«Тато хотів виховувати мене по-особливому!»

В Україну на кілька днів зі США приїхала професорка скрипки, донька відомого українського графіка Богдана Сороки – Соломія Сорока. У столиці та у Львові пані Соломія бере участь у музичних імпрезах, і це – «Київ Музик Фест» та ХХІІІ фестиваль сучасної музики «Контрасти».

Відразу ж скрипалька говорить, що ті візити пов’язані винятково із музикою Євгена Станковича, який святкує 75-річчя. І показує диск із сольною скрипковою музикою, котрий у Лондоні записали Соломія і її чоловік піаніст Артур Грін – у студії, котра спеціалізується тільки на тих творах, які ще ніколи не були записані.

Соломія Сорока народилася у Львові. Тут закінчила спеціальну музичну школу імені Соломії Крушельницької. Навчання продовжила у Київській консерваторії.

Неодноразово виступала з оркестрами США, Австралії та України. Концертувала у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Франції, Німеччині, Італії, Чехії, Китаї, Кореї, Тайвані та Ізраїлі, де, зокрема, виступала з прем'єрами творів українських композиторів Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Євгена Станковича. А дебютувала десятирічною з оркестром Львівської філармонії – грала концерт Фелікса Мендельсона.

Записала деcять сольних ком пакт-дисків для відомих компаній Naxos і Toccata Classics, серед яких вісім є першими записами в світі. А диск із музикою знаменитого американського композитора Вільяма Болкома для компанії Naxos визнаний найкращим диском місяця за артистизм та звукову якість.

Соломія живе з чоловіком, американським піаністом Артуром Ґріном, та синами Теодором і Антоном у США.

Соломія Сорока розповіла ZAXID.NET про майже два десятки років життя на Заході, а ще – про вибір імені, виховання у родині, спогади про батька, також – розмова про синів Антона і Теодора, фільм «Поводир» і не тільки…

Як часто, пані Соломіє, тепер буваєте в Україні?

Кожного літа. Тим добра є викладацька посада, що у нас три місяці канікули. Приїжджаємо з дітьми. Теодорові – вже двадцять три, то він уже більш самостійний. А Антон, котрому п'ятнадцять невдовзі виповниться, ще з тих причин дуже любить сюди приїжджати, бо їде на пластові табори. І після українських пластових таборів американські йому навіть не цікаві. Тут він любить дисципліну, екстрими і подвиги…

Принагідно хочу запитати, як Антон потрапив на зйомки «Поводиря»?

Випадково… Через родичку, котра живе в Канаді, мені на пошту прийшло повідомлення, що шукають хлопчика для зйомок. Я тоді на цього листа навіть не звернула уваги. І про Олеся Саніна (режисер фільму «Поводир». – Т.К.) тоді нічого не знала. І заразом подумала собі, що Антон, відвідуючи по суботах українську школу, на ранках найгірше з усіх розповідає вірші, бо бубонить… Але все ж спитала сина, чи хоче він попробувати знятися у ролику на пробу. І ми записали ролик, хоча й не знали, що, власне, потрібно записувати…

Антон щось там кривлявся, демонстрував вміння на різні акценти, також – розповів вірш Шевченка, а в кінці продемонстрував своє вміння грати на фортепіано (що згодом і відіграло свою роль…). Ролик цей відправили за вказаною адресою, але відповіді не отримали. Зрештою, й забули про нього. Минуло кілька місяців, і аж раптом на початку вересня отримуємо листа від менеджера фільму: «З Антоном хоче поговорити Олесь Санін».

Потім нам подзвонив Санін, поговорив з Антоном, ми записали ще один ролик… Почули тоді від Саніна, що бабуся за літо відгодувала Антона, і треба худнути, бо йдеться про події 1933 року. І треба було їхати вже на зйомки, бо з'ясувалося, що Санін на той час уже відзняв усі сцени без хлопчика, а головного героя він не мав. Тоді ми швидко, за 5 днів, зібрали Антона. Тато навіть згадує про цей момент у своїй книжці… Моя мама була з ним на усіх зйомках.

Кадр з фільму «Поводир»

А вже потім Санін нам розповідав, що він передивився понад дві тисячі хлопчиків. Але, маючи дуже конкретний образ у своїй уяві, шукав певного – тому й ніхто інший йому не підійшов. От тоді й почав передивлятися старі ролики… І коли побачив, як преобразилося лице Антона, коли він грав на фортепіано, то зрозумів, що саме такого хлопчика шукав. Сказав тоді: «Мені потрібні ці очі».

Скільки тривали зйомки? І що Антон про них розповідав?

Зйомки тривали від середини вересня до середини грудня. Роботи було багато. Працювали тяжко, часто – по ночах. Але Антон наш дуже завзятий і витривалий. Казав, що йому подобається. Ясно, що отримав враження на ціле життя. Одначе розповідає мало... Нам здається, що якусь травму він пережив, бо це справді була слава – його тут впізнавали на вулиці, просили автографи. А коли повернувся до Америки, то став звичайним школярем. Хоча в нашому місті фільм також показували, і вся школа прийшла, і директорка прийшла… Потім подали на «Оскара».

Нам дзвонили вже агенти з Голлівуду, що його взяли в агентство, і ми навіть щось відсилали на проби… Але Антон нам сказав, що не хоче більше бути актором. З подальшим фахом ще не визначився. Йому подобається архітектура, бізнес… Ми ні на чому не наполягаємо. Зрештою, йому ще у школі чотири роки вчитися… Вже знаю, що музикантом він не буде. Хоча й непогано грає на фортепіано. Але справу цю кинув. Перейшов на джазовий саксофон. Грає у доброму студентському джазовому ансамблі. Він людина стримана та глибока. Любить і знає українську мову, бере приватні уроки іспанської, і мені би хотілося, щоби він вчився на міжнародному праві. І був пов'язаний з Україною. Але не буду наразі про це говорити…

Дідового таланту до малювання не успадкував?

Ні.

А старший – Теодор?

А старший був улюблений дідов внук. До восьми років перебував у діда з бабцею. Дідо його таскав всюди за собою. Теодор бачив Папу Римського Івана-Павла ІІ, президентів… Є багато отаких фото… Йому зараз 23 роки. Знає англійську, китайську, українську, російську мови… Вступив на магістерку, на дуже добру програму – не по педагогіці. І досить несподівано нам заявив, що хоче бути вчителем молодших класів. То чому ні, якщо душа того просить? Отакий поворот…

Мені доводилося працювати з вашим батьком Богданом Сорокою, і він з першого погляду видався мені людиною дуже незалежною…

Минуло два з половиною роки, як він пішов із життя, а біль ще залишається… Він так пішов несподівано… Він тоді з товаришем поїхав на кардіологічне обстеження до Польщі… І мамі не сказав, що збирається оті процедури робити… Видно, така його доля… Народився щасливчиком і помер у розквіті своєї слави і творчості – і як художник, і як письменник. Напевно, щось відчував, бо перед від’їздом сказав мамі: «Любко, я в своєму житті все зробив».

Соломія та Богдан Сороки

Можливо, дуже погано себе почував? Тому й вирішив, що потрібно робити оті процедури?

Швидше, був максималістом в усьому. В тім числі – в здоров’ї і самопочутті. Хотів, щоби все в нього було на 120 процентів! У нього боліла нога – не міг ходити під гору. Хоча кожного дня ходив на прохід – по дві години…

І я не раз, їдучи на роботу, бачила раненько пана Богдана – він переходив зі Стрийського парку до парку Богдана Хмельницького… Стрункий, підтягнутий…

Але підніматися нагору не міг – боліла нога. Того й поїхав на обстеження. Потім лікарі нам сказали, що забиті були не тільки судини на ногах, й ті, що близько до серця… Ніхто й передбачити не міг, що станеться біда…

Щодо того, яким він був? Передовсім – дуже добрим татом. Мама ходила на роботу, а він нами зі сестрою займався. Він працював, курив, працював, а я в тій же ж кімнаті вправлялася на скрипці. Возив нас на канікули, возив нас на море, возив у Карпати, водив нас по Львову і розказував про архітектуру. Вчив мене грати у бадмінтон і на ровері їздити. Тобто мною займався тато. Він був дуже оригінальний. Казав мені: «Соломіє, ну скільки там тої дурної школи! Лишися вдома, повправляй на скрипці…» І вдома був мотором.

Я ще до сих пір думаю, коли зроблю те, або те: «А що би сказав тато?». Тому що він в собі не сумнівався. Був дуже страшенно добрим у душі. Хоча дуже часто здавався цинічним, колючим… Але насправді це була його захисна реакція. Помагав всім родичам. Через нашу хату пройшло стільки дисидентів, яким він давав гроші… Він їх одягав, годував. Вони часто у нас ночували. Йому ніколи нічого не було шкода, і, власне, його неординарне мислення дуже вплинуло на мене.

І от тепер, після його смерті, не знаю, яким чином, але відчуваю себе більш впевненою, бо я пройшла школу мого тата. Знаходжу у собі деякі його риси і хочу дивитися на світ так, як він дивився. Тобто я дивлюся на світ відкрито, і так він жив… Він не боявся сказати те, що думає, через що не всі його любили… Отакий він був. Так він прожив своє життя. І так він помер.

Про родовід свій батько багато розказував?

Родоводом я цікавилася сама. І коли ще була жива моя прабабця, я записала з її розповідей дуже багато. У тата, в принципі, це голови не трималося. Дуже добре все знає моя мама, має архіви. Тато, коли в нього брали інтерв’ю, все казав: «Ви спитайтеся в Любки. Вона краще знає за мене»…

Оте, що ви почалися вчитися гри на скрипці, чия була ініціатива?

Спочатку – мамина. Взагалі, в моєму житті багато таких збігів, котрі, можливо, і не є збігами. Я народилася у січні. Дуже скоро навчилася читати і писати. І мене скоріше хотіли віддати до 28-ї школи. Але мене не взяли, бо була мала. І треба було щось зі мною робити, чимось займати. Й у мами виникла ідея віддати мене до музичної 7-річки на фортепіано, щоби я вчилася (для себе).

Тато повів мене на прослуховування, а потім його викликали і сказали, що в мене такий гарний слух, що потрібно вчитися грати на скрипці. А насправді причина отакого висновку педагогів була в тому, що був перебір дітей на клас фортепіано і недобір на скрипку. От в такий спосіб мого тата й обдурили! А я отак, випадково, почала грати на скрипці. А потім мене віддали на навчання до Григорія Мойсейовича Хейфеца. І на наступний рік я вступила до школи Соломії Крушельницької. Отак через те, що мене на рік скоріше не взяли до загальноосвітньої школи, я й потрапила у музику.

Соломія Сорока з чоловіком Артуром Гріном

Ніколи потім не пошкодували, що стали саме на шлях музики? До речі, батьки ж, напевно, теж розуміли, що це важкий фах?

Тато завжди хотів виховувати мене по-особливому! По-перше, він назвав мене Соломією. І на ті часи була тільки одна Соломія – Кендзьор. Всі були проти такого імені. Моя бабця з маминої сторони три місяці називала мене «лялечка»… А тато мій приніс список моїй мамі «Як ми будемо виховувати доньку» в родильний будинок, і один з пунктів був такий: «В музичну школу вона піде тільки через мій труп».

А виявилося – з точністю до навпаки!

Зрештою, у мене не було дуже великого вибору, бо в той час ми були під пильним наглядом КДБ. Тоді, 1972 року, коли мені був рочок, повернулася після 25-річного ув’язнення у Володимирській тюрмі моя бабця (Катерина Зарицька. – Т.К.). І мій дідо помер (Михайло Сорока. – Т.К.)… Тому у мене щодо вибору професії вибір був небагатий. Ніяким адвокатом я не могла бути. В медінститут мене так само би не прийняли. Потім батьки вирішили, що я буду вчителем музики і займатимусь музикою, що зовсім непогано…

Коли зрозуміли, що музика – це серйозно?

Сама я серйозно захопилася скрипкою, коли мені було 10 років. А до того – так собі… Читала книжки на пульті… Тато одного разу на мені аж смичок зламав. Бо піймав на тому, що я замість того, щоби грати, читаю книжку… А вже в 10 років мій вчитель дав мені грати концерт Мендельсона, і я так у цю музику закохалася, що вже дійсно сама захотіла грати.

Але виходить, що тато був суворим, якщо смичок на вас зламав?..

Та ні! Бо я його розізлила! Тато вибухав. Але моментально тоді пробачав і зм'якав. Пискувати до тата не можна було – це було найгірше. А коли ти йому кажеш: «Добре, татусю, я виправлюся», то того достатньо було.

Чи успадкували ви досвід подружнього життя своїх батьків?

Тато був усім для нас… Але мені, коли підросла, здавалося, що мама йому забагато потурає. «Любко, а де моя сорочка?», «Любко, а де?...» І мама ніколи йому не сказала «Іди собі сам пошукай!». Мама завжди знала, який він добрий, талановитий. Він маму дуже любив… Він для нас і для мами все би віддав. І тому на деякі дрібниці вона просто закривала очі. Щодо мене… Я є трохи така вибухлива, як тато. І тато мені казав: «Соломіє, тобі до твоєї мами ще дуже далеко… Вона зловила в океані акулу і за 20 років перетворила мене на малесеньку тюльку, а я того навіть не зауважив… І ти повинна бути, як твоя мама»… Ми з чоловіком добре живемо, і я його дуже ціную. Але ми з чоловіком сперечаємося… Хоча я стараюся закривати очі на деякі речі, які мене денервують.

Як мама пережила смерть тата?

Важко… Старалася цього не показувати… Я питала її: «Мамо, чому ти не плачеш?». І вона мені розказала, що чула від тата, що коли помер його дід, а він же ж виховувався бабцею і дідом, то прабабця не пролила ані сльозинки. Трималася, як кам'яна брила… Але мені би було легше, якби я бачила, що мама плаче… Вона казала, що фактично залишилася без орієнтира. Бо вона була виконавцем, а тато був генератором ідей… Зараз мама впорядковує татову майстерню.

Ми хочемо випустити повний каталог його творів. Так, як зробила жінка Гніздовського. Хочемо включити у каталог живопис, що є в приватних колекціях, і всю графіку – чорно-білу і кольорову. Це – велика робота. У січні біля Детройту, де я живу, буде велика татова виставка. І я хочу, щоби мама приїхала.

Богдан Сорока. Янголи

Можливо, згадаєте якісь найяскравіші враження останніх років?

В мене життя дуже кольорове… Вражень багато! Я так само, як тато, люблю бачити світ і люблю ним захоплюватися. Останній раз, де ми бачилися з татом, – це був Ізраїль. Він страшенно хотів побачити Ізраїль. І завжди про цю мрію говорив… Так вийшло, що в нас з Артуром були концерти в Єрусалимі і Тель-Авіві. Я запросила тата з мамою приїхати. Ми винайняли машину… (А з турами, з туристичними групами тато ніколи не любив їздити. Він того не переносив). І ми поїхали до Назарету. Їздили на Мертве море. Ми татові подарували айпад, і він все-все знімав… Ми попрощалися 8 березня, а 9 квітня тато помер… Також завжди яскраві у мене враження від зустрічей і від спілкування з музикантами… Це все залишає слід у пам'яті, і я це дуже люблю.

Довідка. Богдан Сорока народився 1940-го у тюрмі «Бригітки», де була ув'язнена його мати Катерина Зарицька. Його батько – Михайло Сорока, член ОУН – упродовж 30 років був в'язнем радянських таборів, організував рух спротиву в'язнів «ОУН-Північ». Виховували Богдана Михайловича батьки матері – Мирон Зарицький, видатний український математик, професор Львівського університету, та його дружина Володимира. Богдан Сороказа за освітою – кераміст. Перші лінорити створив 1969 року – як ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані за кордоном під назвою «Поезії з України». Це спонукало КДБ порушити кримінальну справу проти художника. Десятиліття його твори забороняли виставляти і забороняли згадувати його ім'я у пресі. Однак художник не полишав праці над графічними циклами «Українська міфологія», «Купальські забави», «Символи Григорія Сковороди», «Похід гномів», «Подорож Узбекистаном», «Архітектура Львова», «Символи та емблеми», «Дерев’яні церкви Галичини». Створив графічні ілюстрації до творів Лесі Українки, Романа Іваничука, Василя Стефаника, Тараса Шевченка, Івана Кошелівця. Від 2001 р. працював у техніці кольорової ліногравюри. Помер 2015-го у польському Ряшеві під час проведення коронарного стентування.

Фото з домашнього архіву Соломії Сороки та автора.