситуація кардинально помінялася», – розповідає науковиця.

Василь Барвінський на засланні

Другі совєти арештували Барвінського 1948 року за сфабрикованими статтями, привселюдно спалили його ноти, змусивши підписати згоду на це, і на 10 років разом з дружиною Наталкою (дочкою фізика Івана Пулюя) вивезли на заслання в мордовські табори. Барвінський називав себе «композитором без нот». Людкевич єдиний не підписався під звинуваченнями колеги і вимагав його повернення та реабілітації.

Сам він зосередився на педагогічній діяльності, щоб не наражати себе на небезпеку. Багато речей і документів Людкевичу вдалося винести і сховати від обшуків в своєму помешканні ще в час німецької окупації. Тоді це рятувало багатьох від примусового вивезення на роботу в Німеччину. А також сформувало той архів, який дійшов до наших днів.

Десять років Людкевич винаймав житло в Соломії Крушельницької, у власний будинок переїхав у 82 роки. Його він збудував лише в 1950-х для сестри, яку після війни виселили з Ярослава у Польщі. Асистентка, а згодом і дружина Зеновія Штундер успадкувала будинок композитора і зберегла всі його речі, ноти, документи, з яких складається сучасний музей. Зламаний засланням Барвінський решту свого життя відтворював з пам’яті свої ноти. Попри те, що його реабілітували у 1964 році, його твори ніде не звучали до кінця радянської окупації.