Тут нам не Майдан

4 грудня у Верховній Раді VIII скликання сталася перша бійка. Вимагаючи відсторонення від керівних посад у комітетах тих, хто голосував за диктаторські закони, Володимир Парасюк втрутився в суперечку, а потім і штурханину з порошенківцями. «Сядь на місце, тут тобі не Майдан», – пролунало на адресу Парасюка. У ЗМІ стверджують, що автором скандального висловлювання був закарпатський УДАРівець Валерій Пацкан. Так чи інакше, ми стали свідками конфлікту, який в найближчі роки визначатиме український політичний процес.

Згадаймо сотника Парасюка на зимовому Майдані. У ньому було щось від шевченківського Галайди – ота відчайдушна затятість, надихаюча щирість і запал. Його промови – хоч абсолютно наївні – з революційної трибуни звучали суворо та грізно. «Запам’ятайте, політики, ви ще недалеко відійшли від цієї сцени. Ви є слуги народу!», – і політики знехотя кивали головами і перепрошували. Бо там, на Майдані, вони були змушені грати за правилами вулиці, і вулиця їх перемагала. «Пішли назад на Майдан!», – намагався керувати протестом Яценюк, а у відповідь йому лунало бадьоре: «На**й іди!»

Коли майданівці потрапили до Верховної Ради, ми сподівалися, що революція пошириться і туди. Але вийшло навпаки: у кабінетно-кулуарному середовищі політики грають на своєму полі, і революція захлинається. Парасюк у Верховній Раді – це Яценюк на Грушевського. Грізний лицар революції став кошеням, якого «розводять» і вальяжно посилають у відомому напрямі. «Сядь на місце, тут тобі не Майдан». І вони сіли – Парасюк, Ярош та інші бійці за демократію. Потім вони дали розлючені коментарі, написали погрозливі пости у Facebook, але тоді – «попустилися», як засвистаний на Майдані Тягнибок, як облитий з вогнегасника Кличко.

Немає сумніву, що Парасюк готовий трощити систему так само, як його побратими трощили шоломи «беркутів» на Майдані. Але там, на площі, все було зрозуміло: ось ворог, ось друг, а ось – барикада, яку треба втримати будь-якою ціною. Однак у парламенті все інакше. «Верховна Рада працює лише на перервах, кулуарно, в кабінетах за зачиненими дверима», – скаржиться Парасюк у Facebook. Тисячі «лайків» – утішний приз для депутата, якому не дають виступати з трибуни. Що таке сто тисяч фоловерів, якщо в парламенті соратників бракує навіть для створення депутатської групи?

Відчуття безсилля для нас не нове. На початку 2000-х ніхто гадки не мав, як скинути Кучму. «Революція на граніті» особливих результатів не принесла, режим здавався непохитним. Довелося шукати інших методів. До Помаранчевої революції влада виявилася неготовою, і режим впав. За 10 років суспільство знову відчуло розпач. Ми знову стояли на Майдані, співали пісень і слухали промови зі сцени, а режим ніяк не падав. Але ситуацію знов врятувало ноу-хау: палиці, шини, коктейлі Молотова. Наш теперішній розпач від відсутності ґрунтовних змін – тієї ж природи, що й раніше: нам бракує ефективних методів боротьби.

Спостерігаючи відтворення корупційної системи, ми рефлекторно починаємо думати про третій Майдан. Депутат Борислав Береза навіть обіцяє відкрити двері Верховної Ради для нових революціонерів. Однак не варто обманювати себе. Обидві революції досягли результату: щоразу голову дракона було відтято. Але щойно країна поверталася до спокійного життя, ця голова відростала, як у міфічної Гідри. Змінювалися лише обличчя та прізвища, а в кулуарах так само укладали політичні «договірняки», продавали посади і «пиляли» бюджети. І герої революції так само плювалися і викривали зраду.

Верховна Рада – і справді не Майдан. У контексті ситуації 4 грудня ці слова прозвучали цинічно і блюзнірськи, але по факту – це щира правда. Можна завести до сесійної зали сотню Самооборони, а в кожному коридорі збудувати по барикаді, але в державі нічого не зміниться. Можна щодня вкидати депутатів у сміттєві баки, але вони мінятимуть костюми, а не власні корупційні звички. Тому українцям вчергове треба вигадати ноу-хау, як не давати спуску владі. А можна не витрачати час на винахід велосипеда і застосувати досвід розвинених демократичних суспільств.

Передусім йдеться про створення громадських структур лобіювання. Здається, різних ГО у нас і так вдосталь. Але майже всі вони – маргінальні або фейкові, створені політиками для технічних потреб. Тому реального тиску на владу вони не чинять. Навіть від профспілок у нас залишилася одна назва. А тепер погляньмо, наприклад, на американських пенсіонерів, чиї права захищає асоціація AARP з 37-мільйонним членством. Саме так функціонує розвинене громадянське суспільство: хоч би де політики схотіли напаскудити, вони всюди натикаються на організований опір. Згадана вище AARP захищає права пенсіонерів з 1958 року, маючи для цього багатомільйонний бюджет.

Аби перейти до таких засобів боротьби, нам потрібно зректися мрії про ідеальних політиків, які мають прийти до влади після чергової революції. Ідеальних політиків не існує, навіть порядні – велика рідкість. Але людина розперезується настільки, наскільки їй дозволили. Зверніть увагу, як змінився тон лідерів опозиції після того, як скінчився Майдан. Тому потрібно, аби вони завжди почувалися, як на Майдані – віч-на-віч з рішучо налаштованими громадянами, які не чекають милості, а вимагають виконувати їхню волю.

Але добитися такого становища за допомоги бруківки і барикад неможливо, бо жодна революція не може тривати вічно. Однак наука Майдану піде на користь: саме там українці навчилися самоорганізації й обстоюванню спільних інтересів. Тепер цей досвід треба переосмислити. Інакше революційні сотники і далі боротимуться з вітряками під принизливі коментарі політичних бонз.