«Відсутність схожого досвіду формує прірву між людьми»

Прем’єра короткометражного фільму Кирила Земляного «Недоступні» відбулася минулого року на Венеційському кінофестивалі. Зараз цей фільм про хлопця, який намагається встановити зв’язок з мамою, що виїжджає з окупованих територій, продовжує свою успішну подорож кінофестивалями по всьому світу. Між тим, молодий 26-річний режисер вже займається розробкою наступного повнометражного ігрового проєкту. Наталія Серебрякова поговорила з Кирилом про його майбутній фільм, який має бути дуже цікавим.

Я прочитала логлайн твого майбутнього фільму: «Після десяти років за ґратами чоловік повертається у суспільство, травмоване війною. У світі, де все стало чужим, його свобода дедалі більше нагадує нову форму відчуження». Можеш докладніше розповісти, про що він буде?

Проєкт має робочу назву «Виправні роботи». Цей фільм покаже історію чоловіка, колишнього ув'язненого, який виходить на волю вже під час повномасштабного вторгнення. Потрапив він у в'язницю ще до початку Революції Гідності. Тобто найбільш карколомні події новітньої історії України він провів в ізоляції.

Фільм починається з моменту його виходу на волю. Герой намагається адаптуватися до життя в Україні, яку він уже не так розуміє, як тоді, коли потрапив до місця позбавлення волі. Окрім цього, там є паралельна лінія, одна з фундаментальних і дуже важливих, пов'язана з пошуком його сім'ї. Після початку повномасштабного вторгнення він втратив зв’язок із родиною, яка залишилася на окупованій території. Тепер він намагається відновити цей зв’язок, знайти свою сім’ю і зрозуміти, чи може знову стати її частиною. Або ж, можливо, свідомо нею не стати, зважаючи на досвід, який пережив під час ув’язнення.

Тому це фільм про вибір і пошук спокою, пошук свого місця, дому.

Кадр із фільму Кирила Земляного «Недоступні»

А чому він потрапив у в'язницю?

Зараз можу сказати лише, що він вчинив досить тяжкий злочин.

Як в тебе виникла така ідея?

Я подивився серію фільмів Райнера Вернера Фассбіндера «Берлін. Александерплац». І подумав про цей цікавий парадокс, який там є. Там йдеться про чоловіка, який виходить із в'язниці після Першої світової війни. Він абсолютно не розуміє, як функціонує суспільство. Не може повірити в те, що Німеччина програла.

Він ставить собі за мету стати хорошою людиною і не повернутися до тієї в'язниці. Однак усі обставини навколо цього відтворюють ситуацію, у якій його ідея, його завдання стати хорошою людиною, ніби стає нереальним.

Цей момент, коли людина провела у в'язниці найбільш важливі роки формування німецької нації початку XX століття, став для мене цікавим. Це, безперечно, не той самий кейс, що Україна. Тут абсолютно різні обставини і контексти. Однак мені стало цікаво, як почуваються люди, які пробули в ізоляції довгий час і повернулися в країну, яка вже абсолютно інша.

Мій інтерес, зокрема, полягає в антропологічному дослідженні для себе. Коли почалася Революція Гідності, мені було 14 років. Я жив на південному сході України. І там національна ідея не була такою яскравою, як це було в обласних центрах або в столиці. Ця відсутність схожого досвіду формує прірву між людьми. Умовно, люди з прифронтових територій і люди з заходу України мають абсолютно різні досвіди. І їм дуже важко порозумітися в цьому сенсі.

Так само важко порозумітися людям із провінційних маленьких міст, у яких не було настільки яскраво вираженої ідеї самоідентифікації, як в обласних центрах або столиці.

У 2014–2015 роках у мене з'явилися нові однокласники з Донецька та з Єнакієва.

Ця відсутність спільного досвіду дуже сильно відчувалася. Я не міг до кінця осягнути те, як вони почувалися в той момент. Мій досвід життя в маленькому місті – не рівноцінний тому, що людина проводить роки у в'язниці, але я також проводжу деяку паралель між цим. Між намаганням зрозуміти, як змінилася моя країна за ті роки, коли я був далеко від усіх цих критично важливих подій.

І на якому етапі зараз робота над сценарієм?

Зараз на етапі раннього девелопменту. Ми мали вже декілька зустрічей із цим сценарієм на воркшопах.

Перший воркшоп був не стільки по сценарію, скільки загалом по режисерській сфері. Йдеться про Sarajevo Talents. Наступний воркшоп був у Києві в рамках Less is More. Це французька організація, яка допомагає сценаристам. Серед українських проєктів там були фільми «Памфір» та «Як там Катя?». Вони приїхали до Києва і в рамках Одеського кінофестивалю провели чотириденний воркшоп для сценаристів.

Також ми отримали гроші на девелопмент від Українського культурного фонду, тож тепер робимо наш перший драфт сценарію.

Але ти вже знаєш, як буде розвиватися арка твого персонажа? І він же за віком набагато старший за тебе, у нього зовсім інший досвід. Як ти будеш вивчати цей досвід?

Це дійсно дуже важлива частина. Коли тобі 26 років, складно писати про 43-річного персонажа, який має досвід ув'язнення. Я цією темою цікавлюся дуже давно. Мене дуже зацікавила ця прихована частина життя.

Я вивчав літературу, дивився документальні фільми, репортажі. Однак це все одно не формує достатнього уявлення про те, як воно насправді. Тому ми знайшли організацію Free Zone, яка допомагає колишнім ув'язненим у перші дні після виходу з місць позбавлення волі. І ми з ними співпрацюємо.

У рамках нашого девелопменту з Українським культурним фондом ми також беремо в них інтерв'ю: у працівників організації, ув'язнених та колишніх ув'язнених. Аби зібрати всі ці дослідницькі матеріали, щоб мати можливість писати про це реалістично.

Не хочеться вигадувати, створювати щось, чого не існує. Прагнемо дуже глибоко дослідити це питання та спробувати написати дійсно так, як воно є. Особливо про ті проблеми, з якими стикаються ці люди, бо їх дуже багато і про це мало говорять. Ось тому, з огляду на соціальну важливість, для нас це дуже відповідально. Хочемо показати це чесно.

А не буде там лінії, що цей герой йде на війну?

Я чув в цій організації історії про такі випадки. Наприклад, п’ятеро ув’язнених мають вийти на волю. Але біля воріт їх уже може чекати бус ТЦК. Їх забирають одразу. Вони навіть не встигають доїхати додому, побачити рідних, звикнути до свободи. Багато ув’язнених цього дуже бояться. Вони довго чекали на цей момент. Уявляли свободу зовсім інакше. А потім виявляється, що вона буде не такою, як вони очікували.

Тому питання, чи піде головний герой на війну, залишається відкритим. Я не виключаю такої можливості. Скоріше, навіть допускаю її. Адже зараз у нього немає причин не йти.

Але це не фільм про людину, яка вийшла з в’язниці й одразу потрапила в армію. Це історія про перші дні та перші місяці цивільного життя після ув’язнення. Про спробу адаптуватися до нового світу. Водночас варіант із армією теж залишається можливим.

Чи маєш вже якісь візуальні референси в голові?

Поки важко сказати. Ми ще з оператором думаємо про те, як нам краще це реалізовувати з погляду візуальної мови. Однак я не впевнений, що буду спиратися на те, що мав раніше.

Як приклад наративних та ідейних референсів можу зазначити фільм «Спокій» Кшиштофа Кесльовського. З погляду ідей та пошуку героєм свого місця в суспільстві він може перегукуватися з нашим фільмом. Також «Берлін. Александерплац». Однак візуальну мову цього фільму наслідувати не хочеться, бо вона досить своєрідна.

Ми ще в пошуку візуального рішення. Однак я би хотів робити це не лише наративним кіно, в якому присутня тільки одна лінія головного героя.

Хочеться також спробувати подивитися, що цей герой приховує, адже він скупий на емоції, як і герой попереднього фільму. Однак той всесвіт, який є у нього в голові, – дуже важко побачити через його дії та розмови.

Підсвідомий рівень його особистості також хочеться дослідити. Наприклад, ідеї його снів та як це впливає на людину, як це знаходить свій відголосок.

Чи вже щось відомо по локаціях, де це буде зніматися?

Поки ми розглядаємо Київ і Київську область. Мені подобається такий підхід до роботи. Коли вже є перший драфт сценарію або хоча б певні ідеї, варто приїхати на локації й подивитися їх наживо.

Самі місця можуть багато чого дати для історії. Важливо провести там якомога більше часу. Подивитися, як усе відбувається, який там ритм життя. Чи є там люди, як вони рухаються, спілкуються між собою, про що говорять.

Коли маєш цей реальний образ місця, це дуже збагачує історію. Часто набагато більше, ніж те, що можна було б вигадати самому.

Але якщо говорити про те, чи буде це знято саме в Києві та чи буде це київська історія, я не впевнений. Думаю, скоріше за все, ні.

Кирило Земляний працює над новим проєктом (фото з інстаграму режисера)

За ідеєю, трохи відчувається зв'язок твого фільму із «Ля Палісіадою», як на мене...

Якщо ви знімаєте кіно про в'язницю, рано чи пізно все одно ви до цього дійдете. Це також фільм, де в'язниця відіграє чималу роль. Однак той фільм – про 90-ті, про смертну страту та бажання поліцейських довести справу до кінця.

У нас не так багато фільмів про ув'язнення і в'язницю, щоб мати більшу варіативність, з ким можна порівняти і про що поговорити. Однак думаю, наш фільм буде відрізнятися досить сильно.

Ти навчався на звукорежисера. Чи буде саундтрек, чи це буде фільм без музики?

Особисто мені працювати з музикою – непросто. Музика може надати зайвий і не завжди потрібний ефект маніпулятивності. Тобто коли людину підштовхують на відчуття якихось емоцій за рахунок саундтреків.

Поки не можу сказати точно. Можливо, це якраз буде цей проривний перший момент, коли музика заграє у фільмі. А може, і ні, ще не знаю.

Можливо, всередині самого фільму буде присутня дієгетична музика, яка лунає з телефонів, платівок чи касет.