«Твій список пацієнтів – це все нацистське командування»

Новий фільм Джеймса Вандербілта «Нюрнберг» перетворює історію післявоєнного суду над нацистськими злочинцями на видовищну драму про владу, марнославство та межі моралі. Режисер, відомий як сценарист «Зодіака» Девіда Фінчера, розглядає Нюрнберзький процес не лише як правовий прецедент, а й як театральне дійство, створене для світу. У цій історії – не просто суд і вирок, а шоу, у якому кожен гравець прагне власної сцени: Рамі Малек у ролі психолога Дугласа Келлі, що вивчає свідомість підсудних, і Рассел Кроу як харизматичний, небезпечно дотепний Герман Герінг. Їхні інтелектуальні дуелі нагадують шахову партію між двома его, які змагаються за право трактувати історію по-своєму. Вандербілт створює не просто реконструкцію суду, а фільм про звабу інтелекту, спокусу самовиправдання і про те, як легко навіть найстрашніші злочини можуть перетворитися на естетику слова й кадру.

Наталія Серебрякова побувала на зустрічі для членів «Золотих глобусів», присвяченій фільму, та записала розмову з автором сценарію, продюсером і режисером Джеймсом Вандербілтом, а також акторами Майклом Шенноном і Рамі Малеком.

Кадр з фільму

Джеймсе, ви працювали над цим проєктом понад десять років. Що врешті сформувало ваш підхід до сценарію і до способу, у який ви вирішили розповісти цю історію?

Джеймс Вандербілт: Я вперше почув про цю історію, коли прочитав пропозицію до книги Джека Ель-Гая «Нацист і психіатр», на якій і засновано фільм. Ця пропозиція була всього на 5-6 сторінок, але я погодився миттєво – це було найшвидше «так» у моєму житті. Йшлося про персонажа Рамі – військового психіатра часів Другої світової, доктора Дугласа Келлі, якого після війни залучили для оцінки стану нацистського командування, що вижило. Я був приголомшений – я навіть не знав, що у Другій світовій війні були психіатри, тим паче такі, яким доручали подібне завдання.

Я зрозумів, що майже нічого не знаю про тему, яку вважав знайомою. Тож, не порадившись ні з ким (і цього не раджу), я власним коштом придбав права на матеріал і поринув у дослідження. Спершу мені здавалося, що весь фільм відбуватиметься в камері між двома людьми, але потім я дізнався про Роберта Джексона – героя Майкла – який навіть не був у книзі. Я ніколи раніше не чув про нього, хоча він був суддею Верховного суду США. Саме він сказав: «Ми не можемо просто розстріляти цих людей – ми маємо судити їх».

Американська армія спершу не хотіла жодного суду – існувало навіть спільне розпорядження Черчилля та Рузвельта, щоб страчувати полонених нацистських лідерів протягом 48 годин. Але Джексон наполіг: це питання принципу, і, зрештою, сам залишив суд, поїхав до Нюрнберга й очолив американське обвинувачення.

Тож мій фільм раптом виявився не лише про одного героя, а про кількох. Потім я прочитав історію перекладача Гові Трієста (його грає Лео Вудолл) – і зрозумів, що сюжет ще ширший. Це був і подарунок, і виклик, бо адаптація завжди потребує скорочення, а в мене історія тільки розросталася.

Першим кроком було глибоке занурення в історичний матеріал, а потім – пошук структури, яка дозволила б перетворити все це на кінематографічну історію.

Джеймс Вандербілт (фото Zurich Film Festival)

Рамі, коли ви вперше прочитали сценарій, що вразило вас найбільше? Його актуальність? Діалоги? І як ви підійшли до образу доктора Келлі?

Рамі Малек: Це справді було як читати надзвичайний літературний твір. І це не просто фраза – я буквально не міг відірватися. Не хотів змінити жодного слова. Часто акторам хочеться щось додати чи навпаки – передати емоцію без слів. Але цього разу я хотів залишити кожну крапку й кому, тому що Джеймс має унікальний талант поєднувати складність і ясність.

Він підійшов до фільму з величезною повагою до історії, прагнучи показати не просто хроніку подій, а глибоко людську історію. Це була нагода стояти поряд із постатями, що змінили хід історії, і знову переосмислити час, який був водночас болючим і необхідним. Я відчував, що маю моральний обов’язок це зробити.

І хоча це може звучати дивно, для мене це було справжнім задоволенням. Персонаж Келлі – багатошаровий: він блискучий у своїй роботі, дотепний, харизматичний, роззброює співрозмовників. А коли твій список пацієнтів – це все нацистське командування, замкнене в 22 камерах, ці якості стають безцінними.

Майкле, що ви подумали, коли вперше прочитали сценарій і як підійшли до ролі Роберта Джексона, особливо в судових сценах?

Майкл Шеннон: Для мене це було великою честю – просто зіграти цю людину. Те, чого він досяг, не можна порівняти з моїм власним життям. Але акторська професія тим і прекрасна, що ми можемо розповідати людям про події й постаті, яких вони не знають, але які мають величезне значення.

Я сам майже нічого не знав про Джексона, тому був радий можливості відкрити його історію для інших. Його промова – справжні слова, лише трохи скорочені, – це один із найсильніших прикладів риторики в історії сучасної цивілізації.

Як каже Джеймс, можна читати про це, дивитися документальні фільми, але лише кіно дозволяє пережити подію емоційно, відчути її. І якщо ми всі виконали свою роботу як слід, глядач теж це відчує.

Макл Шеннон у фільмі «Нюрнберг»

Рамі, як ви з Расселом Кроу готувалися до сцен психологічного протистояння між вашими героями?

Рамі Малек: Атмосферу створили Джеймс і наш неймовірний оператор Даріуш Вольський. Зазвичай на знімальному майданчику можна прибрати стіну для камери, а потім повернути її на місце, але цього разу вирішили залишити все як є – зробити простір максимально задушливим. Там було двоє операторів, звукач, асистенти – і все це в обмеженій кімнаті, тож доводилося залишатися сконцентрованим на межі можливого.

Єдине, що залишалося, – це дивитися партнеру просто в очі й викладатися на сто відсотків. І хоч я намагаюся робити це в кожному фільмі, тут довелося підняти планку ще вище. Уже в перший день зйомок Рассел підійшов до мене з добрим словом про мою гру – я навіть не зрозумів, чи це говорить його герой Герман Герінг, чи сам Рассел.

Але між нами одразу виникла повага. Ми усвідомлювали, яку історію розповідаємо: інтимну й водночас епічну, про людей, які змінили саме поняття справедливості. Ми мали обов’язок перед ними. І якщо треба було зіграти сцену гострого протистояння – ми робили це. Якщо потрібно було дати глядачеві трохи полегшення чи навіть гумору – ми теж могли собі це дозволити. І мушу сказати, що працювати з Расселом було справжнім задоволенням – чудовий вибір, Джеймсе. У нього це, здається, просто в крові.

Було неймовірно цікаво піддатися цій чарівності, а потім намагатися якось вирватися з неї у ролі Дугласа Келлі. Думаю, саме це створило напругу та внутрішній конфлікт його персонажа – не лише у фільмі, а й протягом усього його життя. Я часто тягнуся до персонажів, які пережили травму, і цього разу це було того варте.

Майкле, коли йдеться про ваш театральний досвід, наскільки вас привабила ідея зняти сцени допитів у залі суду – ті самі сцени між вами та Расселом?

Майкл Шеннон: Маючи театральний досвід, я звик до довгих діалогів. Якось я зіграв моновиставу, яка тривала півтори години, і весь цей час я говорив телефоном. Якщо я зміг це витримати – то впораюся з будь-чим. Спочатку ми думали розділити сцену на кілька частин, щоб полегшити зйомку, але ми з Расселом вирішили, що навпаки – це лише ускладнить роботу. Ми відчували, що краще зіграти все одним безперервним дублем, щоб не втратити енергію сцени.

Коли розбиваєш сцену, це як здувати кульку, а потім намагатися надути її знову – втрачається ритм і напруга. Та й у реальному суді ніхто ж не підходить і не каже: «Ви, мабуть, втомилися, хочете зробити перерву на чай?». Усе триває, доки не досягнуто результату. Тож нам здалося логічним залишити все саме так. І коли дивишся фільм, видно, що ми справді були повністю занурені в ситуацію, ніби замкнені в ній.

Джеймсе, наскільки складним було це технічно – з погляду кількості дублів і відбору найкращих моментів для фінального монтажу?

Джеймс Вандербілт: Я не відчував, що ми були в пастці – радше, навпаки, це було визволення. Ми мали двох акторів, які були повністю готові віддатися процесу. Перший асистент режисера ледь не зомлів, коли я сказав, що ми знімемо все за один день, адже сцена займала приблизно 22 сторінки сценарію – а це майже нереально. Але Рассел і Майкл були абсолютно згодні, і мене це надзвичайно надихало, бо ця сцена – справжня словесна перестрілка.

Того дня ми поставили чотири камери – дві на Рассела і дві на Майкла. Судову залу ми збудували у натуральну величину, тож актори стояли на відстані близько п’ятнадцяти метрів один від одного. Це велика дистанція для такої напруженої сцени. До того ж Майкл через розташування меблів не міг рухатися – він мав стояти за кафедрою, як у реальному суді. Тож два актори, двадцять дві сторінки діалогів і жодної можливості зрушити з місця.

Ми робили дублі по двадцять п’ять хвилин, а в залі сиділо триста статистів. Після першого дубля вони встали й аплодували – і це було заслужено. Це був один із найвражаючих днів у моїй кар’єрі. Ми зробили близько семи чи восьми дублів, але у фільмі здебільшого використано перший і третій, а трохи ще з сьомого – для широкого плану. Я не хотів починати зі зйомки здалеку, бо вже в першому дублі актори «вистрілили» з повною силою. Ми поступово наближали камеру, потім знову трохи віддалялися, і фінальний кадр зробили зверху, щоб зафіксувати сцену цілком.

Рамі Мале у фільмі «Нюрнберг»

Рамі, після «Богемної рапсодії» ви вибираєте надзвичайно сильні ролі. Що для вас стає вирішальним, коли ви кажете «так» і віддаєте ролі все?

Рамі Малек: Я часто думаю про себе у майбутньому – через десятиліття, коли озирнуся назад. Мене цікавить не стільки спадок, який я залишу, скільки вплив моєї роботи – не лише як розваги, а як можливості допомогти людям відчути власний голос, зрозуміти, як вони можуть використовувати його, як реагувати на виклики суспільства чи власні внутрішні конфлікти. Мене завжди приваблюють ролі, які ставлять запитання, а не дають готові відповіді.

Це можуть бути теми ідентичності, влади чи відповідальності. Обираючи такі історії, я ніби взаємодію зі складними поняттями – мовчання, співучасті, морального вибору. Для мене розповідання історій – це спосіб утримати розмову про важливе, попросити глядачів подивитися на себе під іншим кутом.

У «Нюрнберзі» це запитання звучить прямо: що ми робимо, коли стикаємося з несправедливістю? Але навіть у моїх інших роботах я шукаю персонажів, які несуть напругу, що змушує нас зустрітися з неприємною, але необхідною правдою. Тому цей фільм для мене має виняткове значення на всіх рівнях. І, не бажаючи звучати надто пафосно, скажу – «Нюрнберг» я вважаю одним із найважливіших досягнень у своїй акторській кар’єрі.

Майкле, з огляду на те, що щойно сказав Рамі, які ризики та можливості ви бачите у фільмі, що порушує тему справедливості й відповідальності у світі, де лідери часто уникають обох?

Майкл Шеннон: Якщо чесно, я не сприймав це як щось небезпечне чи загрозливе особисто для себе. Адже йдеться не про мене, а про Джексона. І ніхто вже нічого не зробить Джексону – хай спочиває з миром. Я лише показую, що зробив цей чоловік, і роблю це з повною впевненістю. У моїх очах він не зробив нічого образливого чи шкідливого. Це була скромна людина, але сповнена гідності – саме таких я поважаю найбільше. Якщо хтось має претензії до нього чи його вчинків – це вже їхня справа.

Мені важко уявити, що хтось при здоровому глузді міг би мати претензії до Роберта Джексона. Йдеться не лише про його роль у цьому процесі – вся його кар’єра була вражаючим прикладом відданості справедливості. Я, можна сказати, людина відкрита, ніколи не приховую своїх поглядів. Це мене не турбує – можливо, я дещо наївний у цьому. Але я переконаний: якщо ти не висловлюєш свою правду і не стоїш за власні переконання, це боягузтво. А я не хочу бути боягузом.

Рассел Кроу, Лео Вудолл та Рамі Мале у фільмі «Нюрнберг»

Джеймсе, як фільм «Суд у Нюрнберзі» Стенлі Крамера 1961 року допоміг вам осмислити і розкрити теми у вашій стрічці?

Джеймс Вандербілт: Це блискучий фільм, який я завжди любив. Часто доводилося пояснювати людям, що ми зняли зовсім іншу історію. Дехто запитував: «Як ви могли перезняти “Суд у Нюрнберзі”?» А я відповідав: «Ми не робили ремейк. Це інший процес, який відбувся чотирма роками раніше, – перший із нюрнберзьких судів».

У фільмі Крамера є безліч геніальних речей. Передусім – акторський склад. Там настільки різні, але видатні виконавці: Джуді Гарленд, Монтгомері Кліфт, Річард Відмарк, Берт Ланкастер, Спенсер Трейсі. Я намагався підійти до свого фільму подібним чином. Для мене кастинг – це як кулінарія: не можна, щоб усі інгредієнти мали один і той самий смак. Тому я зібрав чудових акторів із різною енергією, стилем, ритмом. У фільмі є Джон Слеттері, Річард Е. Ґрант, Лео Вудолл – і завдяки цьому історія набуває багатошаровості.

Одним із найзворушливіших моментів для мене стало знайомство з дочкою та вдовою Стенлі Крамера, які прийшли на показ фільму на фестивалі AFI. Вони сказали, що фільм їм дуже сподобався. Це був момент, який неможливо забути, – коли ти зустрічаєш близьких людини, яку вважаєш своїм героєм, і вони схвалюють твою роботу.

Перед зйомками я знову переглянули «Суд у Нюрнберзі», щоб освіжити враження. У тій картині перший виступ у суді знято в довгому круговому русі камери навколо Річарда Відмарка – на 360 градусів. Ми зробили такий самий рух навколо Майкла під час його вступної промови – це був наш спосіб вшанувати Крамера. Можливо, я не настільки сміливий, щоб тримати кадр так довго, як він, але цей момент став своєрідним знаком поваги.

Рамі, ви вже розповідали про роботу з Расселом, але наскільки це було лячно – для вас чи, можливо, для нього, – особливо на початку, коли між вами йшов такий психологічний двобій?

Рамі Малек: При роботі над такою історією важливо позбутися будь-якого страху. Звісно, Рассел має певну велич і вагу, і я вирішив – краще прийняти це, адже мій персонаж теж відчуває цей вплив. Але це не означало, що я не міг проявити власну силу – свою внутрішню вагу, якщо можна так сказати.

Наш кастинг-директор Джон Папсідера подарував нам надзвичайно сильний акторський ансамбль. Кожен із нас підсилював іншого – ми ніби відточували одне одного. Так було і з Расселом у залі суду, і з Лео, який своїм тихим поглядом міг передати цілу історію. У нього велике майбутнє.

З Расселом у нас був чудовий баланс – іноді він змушував мене сміятися настільки щиро, що ці моменти залишилися у фільмі, і я міг відповісти йому тією ж природністю. Але були й сцени, сповнені напруги. Пригадую одну, коли нам показали кадри звірств, які Джеймс спеціально не давав нам дивитися заздалегідь. Я витримав лише шість чи сім дублів – більше не міг. Мій режисерський і монтажний інстинкт підказував: «Можливо, треба вийти з цієї сцени й чекати його в камері».

Ми з Джеймсом домовилися, що до певного моменту мій герой не буде вторгатися в особистий простір Герінга. І от саме тоді, сидячи на його ліжку, я вирішив: коли він увійде, я зустріну його спалахом стриманого гніву. Ми також обговорювали, що іноді, коли емоції зашкалюють, краще знизити голос – і тоді напруга лише зростає. У такі миті я був зовсім близько до Рассела, бачив, як піт стікає з його обличчя, як тремтить підборіддя. Моє серце билося шалено, і я не міг повірити, скільки невимовних деталей відбувається між нами.

Після кожного дубля ми просто дивилися один на одного – без усмішок, без слів, але з розумінням того, що обидва вкладаємо у сцену. Це не було змагання, хто зіграє краще. Це було прагнення разом розповісти історію про моральну сміливість, людську гідність і здатність говорити правду владі – у будь-якій її формі.