«Вода, павутина»
Культура

«Вода, павутина»

Уривок з нового роману хорватської письменниці Нади Ґашич

22 лютого 2016 502 0

ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.

Цього разу публікуємо уривок з книги хорватської письменнці Нади Ґашич «Вода,павутина». Роман вийшов у видавництві «Книги-ХХІ» у перекладі Наталі Хороз.

Роман «Вода, павутина» розпочинається драматичною подією - великою повінню, яка наприкінці жовтня 1964 року охопила та сплюндрувала кілька загребських кварталів, серед яких і Трешнєвку. Саме в цей час читач знайомиться з однією родиною, щоб уже в наступному розділі перенестися із членами цієї родини у 2009 рік, у той же квартал Трешнєвку, та стежити за її життєвими перипетіями у сьогоденні. 

Наду Ґашич із правом називають хорватською Агатою Крісті та найбільш загребською письменницею. Народилася 27 жовтня 1950 року у Мариборі (Республіка Словенія). У Загребі живе з 1952 року. Навчалася на філософському факультеті Загребського університету, закінчила відділення соціології та південнослов’янських (хорватської) мов. Захистила дисертацію у Празі в Карловому університеті, де працювала лектором хорватської мови. Свою лекторську роботу продовжила у Санкт-Петербурзі і Брно. Займалася редакторською та перекладацькою діяльністю, частину кар’єри присвятила лексикографічній роботі. Переклала загребською говіркою «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека. Свій дебютний роман «Тиха вулиця, алея», який є першою частиною задуманої авторкою тетралогії (за порами року), опублікувала у п’ятдесят сім років. Цей роман було визнано найкращим дебютним твором року, і письменницю було за нього відзначено нагородою Спілки хорватських письменників, а за свій другий роман «Вода, павутина» у 2010 році нагороджена літературною премією міста Загреба і найвизначнішою в галузі культури державною нагородою імені Володимира Назора за найбільше літературне досягнення.

3 березня книгу презентують у львівській книгарні «Є», а для найнетерплячиших читачів ZAXID.NET публікує уривок роману вже зараз.

* * *

Людей на зупинці поменшало, часові інтервали між прибуттям трамваїв стали довшими, і хлопчик уже, щиро кажучи, нудився. Уже не був певен, чого чекає. Точно не трамвая. Став на край тротуару, нахилив голову, витягнув шию і побачив міський годинник, який на всі чотири сторони світу показував 21-шу годину і 58 хвилин. Секунди нічого для нього не означали. Час було повертатися додому. Але якомога повільніше, якомога повільніше… Щоб не прийти зарано. Натягнув каптура, тому на боки нічого не бачив і міг дивитися або просто, або собі під ноги. Навіть якщо він натрапить на когось зі знайомих, той його точно такого замаскованого не впізнає. Так йому здавалося.

Він рушив до вулиці Нехайської, у протилежному від трамвайного напрямку, залишаючи позаду хворовите світло вітрини аптеки на трамвайній зупинці біля самого Трешнєвського ринку. Пройшов повз похмуре жерло, яке хтось давно назвав вулицею, вулицею Маглайською, проминув будинки, що тягнулися до Добойської вулиці і пройшов упритул до стін будівель, які закінчувалися біля входу на спортивні майданчики Трешнєвської гімназії. Зупинився. Ще зачекає. Ще трошки. Він аж ніяк не може прийти зарано. Хай його чекає, от хай його чекає…

Уночі вся територія навколо школи виглядала по-іншому, навіть будівля була не особливо схожою сама на себе, і він поглянув на неї зі щирою ворожістю. Стояв поруч з огорожею спортивного майданчика, біля останнього будинку, опершись рюкзаком на стіну. Опустивши погляд, побачив і зрозумів, що стоїть у калюжі, і лише тоді відчув, що його кросівки промокли, і ступні промерзли до кісток. Показав язика власній дурості; вирішив пошукати якесь сухе місце. Шар болота вкривав тротуар, і єдине, що здавалося не таким мокрим, були клаптики розірваних плакатів, здертих зі щита будівлі, на яку він оперся. Один плакат, практично цілий, виглядав не так огидно, і хлопчик перемістився на ту більш-менш суху підстилку, хоча там, де він лежав, уже починався відразливий морок. Ще раз перевірив, чи стоїть на сухому. Активно зашаркав кросівкою, на яку наліпилося болото. Масний наліт з кросівки залишив цікавий слід на плакаті, і він посміхнувся. Побачив, що стоїть на радісній купці людей, настрій яких перейшов і на нього, тому він вирішив зробити фотокартку ще більш життєрадісною. Світла було мало, але достатньо для малювання по світлій основі. Залишками болота на кросівці він самовіддано намалював усім вуса, потім ретельно зачорнив їм кожен другий зуб, а обличчю якогось підхожого музиканта домалював Астеріксову шапочку із крильцями. Щиро кажучи, крильця на шапочці більше були схожі на волохаті роги, але це неважливо… Вийшло так чудово, що він пошкодував, що плакат з його художніми доповненнями не висить на помітному місці. Поглянув на стіну і побачив на ній два чистих плакати, два незаплямлених обличчя без веселого товариства, два гладких і рум’яних обличчя без зморшок, які відкрили низку можливостей для домальовування. Хоча щит висів досить низько, він ніяк не міг дотягнутися до нього кросівкою, тому поглядом пошукав щось, чим зможе набрати болота і відкоригувати обличчя на плакатах. Роззирнувся. Помітив кусок якогось дерева, каменю, чи що це було, зігнувся і дійшов висновку, що ним буде добре розмальовувати. Пристойний камінь. Загріб ним болото і взявся до роботи. Обличчю в окулярах зачорнив одне скельце, домалював пов’язку через чоло, добре йому зачорнив зуба. Радісний, трошки відійшов, щоб поглянути на новий вигляд плаката; завтра вранці перехожі матимуть на що поглянути. Потім перейшов до рішучого обличчя без окулярів і вирішив йому зачорнити очі. Чоловік перетворився на сліпця, тупого геловінського гарбуза. Те, що він намалював, було таким гарним… Чудовий витвір. Він голосно засміявся, і його сміх перекрив шум чогось, що наближалося. Чого він вчасно не почув.

Завмер. Як можна було не почути? Забавився… Дурень. Автівка із вимкненими фарами вже подолала бордюр, від якого тягнеться проїжджа доріжка до школи. Перелякався. Знав, що розмальовування плакатів заборонене, знав також і те, що періодичні поліцейські патрулі їздять повільно, з приглушеними фарами, і єдине, що встиг зробити – кинути заболочений камінь і заскочити за будинок. Його завважили? Мусили завважити. А може, ні? Фари в автівці були погашені, для тих, хто в ній, він був у темноті… Він притиснувся до стіни. І навіть не думав ворушитися. Тоді автомобіль зупинився. Нічого не відбувалося. Можливо, його справді не помітили? Може, вони тут з якоїсь іншої причини? Він уже знав, що у порожніх переходах зупиняються парочки, щоб полизатися і пововтузитися на сидіннях. Фу. Але хай там… Таким байдуже, розмальовує він плакати чи не розмальовує він плакатів. Не витримав і обережно відхилився рівно настільки, щоб поглядом охопити автомобіль. Шиби автівки затемнені, не видно, чи водій сам, чи з ним ще хтось є. Один, одна, двоє, дві, більше?

Дверцята автомобіля відчиняються. Хлопчик повністю заспокоюється. З авто виходить кремезний чолов’яга. Хлопчик заплющує очі. Так менше боїться. А не варто заплющувати очей… Мав би стежити за чоловіком, аби вчасно втекти, якщо той рушить в його напрямку. Розплющує очі. Бачить схиленого бритоголового велета, який обходить автомобіль, підходить до багажника, кришка якого поволі піднімається, і щось виймає. Не дивиться у хлопчиковому напрямку. Отже, він його не завважив. Хлопчик розслабляється. Той спинився не через його малювання. Ні, не через малювання. Однак ще не рухається. Зараз би це було по-дурному. Чоловік виймає величезний змотаний предмет. Мучиться з ним. Своїм велетенським тілом заступає хлопчаку краєвид, і він напружується, аби побачити, що чоловік робитиме з важким подовгастим пакетом. Певно, закине його на заднє сидіння? Певно…

Тоді чоловік обома руками несподівано піднімає рулон і кидає його в темне місце за будівлею. Валикоподібний пакет падає. Тупо вдаряється об землю, перекочується один раз і неохоче зупиняється. Небезпечно-небезпечно. Хлопчикові майже під ноги. Він уважно дивиться на пакет. Спостерігає, як неприродно повільно розмотується частина важкого целофану.

З нього випадає рука.

Якби хлопчик був певен, що побачив те, що побачив, може, знепритомнів би, може, крикнув би, може, кричав би доти, доки би на той нічний дитячий голос врешті щось не заворушилося у найближчих будинках, а так лише схлипнув, тоді почав бігти, як ніколи в житті, до паркана школи, де, як він знав, була дірка, крізь яку він безліч разів пролазив. Не шукав її, добіг просто до неї, зігнувся, але недостатньо. Наплічник зачепився і на три-чотири довжелезні секунди прикував його, наче комашку, до дротяної огорожі. Хлопчик сіпнувся з усіх сил, пластик на зовнішній кишені ранця загарчав, попустив, і він звільнився. Знав, що чує кроки, але не обертався, лише біг, з усіх сил біг, аж доки йому не стало зрозуміло, що звук кроків припинився. Зупинився. Тиша позаду хлопчика тривала недовго, завівся двигун автомобіля. Хлопчик хапав повітря. У нього був час перевести подих: цим шляхом – через спортивний майданчик – автівка не могла його переслідувати.

Він повністю заспокоївся, відновив дихання. Мусив пороззиратися за собою, навколо себе. Не було нікого, нічого не ворушилося. Йому не видно світла фар, але чутно тихий звук двигуна. Треба рушати. Недобре втрачати час, автомобіль і чоловік занадто близько.

Через відкриту територію майданчика не можна. Було би безглуздо бігти до вулиці Соколградської, яка межує зі шкільним подвір’ям: там більше немає жодного старого будинку, а нові будинки оточені бетоними загорожами, їх неможливо перескочити. Може, автомобіль рушив до Соколградської?

Ні, він не побіжить до Соколградської.

Поволі, шукаючи темряви, хлопчик рушає до вулиці Добойської.

Ні, не до Добойської! Треба назад, до дороги, до людей. Але він не зможе пройти повз оте. А йому треба назад. Може, його на Добойській чекають?

Ні, не до Добойської!

А може, може, вони втекли? Бояться того, хто бачив. Усі бояться того, хто бачив.

Йому треба назад, але як пройти повз оце?

Рушив усе-таки до Добойської. Дійшов до хатинки, приліпленої до самого головного входу в гімназійну будівлю, знав, що там нема собаки, і це його підбадьорило. Обома руками схопився за паркан, перескочив на чуже подвір’я і навзгинці добіг до протилежної частини мініатюрного маєтку. Роззирнувся, але не випростався. Знав, що зігнутий і маленький він майже непомітний з вулиці. Добойська була порожньою.

Зараз!

Перескочив паркан, перебіг через дорогу і знову видерся на огорожу чужого подвір’я. Із сусіднього подвір’я люто загавкав пес, і було чути, як він смикає ланцюга. Хлопчина не зупинився, пробіг через подвір’я, в будинку засвітилися світла, голос крикнув: «В нас злодій, в нас злодій на подвір’ї…» Хлопчик уже був у протилежному кінці двору і через наполовину повалений пліт запущеного саду вилетів на Маглайську.

Обернувся праворуч. Нічого. Нікого. Обернувся ліворуч. Задихнувся, захрипів, відновив дихання і вереснув чужим голосом. Він стояв перед розкритою пащею звіра і верещав, але не ворушився. Лише стояв.

Як і автомобіль, який чорнів у темряві Маглайської.

Увімкнулися моторошні фари. Напівосліплений від спалаху, хлопчик заворушився і все ж побіг. Праворуч.

Автомобіль рушив за ним.

А тоді раптово пригальмував.

Тупикова Маглайська вулиця завузька для їзди великих звірів. Звір далі не міг. Не мав куди. І дверцят неможливо було відчинити достатньо, щоб власник вийшов і побіг за хлопчиком.

Хтось в автомобілі погано знав трешнєвські вулиці.

Доки водій лаявся за кермом автомобіля, хлопчик чимдуж біг, з розгону перескочив останній пліт і вибіг на запущене поле біля самого базару. Далі все відбувалося власне як зі справжніми таємними агентами. Він добре знав старі вулиці, знав подвір’я із собаками і без, запущені і покинуті сади, зруйновані хатинки на земельних ділянках, які очікували нових власників, міцні огорожі нових будинків, сигналізації і мури, які неможливо було подолати, проходи, через які можливо було пробратися, будівельні майданчики, через які було небезпечно проходити навіть вдень, і нові вулиці, назв яких він не знав. Але знав, що дійде до свого дому. Дійде до свого дому.

Йому ще мало, ще так мало…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук