«У кожному з нас є монструозні риси»

З 5 березня у українському і світовому прокаті з’явилась «Наречена» Меггі Джилленгол. У цьому фільму події розгортаються у Чикаго 1930-х років. Учений-новатор доктор Юфроніус проводить неймовірний експеримент ‒ повертає до життя вбиту молоду жінку, аби створити для чудовиська Франкенштейна живу супутницю. Але після цього починається те, чого ніхто з них не міг передбачити: між створіннями пробуджуються почуття, людські емоції змішуються з жахом і бажанням, а сам експеримент виходить з-під контролю, змушуючи всіх замислитися, що насправді означає бути «живим».

Наталія Серебрякова поговорила з виконавицею головної ролі Джессі Баклі, яка отримала «Золотий глобус» та премію BAFTA за акторську роботу у фільмі «Гамнет» (який також можна подивитись у кіно), а також з режисеркою, сценаристкою й продюсеркою Меггі Джилленгол.

Меггі, звідки з’явилося натхнення для створення цього фільму і цього проєкту?

Меггі Джилленгол (фото Катерини Сліпченко)

Меггі Джилленгол: Я переглянула оригінальний фільм «Наречена Франкенштейна». Не знаю, скільки з вас його бачили або переглядали нещодавно, але самої Нареченої там майже немає. Вона з’являється буквально на дві хвилини й не промовляє жодного слова.

І це викликало в мене цікавість: про що вона могла думати? Що вона могла відчувати? Якщо замислитися ширше, то багато жіночих персонажів у старих фільмах не мали можливості висловити власну перспективу. Ми рідко могли по-справжньому зануритися в те, що вони думали, як вони бачили ситуацію.

Саме це стало початковою іскрою натхнення. Особливо тому, що вона опиняється в абсолютно абсурдних обставинах: її повертають до життя без її згоди, щоб вона стала дружиною чоловіка, якого ніколи раніше не зустрічала.

Так, мені дуже подобається цей підхід. Ви згадали, що у фільмі 1935 року вона не вимовляє жодної репліки. Що було для вас найважливішим у створенні її голосу?

Джессі Баклі: Передусім це була неймовірна можливість ‒ подарувати голос тому, кому раніше не дозволяли його мати. Навіть у версії 1935 року, де роль виконала Ельза Ланкастер, образ справляє величезне враження. Ми відштовхувалися саме від цієї крапки.

Ми відчували потенціал того, що ця героїня могла б сказати. Це було надзвичайно захопливо. Перед нами відкривався цілий ландшафт можливих висловлювань. Але разом із Меггі ми прагнули проговорити те, що часто залишається в тіні ‒ те, чого ми самі не завжди вміємо висловити.

Кадр з фільму «Наречена»

Вона не повертається до життя з чітким уявленням про себе. Вона прокидається з великими питаннями ‒ і з тілом і розумом, які наповнені новою, несподіваною енергією. Вона жива, дика, майже чудовисько ‒ але в найяскравішому, найсильнішому сенсі цього слова.

Вона ставить під сумнів саме поняття виживання, щоб відкрити себе. Її розум і тіло вступають у глибокий діалог із реальністю, у якій вона опинилася, і з чоловіком, який викликає в неї цікавість. Вона не кричить «ні». Вона запитує: де я? що це? що таке любов? що таке шлюб? І що я можу сказати цьому світові? Я вірю, що цей світ може прийняти мене повністю ‒ не лише частину, а всю мене.

Меггі Джилленгол: Я думаю, що в кожному з нас є риси, які іноді здаються «чудовиськими» ‒ ті частини, які нам кажуть приховувати, які ніби заборонені. Вони починають лякати нас, і ми намагаємося їх позбутися.

Насправді ж цей фільм ‒ це святкування всіх тих частин нас самих, які не вміщуються в рамки, що нам нав’язують.

Меггі, розкажіть про своє бачення «Нареченої», зокрема про роль музики, а також про те, що було найважливішим під час формування акторського складу.

Кадр з фільму «Наречена»

Меггі Джилленгол: Це складне запитання, адже цей фільм створювався протягом чотирьох років. Щодо музики ‒ у стрічці є танцювальні номери, тож деякі композиції потрібно було визначити заздалегідь. Але багато музичних рішень прийшли вже після того, як я чітко відчула фільм на монтажному рівні.

Тональність і мова цього фільму нові. Його важко вписати в якийсь конкретний жанр. Я дуже люблю Тіма Бертона, але це не фільм Тіма Бертона. Іноді ранні варіанти музики звучали занадто знайомо ‒ ніби вкладали стрічку в уже відомий шаблон. А ця історія потребувала нового музичного звучання.

У підсумку в музиці поєдналися учасники гурту Sonic Youth та майже весь склад New York Philharmonic. Також у фільмі звучить і з’являється на екрані неймовірна Fever Ray, учасниця дуету The Knife.

Щодо кастингу: у світі є багато хороших акторів, але справді геніальних ‒ одиниці. Акторська гра для мене принципово важлива. Я зверталася до тих митців, які були готові пізнати щось нове про себе ‒ як художники і як люди ‒ і пройти цей шлях разом зі мною.

Джессі Баклі: Насправді я знімалася в «Нареченій» до «Гамнета». Між завершенням одного проєкту і початком іншого було лише два тижні.

Жінка, яку ви бачите на початку «Гамнета», народилася в мені під час роботи над «Нареченою». Це жінка з власною мовою, глибоко втілена у своє тіло, готова любити дико і на власних умовах.

У «Нареченій» моє серце ніби розкрилося навстіж. Я приходила на примірки зі знебарвленими бровами й відчуттям електричного струму всередині. Потім мені довелося зібрати цю енергію, заземлитися. Але це був безцінний досвід ‒ знати, що обидві ці жінки живуть у мені, і я ніколи їх не відпущу.

Кадр з фільму «Наречена»

Творчі стосунки з Меггі ‒ рідкість і справжній скарб. Під час роботи над «Втраченою донькою» (попередній фільм Джилленгол, - ред.) між нами виникло глибоке порозуміння. Іноді це просто погляд, який говорить: «Я бачу тебе і знаю, що ти можеш піти далі, ніж думаєш».

Ми можемо підтримувати одна одну в цьому русі. «Втрачена донька» була лише початком. Повернутися й піти ще глибше, ще сміливіше в уяву ‒ це велика радість. Я сподіваюся, що це лише початок нашого довгого творчого союзу. Вона ‒ мій Скорсезе.

Меггі, а що для вас означала ця співпраця з Джессі? Розкажіть про вашу спільну роботу.

Меггі Джилленгол: Так, я погоджуюся з Джессі. Надзвичайно рідко трапляється така взаємність ‒ глибоке взаєморозуміння, постійний обмін енергією. Для мене це безцінно.

Коли я писала сценарій, я свідомо намагалася не тримати в голові конкретних акторів. Але Джессі все одно була десь поруч у моїй уяві. Я не знала, як саме вона це зіграє, та й узагалі не мала чіткої картини, як хтось «повинен» це грати.

Джессі також сказала мені, що коли вперше прочитала сценарій, то не мала уявлення, як до цього підійти. Але саме в цьому й полягала суть: взятися за руки й вирушити в цю подорож разом, дозволити собі сказати «побачимо», «а що, як…», і дійти до кінця, ставши зовсім іншими, ніж були на початку. І ось ми тут ‒ у фінальній точці цієї спільної мандрівки.

Кадр з фільму «Наречена»

Ви зібрали неймовірну команду: художниця з костюмів Сенді Пауелл, оператор Лоуренс Ширер, художниця з гриму Надія Стейсі, спеціалістка з протезування Кей Джорджіу. Розкажіть про створення цього культового образу ‒ і, звісно, про ту помаранчеву сукню.

Меггі Джилленгол: У випадку Франка і Нареченої ми мали справу з персонажами, які вже є частиною культурної міфології. Вони іконічні, майже архетипові. Тому я хотіла поєднати впізнаваність із глибокою людяністю й правдою історії.

Якщо героїня носить одну сукню протягом усього фільму, вона має бути прожитою ‒ у ній потрібно спітніти, її потрібно порвати, забруднити, пережити в ній усе. І водночас вона має залишатися іконою.

Щодо гриму Франка ‒ для мене було важливо, щоб він виглядав як людина, яка справді пережила подібний досвід, а не як костюм на Геловін чи маска. Як би насправді виглядало обличчя, якщо підборіддя пришите до шиї? Ми придумали татуювання на обличчі ‒ ніби позначки на тілі, де відбувалося зшивання, іноді з латинськими написами. Усі ці сюжетні рішення створили щось естетично захопливе й водночас реалістичне. І такий правдоподібний протезний грим значно складніший і триваліший у створенні, ніж той, що виглядає як маска.

З Джессі ми також відштовхувалися від історії ‒ від реальності жінки, якою вона була. Ми хотіли створити образ, що водночас є і прекрасним, і моторошним.

Чорна мітка ‒ у сценарії ця чорна субстанція, ніби чорнильна рідина, тече її венами. Перше, що відбувається, коли Франк звертається до неї, ‒ вона відкашлює частину цієї темної маси, наче та блокувала її горло, серце, голос. Вона мусить очиститися. І мені дуже подобається, що це стається на самому початку ‒ особливо з огляду на те, що ми надихалися фільмом, де вона взагалі не говорить.

Після цього очищення чорна мітка залишається на її обличчі ‒ але так, що це виглядає красиво. Вона водночас і слід минулого, і естетичний жест.

Кадр з фільму «Наречена»

Джессі Баклі: Ми також уявляли, що ця чорна мітка ‒ ніби чорнило, яким Мері Шеллі написала «Франкенштейна». Ми думали про Мері як про жінку, яка сто років жила в підземеллі, не маючи можливості висловити все, що хотіла. І коли вона повертається до життя, усе це виривається назовні ‒ тече її руками, залишає слід на тілі. Наречена й Мері ніби зливаються одна з одною.

Меггі Джилленгол: Чорна субстанція навіть залишає слід на її грудях ‒ і це водночас правдоподібно й неймовірно красиво. Так само як вибілене до білого волосся, вії, брови. Мені справді подобається ця естетика ‒ я б не обрала її, якби вона не працювала художньо.

Те саме стосується й інших персонажів ‒ Мірни, Вайлза, Євфронія, Ґрети-служниці. Вони майже не змінюють костюмів, ніби герої графічного роману. І водночас за цією іконічністю проступає дуже жива, людська сутність.

Коли ви поверталися до світу, створеного Мері Шеллі, яке головне запитання ви хотіли поставити цьому персонажу? І як воно вплинуло на вашу режисерську та акторську роботу?

Меггі Джилленгол: Історія почалася з того, що я переглянула фільм і здивувалася: Наречена майже відсутня. Мене зацікавила ця загадка. Я вирішила перечитати роман. Хоч я й маю диплом з англійської літератури, «Франкенштейна» раніше не читала. І коли дочитала до кінця, у мене виникла, можливо, навіть небезпечна думка: а що, як Мері Шеллі хотіла сказати більше? Те, що було неприйнятним або навіть немислимим у 1820 році.

А що, як ми дозволимо собі уявити, що ще могла б сказати ця радикальна жінка?

Відтоді вона не полишала мене. Іноді я жартую, що в моєму домі, якщо грюкнуть двері чи подме вітер, ми кажемо: «О, це Мері Шеллі».

Кадр з фільму «Наречена»

Джессі Баклі: Мені здається, у кожного з нас є своя внутрішня Мері Шеллі ‒ та, що підштовхує зробити те, чого ми боїмося.

У її романі створіння народжується з уламків людяності. Вона зшиває ці фрагменти й стикається зі своїм творінням ‒ і воно лякає її настільки, що вона ізолює його. Монстр стає монстром через самотність. Він просить лише любові, але не отримує її.

Мені подобається думка, що через сто років у темряві з’являється тріщина світла ‒ і вона каже: «Я маю дати йому любов. Я потребую любові. Я не була достатньо сміливою раніше».

У нашій історії Франк також проходить шлях самопізнання. Йому нав’язали ідентичність монстра. І через складні, владні, вимогливі стосунки з Нареченою вони вчаться бути разом ‒ не уявлення про шлюб чи любов, а справжня, глибока, небезпечна любов, у якій видно все ‒ навіть найтемніші, «монструозні» частини.

Меггі Джилленгол: І навіть провокаторка. Так, Мері Шеллі ‒ про любов, але не про солодку й лагідну любов.

Джессі Баклі: Ні-ні, зовсім ні.

Меггі Джилленгол: Вона шалена, дика. І вона хоче, щоб Наречена справді знайшла свій голос, своє серце й свій розум. Мені подобається, як працює захоплення одне одним ‒ Джессі й я постійно так робимо: запозичуємо з лексикону одна одної щось, що допомагає нам точніше висловитися. І Наречена робить так само з Мері Шеллі. Саме Мері пропонує формулу «я б воліла ні», а Наречена відчуває: о, тут є життя. Я це візьму.

Джессі Баклі: Аж поки наприкінці вона повністю не засвоює власну ідентичність. Вона розчиняє архетип «Нареченої когось» і знаходить власне ім’я, власну автономію, сама себе називає. І Мері Шеллі ніби каже: «Ось це моя дівчина». Наче зізнається: «Я б навіть не змогла до такого додуматися».

Меггі Джилленгол: Саме так. Абсолютно.

Джессі Баклі: Тільки ти могла це знайти. Ніхто інший.

Меггі Джилленгол: Це правда. І це також чудовий приклад наших творчих стосунків. У цьому фільмі було стільки моментів, коли Джессі робила щось ‒ і я думала: «Ого». Я дала їй не просто основу, а простір і свободу ‒ а те, що вона з цим робить… Я, як Мері Шеллі, думаю: «Це прекрасно».

Хоч я й сувора. Коли щось іде не туди, я кажу: «Збирайся, повертайся в сідло».

Джессі Баклі: І мені це подобається. Ми вимогливі одна до одної в найкращому сенсі. Часто жіночі стосунки бояться заходити на таку територію ‒ кидати виклик. Але саме це надихає. Працюючи з Меггі, я знаю, що ми можемо витримати одна одну повністю. Ми можемо підштовхувати одна одну, розширювати межі.

Як фільм про монстра, ця історія порушує давнє питання: хто саме отримує ярлик «монстр»? Ви вже частково відповіли, але як ви переосмислювали образ монстра так, щоб він залишався людяним і водночас сучасним?

Меггі Джилленгол: Я вже трохи говорила про це, але сформулюю інакше. Я справді вірю, що в кожному з нас є «монструозні» риси. Вони можуть бути по-справжньому лячними ‒ настільки, що ми кажемо собі: «Не думай про це. Тікай від цього». І так можна прожити все життя.

Кадр з фільму «Наречена»

А можна обернутися й потиснути руку своєму монстрові. І з мого досвіду саме там починається найцікавіше. Звісно, у мені досі є речі, які мене лякають. Але там, де мені вдавалося прийняти ці частини, народжувалося щось по-справжньому захопливе.

Монструозність ‒ це джерело напруги й енергії. Вона живить історію кохання, історію жаху, історію про привидів ‒ усі жанри, з якими ми граємося у цьому фільмі. Саме вона робить усе живим.

І так, у стрічці є персонажі, яких не повертали з мертвих, але які чинять по-справжньому жахливі речі й не відчувають каяття. Це теж форма монструозності. Наприклад, мафіозі Лупіно ‒ він, здається, тікає від власного монстра.

Набагато цікавіше бути поруч із тими, хто не тікає ‒ як Наречена і Франк. Сісти з ними в кабріолет, прожити їхню історію кохання.

Ми починаємо фільм із нагадування, що роман «Франкенштейн» був написаний на виклик. І сам фільм ‒ це теж виклик. Ми ніби кажемо глядачеві: я наважую тебе обернутися й потиснути руку своєму монстрові. І зробити це не на самоті, а в повній залі кінотеатру ‒ щоб це стало спільним досвідом, майже як концерт. Зробімо це разом. Відчуймо ритм наших монстрів разом.