У проекті «Осінь на Плутоні 2.0» підлітки вчитимуться знімати кіно про літніх людей

Проект розпочався чотири роки тому у Львові

У проекті «Осінь на Плутоні 2.0» підлітки вчитимуться знімати кіно про літніх людей
Вистава була створена на перетині таких видів мистецтва, як сучасний танець, аудіо дизайн, документальний та ляльковий театр

Режисери Сашко Брама та Олена Апчел розпочинають проект «Осінь на Плутоні 2.0» за підтримки Українського Культурного Фонду.

«Осінь на Плутоні 2.0» – це всеукраїнській культурний проект документалістики для школярів. Тобто, діти навчаться знімати документальне кіно, де головними героями стануть їх дідусі та бабусі, історії родини тощо.

Відзнятий дітьми матеріал будуть монтувати та доопрацьовувати професійні кінематографісти, а потім, готові фільми опублікують в ЗМІ по всій країні. Найкращі картини презентуватимуть на фестивалях документального кіно. Участь у проекті безкоштовна.

Проект «Осінь на Плутоні» розпочався чотири роки тому, коли команда незалежних театральних режисерів почала працювати у львівському геріатричному пансіонаті (такі заклади ще називають будинками для літніх осіб) та записали історії дідусів та бабусь, які там мешкають. На основні цих матеріалів вийшла театральна вистава «Осінь на Плутоні». Тепер вона отримає своє продовження, але уже у виконанні підлітків.

Про проект «Осінь на Плутоні»

«Осінь на Плутоні» – міждисциплінарний мистецько-соціальний проект, що створюється на основі тривалої взаємодії групи митців і активістів із мешканцями геріатричного пансіонату у Львові.

Львівський геріатричний пансіонат – це місцина ще радянського стилю, де люди спільно доживають віку. У кожного різні життєві шляхи, що привелиї їх туди. Та тепер вони зістарились і мають спільне: вони небажані та невидимі для суспільства.

Сцена з вистави

«Ми віримо, що мистецтво може творити зміни, особливо локальні проекти, які провокують дискусії, рефлексії і дії», – розповідає про проект один із його авторів, режисер Сашко Брама.

На основі цього зв’язку створюється перформанс з метою привернути увагу суспільства і громади міста до соціально виключених груп та спровокувати у аудиторії мистецького твору роздуми на тему відповідальності за своє життя, людської гідності та добра.

Для реалізації проекту було обрано міждисциплінарний метод роботи, що дає можливість об’ємніше відтворити все відчуте, побачене та почуте.

Вистава була створена на перетині таких видів мистецтва, як сучасний танець, аудіо дизайн, документальний та ляльковий театр.

«Осінь на Плутоні» є проектом незалежного режисера Сашка Брами, прем’єра якого відбулась на початку 2017-го року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Відтоді ця вистава не раз була представлена як на сцені Театру Лесі, так і на сценах Львівського академічного драматичного театру імені Леся Курбаса та Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові. «Осінь на Плутоні» - це постдокументальна вистава про життя мешканців львівського геріартричного пансіонату, яку Брама розробив спільно з Андре Ерленом та Марією Бакало.

Сцена з вистави

Режисер вистави протягом року відвідував будинок літніх людей, де спілкувався з його жителями. З цих записаних на диктофон розмов, власне, і постала ця вистава. Її покази відбулися у дестяках великих і малих міст України, а також за кордоном – у Польщі та Німеччині.

Вистава як нездоланне бажання весни

Є старе як світ порівняння життєвого циклу людини із порами року. Сашко Брама про нього, безумовно, знав. Знав, та не став повторювати його загальноприйнятий варіант, коли життя людини обривається із завершенням повного циклу – у Брами перебування душі у світі живих закінчується вже з першим подихом зими.

Зрештою, «Осінь на Плутоні» майже не зачіпає весну й літо – головна пора року в цій виставі, звісно, осінь. Однак і зима має своє місце.

Перед початком дійства на сцені з’являється Сашко Брама і трохи розповідає про виставу, про те, як випадково потрапив в геріартричний пансіонат, як ідея створити виставу про його мешканців почала зароджуватися в його голові. Одним з моментів, про який він згадує, є те, що пансіонат, де він записував інтерв’ю, розташовано на околицях Львова. Звідси – й образ Плутона, донедавна дев’ятої планети нашої системи, що робить свій оберт навколо Сонця десь на самих околицях, аж за самим Нептуном. Якщо порівняти Львів із планетарною системою, то будинок літніх людей, який постає у виставі, цілком можна назвати своєрідним Плутоном – обидва ці об’єкти певним чином маргіналізовані людьми, від яких часто не отримують достатньо уваги, часом про їхнє існування взагалі забувають, до одного доходить замало сонячного тепла, до іншого – замало людського.

Сцена з вистави

Персонажі вистави справді неординарні. Все починається з космонавтки, яка сидить в позі лотоса (акторка буквально сидить на підлозі в скафандрі) – таке відчуття, наче вона тільки-но прибула на Плутон. Після того, як вона підводиться й іде зі сцени (підозрюю, оглядати планету), погляд переноситься на мешканців Плутона, образи яких починають потрохи промальовуватися в суміші мороку і холодного світла.

Хтось із них сидить на стільці, хтось на візку, хтось, трохи похитуючись, стоїть, спираючись на паличку. Власне, унікальні образи мешканців і є найголовнішим здобутком сценографів вистави, адже населення Плутона – ляльки.

Зростові ляльки створили художники Оксана Россол та Олександр Сергієнко. В кожну ляльку вмонтовано гучномовець, з якого під час вистави лунають голоси мешканців будинку для літніх людей, багатьох із яких сьогодні, на жаль, вже немає серед живих. Кожна лялька є прототипом одного конкретного мешканця пансіонату, створена на його зовнішню подобу і озвучена записами саме його голосу. Актори-ляльководи хоч і вдягають капюшони, проте нічим не закривають свої обличчя, тому за спиною кожного мешканця Плутона завжди видно актора чи акторку – студентів кафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ ім. Івана Франка.

Врешті-решт, складається враження, неначе в кожній ляльці-мешканці пансіонату все ще живе молода людина, все ще юна душа.

Один за одним мешканці колишньої дев’ятої планети починають розповідати історії свого життя - голоси реальних людей оповідають реальні історії, проговорюють реальні травми. Хтось намагається зберігати оптимізм навіть на Плутоні. Когось подалі від себе на Плутон відправив власний син. Для когось в якийсь момент настає зима. «Осінь на Плутоні» дає змогу на власні очі побачити і відчути наскільки є глибокими рани старих і беззахисних людей, котрі вже не в змозі ані адаптуватися до цього світу і його нових ритмів, ані тим більше чинити йому супротив. Через відчуття нескінченної покинутості для старих людей цей пансіонат-Плутон часто стає єдиним місцем, де вони можуть прожити залишок осені й довести своє життя до логічного завершення.

Очевидно, мешканцям Плутону знов хочеться відчувати, що вони комусь потрібні, хочеться радіти життю і відчувати любов. На жаль, на холодній далекій від Землі карликовій планеті вони ледве не безсильні й не можуть відчувати себе щасливими. У якийсь момент актори (все ще юні душі?) звільнилися від ляльок-оболонок і їхній останній політ (на Плутон? з Плутону? куди? за межі цього світу?), прибуття, звуки пострілів, падіння додолу після пострілів – все це сприймалось як перші сніги, як завершення земного буття, а не розквіт пролісків чи перші пташині співи.

«Осінь на Плутоні» вияскравлює одну з найбільш маргіналізованих тем у нашому суспільстві – тему старості. Екзистенційні проблеми старих людей, їхні психологічні проблеми, нездатність сповна реалізувати себе в соціумі, проблема нечутливості до старих з боку молоді – все це більшості з нас не дуже-то й болить. Усвідомлюючи все це, глибоко всередині виникає нездоланне жадання весни. Весни для персонажів вистави, для старих людей в інших будинках для літніх, весни для тих, кого любиш, для себе, для інших.

«Осінь на Плутоні» дає можливість молодшим поколінням, які є цільовою аудиторією вистави, зазирнути в осінь, ще не досвідчивши її на собі. Дає можливість хоч трохи зрозуміти яким є життя тих, чия осінь протікає в домах для літніх людей. Дає можливість на власні очі побачити як це – жити в усвідомленні того, що до твого останнього дня буде лише осінь, що в свою останню секунду тобі доведеться відчути безжальну безповоротну зиму і змиритися, остаточно змиритися з тим, що весна ніколи не настане, що далі вже тільки зима.

Фото із Facebook-сторінки вистави «Осінь на Плутоні»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук