«Труба певною мірою є винуватицею сьогоднішньої війни»
Культура

«Труба певною мірою є винуватицею сьогоднішньої війни»

Режисер Віталій Манський їде до Львова зі своїм фільмом

Катерина Сліпченко, 23 вересня 2014 567 0

У рамках серії показів «Післямова: Львів» від фестивалю «86» 26 вересня у Палаці мистецтв відбудеться львівська прем’єра та обговорення документальної картини Віталія Манського «Труба». Фільм є масштабним кінематографічним полотном про повсякденне життя людей уздовж газопроводу Уренгой-Ужгород. Це історія про території, які майже нічого не об’єднує. Але фізично вони сполучені між собою газопроводом.

Віталій Манський народився у Львові. Випускник ВДІК (майстерня Медінського), став одним із найвідоміших сучасних російських режисерів та продюсерів документального кіно. Перша робота Манського вийшла на екрани у 1989 році, й відтоді понад 30 стрічок режисера брали участь у міжнародних фестивалях та неодноразово отримували нагороди. Під час останніх подій зайняв безкомпромісну антипутінську позицію.



Серед найвідоміших фільмів режисера – «Батьківщина или смерть», «Путін. Високосний рік», «Єврейське щастя».

ZAXID.NET перед львівською прем’єрою картини поспілкувався із режисером.

Хотілося би розпочати розмову зі Львова, де ви народилися. Чим він є для вас?

Львів для мене - це у найточнішому сенсі слова моя батьківщина. Це те, що мене сформувало, виховало. Те, чого бракує у повсякденному житті

У Львові на фестивалі кіно та урбаністики покажуть ваш фільм «Труба». Для вас лінія цивілізації зараз рухається зі сходу на захід чи з заходу на схід?

Я думаю, що зараз нікуди, зараз вона стоїть. Зараз немає жодного зв’язку між сходом та заходом. Більше того, між ними зараз відбувається справжня війна, а на війні завжди доводиться обирати певний бік.

Але сама труба залишилась. Чи може зв’язок бути відновленим чи він порушений назавжди?

Я думаю, що труба і до війни нічого не об’єднувала. Вона скоріше роз’єднувала. Вона зробила Росію такою, якою вона є. Країною, здатною зі своїх надр видобувати вуглеводень, продавати його за високою ціною, отримувати достатньо коштів, щоб задовільняти інтереси доволі обмеженого кола осіб. А це коло в свою чергу формувало ту країну та той принцип людського існування, який ми зараз спостерігаємо.

Ми ж розуміємо, що якщо в Європі народ формує владу, то у Росії протягом століть влада формує народ. А труба в Росії, звичайно, належить владі, а не народу. Тому труба певною міроє є винуватицею сьогоднішньою війни.

Коли почалися події Майдану, згодом арешт Олега Сенцова тощо, саме російські кінематографісти (не всі, звичайно) першими підтримали Україну. Чому саме кінематографісти?

Це складне запитнання і я не можу на нього знайти раціональної відповіді. Адже виходячи із  раціональних міркувань, кінематографісти мали би бути останніми. Саме кінематографісти, як ніхто інший, залежать від державного фінансування. Вони, виступаючи з незалежною точкою зору, піддають себе, свої студії, свої творчі колективи, очевидному ризику.

Письменник, який працює за своїм письмовим столом чи художник,  який володіючи пензлем, володіє всесвітом, мали би бути вільнішими. Але наші колеги з інших цехів виявилися обережнішими. Тож ця ірраціональність мене дивує. Пояснень у мене немає. Тим більше, дехто вже постраждав через власну позицію.

Якою є доля вашого фільму «Рідні», який несподівано втратив держпідтримку?

Ми зараз цей фільм знімаємо, наразі без будь-яких коштів. Але кошти будуть, бо ми вже уклали угоду з Німеччиною. Так само ми презентували проект у Латвії та продали його на телеканали семи країн. Але, щоб не виникло враження, що ми сидимо тут на мішках з грошима, треба розуміти, що зараз телебачення дуже мало платить. Проте гроші від тих продаж дозволяють платити знімальній групі.

Хоча, звичайно, те що зроблила моя держава та її Мінкульт, є безсовістним. Адже вони не просто відмовили, вони скасували  вже прийняте рішення, вони тиснули на експертів. Таке відбулося вперше у російській кіноіндустрії. Міністерство до того ніколи не скасовувало власне рішення, тим більше йшлося все-таки про відомого режисера.

Чи може бути документальне кіно зброєю у тій страшній інформаційній війні, яка зараз точиться?

Я вважаю, що якщо документальне кіно стає зброєю, воно перестає бути документальним кіно. Я є головою фестивалю документльного кіно «Артдокфест». Ми пропагандистське кіно будь якого скерування просто не розглядаємо. Адже коли вступає пропаганда, в той самий момент припиняє існувати весь діапозон складових документального кіно. Це -мистецтво, правда, занурення глядача у простір фільму тощо.

Тому я хотів би, щоб документальне кіно не використовувалося як зброя у будь-яких руках.

Нажаль, я мало бачу українського кіно, в нас заблокована Україна повністю. Я бачу лише те кіно, що приходить до нас на фестиваль, це добрі картини, а того, що  відбувається на телебачені, я просто не знаю.

Але щодо російського телебачення, то мені здається, що Геббельс зі своєю пропагнадистською машиною був би в асистентах у нинішніх майстрів екрану.

Якісь конкретні приклади можете навести?

Їх багато. По суті вся телевізійна програмка – приклади. Наприклад на НТВ виходить серіал «13 друзів хунти», потім «17 друзів хунти»…  Там просто розмащуються та знищуються люди, влаштовується публічна порка, страта людей, які насмілюються у цій державі мати власну точку зору.

Там, наприклад, був сюжет про співачку Діану Арбеніну, яка, виступаючи у Києві  вважала для себе важливим попросити пробачення у киян, за те горе, яке Росія принесла багатьом родинам. І от ця коротка фраза , «Я хочу попросити пробачення», була розгорнута у великій епізод, де йшлося, що в неї – чоловік американець, що його їй мало не ЦРУ підклало, щоб її  завербувати. Тепер усі її концерти в Росії скасовано.

Що би ви порадили молодим документалістам, які емоційно втягнуті у процес? Як їм залишитися відстороненим і не впасти у пропаганду?

Звичайно, зовсім відстороненою людина не може залишитися. Проте документаліст має розуміти, що він виконує роль літописця і от при створені цього візуального літопису, він не має втрачати гідності.

Я би порадив брати приклад  з режисера Сергія Лозниці, який зняв фільм «Майдан».  Я бачив картину на великому фестивалі, також я брав участь у дискусіях про фільм в Одесі і пам’ятаю, що було немало людей, які звинуватили автора у тому, що він не так показав Майдан. А він зробив картину, яка буде нашим онукам пояснювати, що відбулося. Він створив просту і кінематографічно монохромну, але дуже об’ємну панораму революції. От я би радив саме так підходити до документального кіно.

Чи є увас плани, пов’язані зі Львовом?

Звичайно. Насамперед фільм «Рідні» багато у чому пов’язаний зі Львовом. Про все інше наразі важко говорити. Якось і ця картина увірвалася у моє життя незапланованою. Я зараз роблю великий фільм у Північній Кореї і він займає увесь мій час, ми маємо закінчити його до літа 2015 року. Але в цій ситуації, будучи документалістом, я не можу залишитися осторонь.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук