«У фільмі немає рецептів. Є тільки нагадування про шанс»
Культура

«У фільмі немає рецептів. Є тільки нагадування про шанс»

Актриса та співачка Наталія Половинка про фільм «Брати. Остання сповідь»

Катерина Сліпченко, 18 вересня 2015 902 0

Днями в прокат виходить один із найочікуваніших українських фільмів - «Брати.Остання сповідь» Вікторії Трофіменко. Випущена у 2013 році картина успішно мандрувала міжнародними фестивалями. А виконавиця головної ролі Наталія Половинка отримала приз за найкращу жіночу роль на Московському МКФ.

Фільм «Брати. Остання сповідь» поставлений за романом шведського письменника Торні Ліндгрена «Бджолиний мед». Проте дія дуже органічно перенесена в Карпати.

Стрічка розповідає історію любові та ненависті двох братів, які доживають віку в гірському селі. Єдиним зв’язком між ними стає письменниця, яка випадково опинилась на хуторі та не може його залишити через обставини. Вона по частинах, наче мозаїку, збирає історію їхнього життя.

Саме цю роль і виконала актриса та співачка Наталія Половинка. Колись вона була актрисою та музичним керівником театру імені Леся Курбаса. Зараз створила театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос» і стає його художнім керівником та актрисою.

Наталія Половинка — одна з небагатьох виконавців традиційного співу як такого в усіх його жанрах: давні духовні наспіви України, канти, псалми, українські народні пісні, український класичний романс — і разом з тим сучасна академічна та імпровізаційна музика.

ZAXID.NET попросив Наталку напередодні української прем’єри фільму розповісти про роботу на роллю.

Чи ти читала роман Торні Ліндгрена «Бджолиний мед» перед тим як братися до роботи над фільмом?

Так. Я його прочитала перед другою робочою сесією і потім шкодувала. Перед першою спеціально не читала, бо є сценарій, є режисер і потрібно робити те, що бачить він. Коли таки відважилася прочитати, то вже книжки з колін не відпускала. Я звідти брала сам тон розповіді, бо в сценарії він трошки притупився. У книзі є ясний погляд в себе самих. Перегляд основ, наріжних каменів, співвідношення між ними і об’єм життя, як він розгортається між цими границями життя. Як сам об’єм життя розгортається між життям і смертю. Як весь цей спектр, ця вся веселка, як вона грає.

Що змушує твою героїню так перенятися життям двох братів?

Мабуть її інтерес до самого життя в зв’язку з образом святого Христофора, про якого вона пише книжку. Але вона спирається на живий приклад, на живий досвід і життєву філософію тих дуже цікавих горців, гірських небожителів.

При тому, що вони такі зовні непривабливі обидва, особливо в тексті автора (у фільмі немає всіх подробиць). Там, наприклад, весь час смердить. Цей сморід там на кожній сторінці. Вікторія Трофіменко  дуже хотіла це передати. Але нам не виходив і категорично не вийшов кадр, коли письменниця збігає вниз зі своєї мансардочки і раптом її ледве не вивертає від запаху.

Вікторія казала, що їй потрібний був тільки натяк. Це мав бути блискавичний момент. А потім, подивившись фільм, я подумала, що перенасиченість предметами дає це відчуття саме натяком.

Розбещеність, легковажність одного з героїв, Станіслава, у стосунку до всього – є страшенно неприглядною в тексті.  Тим не менше, в середині світогляду кожного персонажа є якийсь такий камінчик, який є центром світобудови для кожної людини. Це є ставлення до радості і до болю, до солі життя і до його меду - і в одного і в другого з братів.

У фільмі грає постійний контраст затхлого, смердючого приміщення - білосніжного снігу, любові - ненависті, замкненості – і безмежжя.

Твоя героїня є єдиним ланцюжком, який може якось зібрати до купи речі, які відштовхуються. Чи було це для тебе важливим і як ти давала з цим раду, як актриса?

Що мене порадувало, коли я вперше подивилася фільм, так це те, що я зовсім не впізнала ані себе, ані своєї роботи. Тобто результат перевернув мої очікування. Коли я працювала, я розуміла, що я повинна бути нулем, бути нейтральною. Перший день мені це дуже важко давалось. З другого дня пішла робота. Не те, щоб там одразу, але з’явився вірний тон.

Я розуміла, що моя героїня (письменниця) має бути ніяка і разом з тим я весь час мала сумнів: «Кому це буде цікаво дивитись?»... Ніби головна роль, а я нічого не роблю. Я розуміла, що вона має бути ніяка, таке зеро, вікно, через яке брати дивляться на самих себе. Навіть не дзеркало, а саме вікно.

Тобто, з одного боку, я тримала в пам’яті цю необхідність постити щодо всіх акторських засобів, а з іншого боку, коли я вже глянула результат, коли вже фільм склався, то я зрозуміла, що як не дивно, саме це ніби нічого не роблення збирає всю реальність історії в один вислів. Саме цей нуль, ця порожнеча чи ця тиша дає можливість відбутись сповіді.

Ти в своєму основному занятті, Театральному центрі «Слово і Голос», дуже багато працюєш з духовним співом, у вертикальній площині. Тут твоя героїня опиняється ніби розтягнутою у горизонталі між двома братами, двома хатами. Музична складова і твоя основна робота, допомагала? Чи ти намагалася залишити її за кадром?

Перед початком роботи вона допомагала, звичайно. Вікторія навіть вибрала мене саме по музичному відео в Youtube, де я співаю романси. Спосіб співу їй підказав, що я зіграю роль письменниці. Але, звичайно, коли розпочалась робота вже на майданчику, почали діяти інші технічні засоби.

Можна сказати, що принцип духовного співу мене і тримав, та довелось його відкривати заново. Всі мої уявлення про те, як треба працювати в кіно, не відповідали дійсності. Для мене – це перша роль у великому кіно. До того я мала тільки короткі і документальні фільми - два фільми, «Повернення» та «Ірмос»,  зроблені для телебачення. Є відео з вистав, які знімалися як фільми. А тут повнометражний художній фільм, довкола було завжди мінімум 30 людей одночасно. В кадрі весь час двоє, але в цій маленькій кімнатці постійно перебувало багато людей.

Дія неспішна, переважно діалоги, а довкола - багато метушні та шуму. От тут і допомагав духовний спів. Ця практика допомогала зібратись і відсторонитися.

Цей суто кіношний досвід є дуже цінним для мене, бо він відкрив нові можливості  в театрі. Дав, можливо, якусь віру в той театр, про який я все життя мрію. Власне завдяки цьому кіно, я побачила його. І завдяки перемозі на фестивалі, яка мене підтримала.

Я дуже зраділа, коли отримала звістку про нагороду, будучи на гастролях в Польщі. Пораділа, бо навіть у Москві, такій заангажованій політично, такій розшарпаній, в Москві, яка, як на мене, поруйнувала всі зв’язки і зараз знаходиться у стані розірваності всього зі всім, виявилося, що для журі і для публіки найгостріше звучить спрага за людиною. Люди сумують за тим, що є самою людиною, за тим, що є водою життя, простою, незабарвленою, за самим життям ніби заскучили.

Я не можу тебе не запитати про участь у Московському фестивалі. Минув рік. З цієї часової відстані скажи, чи варто було брати у ньому участь?

Це тоді було дуже гострим питанням. Я довго підходила до рішення, я не хотіла вирішувати, хотіла, щоб якось воно за мене вирішилось. Я питала друзів. Потім запитала себе впритул  - і побачила, що потрібно їхати. Звичайно їхали ми, такі… як чотири мечі, чотири ножі.

Ми знали, що ми лише даємо інтерв'ю, показуємо фільм і їдемо назад. Після ранкового показу та прес-конференції, вже ввечері була «червона доріжка». Ми зустрілися перед готелем, подякували одне одному за продуктивний робочій день і розійшлись кожен по своїх справах. Ми всі знали, що ми не йдемо на жодні урочистості. І коли я вже повернулася звідти, я зрозуміла, яка для мене це була важлива поїздка.

Я вже згодом помітила, як «корка снігу» з моїх грудей, якої я не помічала раніше, така корка ненависті, чи скоріше образи, зсунулася. І коли вона злізла, я здивувалась, адже у Москві було дуже непросто. Але це стало для мене уроком, що ця війна  - не в протистоянні України і Росії. І перемога має відбутись не на рівні цього протистояння. А де? І досі я намагаюся відповісти на це запитання. Де ж?

Під час прес-конференції більшість критиків ставили запитання сутнісні, глибокі, які стосуються людини в цьому часі. Питали дуже обережно, намагаючись і цензуру свою не порушити і якось так нічим нас не зачепити. Я зрозуміла також, що люди, які творять цей світ, за нього відповідають, а значить творять культуру - вони не видні і не чутні зараз, і нам здається, що там всі зомбовані і всі раби. Але їх набагато більше, ніж рабів. Питання інше, чому їх аж настільки не чутно.

Це з позитивного. Ну а з «отрезвляющого» був водій, з яким я їхала в аеропорт. Він озвучив усі радянські штампи, це була просто квінтесенція радянських штампів сучасного, пересічного росіянина, який дивиться телевізор. Коли я його спитала: «А ви що думаєте?», він відповів: «А навіщо мені думати. Мені все показують і розказують». І щиро здивувався, що я ще його таке питаю.

От цю прірву між людьми я побачила всю. Бачила людей, які казали: «Ми вам дуже дякуєм, що ви задали цей тон. У Росії не скоро подібне щось знімуть» і  - аж до водія, який повісив георгіївську стрічку на лобове скло. Я побачила у собі те, на чому я спотикаюсь і побачила ці всі штампи сучасної Росії.

На чому ваш фільм допоможе не спотикатися?

Я сильно сподіваюсь, що допоможе. Він показує, що саме між братами, між найближчими, може бути така непримиренна аж до смерті війна, що єдиний вихід, це в якийсь момент звернутися не до миру, не до любові, бо в такий момент коли так ненавидиш  - не можеш звернутися до любові. Але можеш звернутися до пам'яті про те, що є хтось. хто бачить все. І ваших, і наших, і всю ситуацію. У фільмі немає рецептів. Є тільки нагадування про шанс.

Чим, крім естетичної сторони, він може бути потрібний зараз глядачеві?

Я розумію, що нам не приносить енергії заперечення Росії. Нас більше не надихає відмова від всього російського. Що дає енергію, я не знаю. Знаю лише, що потрібно постійно вибирати. І тут вже залежить, що ти вибираєш. Якщо ти вибираєш не вестися, то ти починаєш слухати шанс часу. Але щойно ти трошки поведешся, то станеш таким же зомбі, тільки в іншій ідеології. А сьогодні переможе ясність свідомості. Як на ній наполягти? Це дуже трудно, але це і є духовним викликом часу.

Мені здається, нам ще допомагає наша порода. Ми маєм «дар сліз» за всіх - з одного боку, а з другого - ми вміємо дуже швидко перемінити сльози на радість. Навіть при тому, що йде війна, ми всі будуємося, йдуть ремонти, куди не глянь. У нас є вроджена велика жадоба до життя і це нам дуже сильно допомагає, це нас тримає і це дасть нам перемогу.

Закінчилися всі ці надії політичні, містечково-патріотичні, закінчилася енергія чорно-білого протистояння. Є війна духовна. І цей заряд є у фільмі. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук