Український націоналізм на службі в Росії

Чергові протести націоналістів та «патріотів» загострюють кілька важливих питань, які залишаються в суспільстві без належної реакції та дискусій. Після кожного такого заходу ми заходимо в хащі демагогії, взаємних образ та ілюзій, але не горимо бажанням розібратись у мотивах та наслідках. Чомусь сама дія (акція, протест) для суспільства важливіша за причину виходу людей на вулицю чи результат.

Шкідництво для України

Українські націоналісти та «патріоти» – це унікальні люди. Вони можуть зі серйозним виглядом засуджувати інших за підігрування Росії та участь в її інформаційних війнах. А потім першими робити все, як кажуть російські пропагандисти. Інколи вони набагато корисніші союзники РФ, ніж ОПЗЖ. В останніх не виходить так провокувати вулицю та підставляти Україну перед західним світом.

5 серпня СБУ в Харкові затримала банду рекетирів, серед яких були члени Національного корпусу. Тільки наступного дня на сайті Нацкорпусу з’явився матеріал про одного зі затриманих (загалом їх було п’ять), а під судом зібралась невелика група підтримки.

7-8 серпня були вихідними, але жодної акції не відбулося. 9 серпня о 12:43 з’явилася інформація, що Ангела Меркель 22 серпня прилетить до України. Того самого дня о 17:39 на сайті Нацкорпусу з’явилося повідомлення про брифінг наступного дня, «присвячений обшукам та арештам ветеранів війни й громадських активістів, що пройшли 5 серпня у Харкові». На брифінгу, в обід 10 серпня, активісти Нацкорпусу оголосили про акцію в суботу, але не змогли повідомити більше деталей, відправляючи на сайт, де інформація з’явилася лише ввечері того ж дня.

Тільки 10 серпня в Нацкорпусі визначили головні тези: засудження здачі Криму, недопущення виборів у Донецькій та Луганській областях та імплементації «Формули Штайнмаєра», захист патріотів.

Усе це може бути просто цікавим збігом. Бо чомусь напіввійськова організація не змогла швидко організувати акцію в Києві 6 та 7 серпня, не знала, на чому будувати захист нібито невинних «активістів». А гасла 2019 року з’явились тому, що… А не зразу зрозуміло чому.

Для чого взагалі було проводити акцію? З одного боку, все логічно – хотіли захистити себе після затримань у Харкові. Але тема захисту своїх однопартійців і побратимів на акціях звучала додатково, а не як основна. Це дуже добре видно і зі самих виступів, і з подальших матеріалів, поширених Нацкорпусом.

З іншого боку, озвучувані гасла свідчили радше про бажання зіпсувати візит Анґели Меркель до України 22 серпня. А теза, що «Формула Штайнмаєра» нібито з’явилась 2019 року (насправді 2015-го), мала, за задумом організаторів акції, викликати подвійну негативну реакцію: щодо Німеччини як партнера і щодо Зеленського як президента. Хоча насправді більше говорить про джерела фінансування цієї акції, бо саму формулу акцептував попередній президент. Та сама ситуація з виборами в Донецькій та Луганській областях – рішення є, і воно зрозуміле. Спочатку безпека, потім вибори. Бажання заявити про інше говорить про маніпуляцію й намагання (свідоме чи несвідоме) підіграти Путіну в його тезах про агресивних націоналістів, які хочуть війни та крові.

Наголос на тому, що Україну продають, зокрема й Заходу, – це також використання наративу ОПЗЖ та Путіна. Бажання показати українську владу не самостійною, а маріонеткою в чужих руках.

Інформація про приїзд Меркель стала несподіванкою для всіх. Для чого точно вона їде, можна тільки здогадуватись. Найбільш імовірна версія: вона хоче згладити наслідки останніх дій та заяв Німеччини й поговорити із Зеленським перед його візитом до Байдена, щоб уникнути несподіванок для себе після цих переговорів. Для неї це важливо, бо на носі вибори в Німеччині.

Перед приїздом до Києва Меркель зустрінеться з Путіним. На чому і далі наполягає Росія? Що в Україні на владу впливають радикали й неадеквати, уряд не здатен контролювати вулицю, є загроза для російськомовних і тому подібні нісенітниці. І відповідну картинку з акціями Нацкорпусу Путін зможе продемонструвати Анґелі Меркель.

Супровід акцій протестами та голосними заявами дозволить опонентам влади і російським ЗМІ нагнітати ситуацію зі здачею інтересів та максимально зіпсувати візит канцлерки до України. До речі, тему Криму Нацкорпус підіймає теж не випадково. Вперше з часу окупації Крим стане темою міжнародних переговорів. Кримська платформа покликана зрушити питання окупації з мертвої точки й посилити тиск на Росію. А тим часом українські «патріоти» кричать про зраду і здачу інтересів.

Бажання знищити позитивні зрушення в державі не є новиною для нашого суспільства. Всі організатори подібних протестних акцій забувають, що держава Україна – це не Зеленський. Чомусь політики вважають, що держава належить їм, президентові чи спікерові. Саме тому кожну дію пов’язують з іменами керівників. Але бажання змінити керівника країни не можна супроводжувати діями, спрямованими на послаблення позиції держави, жертвувати національними інтересами. Зеленський здобув владу у законний і демократичний спосіб, і кожен політик має такий самий шанс.

Тітушки

У неділю в Києві чергові «патріоти» та націоналісти показали, що таке напади на журналістів, бійки з поліцією та провокації заради картинки. І ця акція точно об’єднала українське суспільство. Воно дружно мовчить. Говорять лише журналісти та окремі активісти, але активність не надто велика.

Дії хлопців нічим не відрізняються від поведінки «спортсменів» на акціях Партії регіонів чи їм подібним. І не має значення, що їх змусили вибачитись перед побитим фотокореспондентом, сказати, що все сталось помилково. Просто подумали, він хтось інший і все. Але факт агресії є фактом агресії.

Парадокс, що активісти Нацкорпусу вийшли, як вони заявляли, проти інформаційних провокацій щодо них. Вони створювали картинку для ЗМІ нібито атаки на патріотів. Хоча чітко видно, хто приніс каміння в рюкзаках, хто першим пішов у наступ і розпилював сльозогінний газ. Їхні дії були дуже схожими на провокації сумнозвісного Вадіка Тітушка. Дії ж правоохоронців були реакцією на агресію проти них.

У такий спосіб протестувальники хотіли показати, що в Україні такий самий режим, як у Білорусі. Хоча насправді в нас немає нічого подібного. Такого, як в Лукашенка, не було навіть за Януковича. Бажання притягнути за вуха те, чого немає, призводить тільки до дискредитації патріотів.

Відбувається підміна понять, хто такий патріот і як він виглядає. У нас склалась ситуація, коли 17-річний неадекватний хлопець вважається крутішим і кращим за свого однолітка, який вступив до університету чи працівника заводу, якому не подобається, що його «вчать Батьківщину любити». Можна зрозуміти й того, хто мовчить і не реагує, бо боїться, що у відповідь на критику тітушки/націоналісти поб’ють його наступним.

Наразі відкрита справа тільки проти нападників. Але ніхто не говорить, що покарання мають понести організатори, які відповідальні за акцію. Також дивно, звідки в Україні так багато ветеранів російсько-української війни у віці 17-19 років, якщо не молодші.

Варто ще й подумати над питанням, звідки в таких організацій гроші не тільки на діяльність, а й на фінансування непоганого життя їхніх функціонерів. Їхній рівень достатку вищий, ніж у середньостатистичного українця. Звідки ці ресурси? Може, все-таки слідчі мають рацію й дохід «патріотів» та націоналістів був нелегальним?

Не варто забувати про постійні маніпуляції з цифрами учасників акцій, свідоме їх завищення в рази. Реальна кількість учасників і декларована не збігаються. Намагання створити картинку масовості та великої підтримки грає на руку і організаторам, і пропагандистам ворога. Хоча правда зовсім інша. У деяких найпатріотичніших областях регіональні штаби заледве 50 людей змогли залучити для участі в акції.

Акції протесту – це один з інструментів, яким володіють люди в демократичних суспільствах. Щоб продемонструвати владі, що щось іде не так, або просто висловити свою незгоду з якимось рішенням. Проте в Україні вони тільки час від часу відбуваються в такому ключі. Зазвичай акції організовують з політичною метою або щоб зупинити тиск держави на тіньовий бізнес чи олігархів. Акція Національного корпусу чудово показала, що для багатьох українців не важлива суть протесту. Головне – озвучена тема. Ніхто не буде думати й перевіряти, чи насправді так є. Саме тому нами так легко маніпулювати, числі зокрема й спецслужбам Росії. Уже не раз говорили, що українське суспільство не сприймає довіру як цінність і тотально не довіряє владі. Проте виникає питання, чому люди так часто довіряють незрозумілим персонажам з патріотичними гаслами. Бо вони ветерани, патріоти, українці, хороші люди, добре говорять?

Ветеранська патріотична спільнота не є однорідною. Не була такою і ніколи не буде. Для цього є багато об’єктивних і суб’єктивних причин. Тому, коли чуєш «ми представники ветеранів війни», то це, м'яко кажучи, перебільшення. Ніхто не вправі чи то привласнювати собі статус ветерана, чи розписуватись за сотні тисяч тих, хто пройшов війну.

Також ветеран війни не має індульгенції на злочини та імунітет від кримінальної відповідальності. І якщо є факт злочину, то за нього треба карати. Злочини не мають нічого спільного з посттравматичним синдромом. А відповідно статус ветерана не має відігравати тут жодної ролі.