«Целофан»: з Ісландії з любов’ю

…життя перетворюється на суцільний фастфуд-напівфабрикат – все вже готове, тільки додай води і розігрій, як вказано на упаковці. У суцільному потоці споживання людина і сама перетворюється на товар, загорнутий у більш-менш блискучий (як кому вдалось) целофан.

Один із десяти способів розпалити згаслу пристрасть у чоловіка – «загорнутися у целофан». З такого одкровення, вичитаного у модному жіночому журналі, починається п’єса «Целофан» сучасної ісландської письменниці і акторки Бйорк Якобсдоттір (мушу засмутити – це не ТА Бйорк, яка є іконою альтернативи, та – Гундмундсдоттір). Прем’єра моновистави за цим твором нещодавно відбулась не десь там, а в нас, у Львові, на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва, і поставила її не хто-небудь, а саме ісландська режисерка Августа Скуладоттір. Право ж зіграти у цьому міжнародному проекті у нелегких кастингах виборола актриса театру ім. Марії Заньковецької, заслужена артистка України Альбіна Сотникова (з чим її і вітаємо). Тішить, що нарешті у нашому застояному театральному середовищі відбувається співпраця із запрошеними режисерами (та ще й з інших країн), тож актори (у цьому випадку одна п. Сотникова) мають можливість отримати новий досвід і реалізуватись. От тільки який досвід і як реалізуватись – про це варто поговорити окремо.

 

Тішить, що нарешті у нашому застояному театральному середовищі відбувається співпраця із запрошеними режисерами, тож актори мають можливість отримати новий досвід і реалізуватись.

 

Вже на вході до театру очі разить пафосна пишнота заходу (червона килимова доріжка, столик з вином, набурмосена охорона), що різко контрастує із обдертим театральним фасадом. Початок вистави: до залу забігає акторка в атласному халатику та червоній комбінації із закручено-налакованою зачіскою типу «перша дружка», бадьоро розпитує публіку чи «все нормально?», вітається зі знайомими, перекидається кількома словами з художніми керівниками театру і, нарешті, вибігає на сцену власне грати роль. З такого початку можна подумати, що далі дія буде відбуватися від імені самої актриси Альбіни Сотникової, аж ні – далі йтиметься про важкі будні простої ісландської жінки (чи узагальнюючи, жінки з «країн розвинутого капіталізму»). Тому початок залишається дивним непорозумінням, викликаним, очевидно, бажанням інтегрувати глядача в дію, у наївному переконанні – що більше глядача шарпати, то більше він «інтегрується». А ще, звичайно, задемонструвати модне «відсторонення від ролі».

Але повернімося до «важких буднів простої ісландської жінки». Отож, вона, бідачка, змушена будувати кар’єру, виборюючи собі керівну посаду в офісі, робити макіяж, їдучи у джипі на роботу, потерпати від надмірних ласк і пестощів чоловіка, – досить екзотичні проблеми, як на середньостатистичного галицького глядача. Не надто допомагає вписатись в контекст певна адаптація тексту до наших реалій (Тимошенко, Тернопіль, пельмені), бо залишається лише на рівні назв, але не

 

...вона, бідачка, змушена будувати кар’єру, виборюючи собі керівну посаду в офісі, робити макіяж, їдучи у джипі на роботу, потерпати від надмірних ласк і пестощів чоловіка...

 

проблем. Непереконливо звучить і передана нібито по радіо статистика: 60% жінок в Україні займають керівні посади (?) і, як наслідок, – недоглянуті діти (у нас недоглянуті діти – це, переважно, наслідок заробітчанства батьків за кордоном). Близькими і впізнаваними нам будуть хіба що сімейні клопоти: біганина дім–садочок–школа–робота–школа–садочок–дім (зауважте, випадає звична для наших жінок ланка «базар-магазин»). Підкреслює ці надважкі жіночі поневіряння музика із фільму «Місія неможлива», а унаочнює битву за краще життя червона боксерська груша (основний акцент сценографії) на фоні журнальних вирізок.

Один робочий день висвітлює життя емансипованої цивілізованої жінки у невпинному намаганні в усьому відповідати глянцевим критеріям і стандартам (що стали, здається, суспільними нормами), порадам модних журнальних психологів: як будувати кар’єру, як виховати дітей, як позбутись целюліту тощо. І організоване таким способом життя перетворюється на суцільний фастфуд-напівфабрикат – все вже готове, тільки додай води і розігрій, як вказано на упаковці. У суцільному потоці споживання людина і сама перетворюється на товар, загорнутий у більш-менш блискучий (як кому вдалось) целофан. І абсолютно забуває, заради чого весь цей колообіг існує, – «Заради любові!», як гіпердраматично волає актриса вкінці вистави.

Така от непогана ідея, яка, як на мене, таки потенційно існує у тексті, залишилась, на жаль, на далеких задніх планах. А на перший виходить що завгодно: комізм, псевдогламур, динаміка і темпоритм, еротизм, але не стосунки (чи їх брак), і відтак зникає другий, глибший план ролі. Тому волання про любов у фіналі виглядає пришитим білими нитками, а вся історія перетворюється лише на вихолощену гумористичну статтю із жіночого журналу.

Вплив ісландської режисерки позначився, можливо, у тому, що традиційні заньківчанські інтонації були суттєво приглушені і, мірою можливостей, зведені до мінімуму (хоч все ж таки наявні). Окремі реакції і пристосування актриси живі і точні, (переважно у комічних моментах) і не можуть не зачіпати. Але загальна акторська манера існування у намаганні передати жіночність відверто виказує школу Таїсії Литвиненко, коли основними ознаками цієї жіночності вважається саме фізичний аспект (інші вияви жіночності випадають з поля зору): підкреслена манірність, акцентовані рухи тазом, і, скажемо відверто, проста вульгаризація – все те, без чого не обходиться 75% вистав у театрі ім. М.Заньковецької. Все це вкупі з уже згаданим костюмом і зачіскою огрублює образ героїні й знижує естетичну планку вистави.

Загалом можна констатувати, що ця постановка нічим суттєво не вирізнилась на тлі творчого доробку наших місцевих театрів: ні за режисурою, ні за текстовим

 

Загалом можна констатувати, що ця постановка нічим суттєво не вирізнилась на тлі творчого доробку наших місцевих театрів: ні за режисурою, ні за текстовим матеріалом, ні за акторською роботою

 

матеріалом, ні за акторською роботою (можливо, далася взнаки тривала відсутність режисера перед прем’єрою). А якщо врахувати, що й тематика п’єси для нас переважно чужа, то незрозумілим залишається, задля чого такий проект здійснювався, адже жодного культурного діалогу за великим рахунком не відбулось.