«Я збрешу, якщо скажу, що в театрі немає нерівності чи ейджизму»
Культура

«Я збрешу, якщо скажу, що в театрі немає нерівності чи ейджизму»

Розмова двох театральних менеджерок, які прийшли працювати у державний театр

Ольга Перехрест, 6 жовтня 2017 1101 2

Нинішня молода команда львівського театру ім. Лесі Українки прийшла до державної установи з незалежних театральних проектів. Нова директорка та художня керівниця Ольга Пужаковська та керівниця літературно-драматургічної частини Оксана Данчук разом із Мистецькою майстернею «Драбина» працювали над міжнародним фестивалем «Драма.UA», згодом заснувавши проект Першої сцени сучасної драматургії, яка свого часу стала першою новою театральною формацією у Львові.

Під час публічної розмови, яка відбулась З жовтня у Центрі Шептицького, Ольга Пужаковська та Оксана Данчук розповіли про нинішній стан львівського театрального середовища, а також згадали, як жодна з них не збиралась працювати в театрі ім. Лесі Українки.

* * *

Ольга Пужаковська:

Коли ми були студентками, то мріяли одна про один театр, друга – про інший. І жодна з нас не мріяла про театр Лесі.

Нам подобався театр. Була можливість дивитись постановки безкоштовно, якщо є вільні місця. Зазвичай ми проводили в театрі всі вихідні. Але жодна з нас навіть не наважувалась серйозно подумати про те, що ми будемо колись працювати в театральній інституції – тільки через те, що знали, що у нас на факультеті вчаться театрознавці, які мають бути десь працевлаштовані. І було більш зрозуміло, що театр – це для них. Зараз з цим можна сперечатись, але на той момент ми так вважали.

Оксана Данчук:

Театри видавались мені привабливішими за будь-які інші культурні інституції. Але з державними театрами тоді було все доволі складно. Натомість Мистецька майстерня «Драбина» була прогресивною та новою, це було дуже живе середовище в плані нових текстів, ідей, форм, способів роботи. Розчарування театром, яке ми переживали на останніх курсах навчання, компенсувалось новим диханням, коли ми потрапили в середовище «Драбини».

Засновницею «Драбини» є історикиня Оксана Дудко. Оксана, коли була студенткою, разом зі своїми друзями вирішили проводити фестиваль аматорських театрів, для чого й створили громадську організацію. Це був доволі успішний фестиваль, який зібрав багато колективів з усієї України. Але потім команда «Драбини» частково змінилась і її діяльність розвернулась в сторону професійного і сучасного театру. Так виникла ідея і концепт міжнародного фестивалю сучасної драматургії «Драма.UA», який відбувався чотири роки.

У центрі - Оксана Данчук, праворуч - Ольга Пужаковська. Модерувала розмову Мар'яна Куземська (ліворуч).
(фото Петра Ткачишина, Український католицький університет)

Ольга Пужаковська:

Ми обоє долучились до останнього фестивалю, який відбувався у 2013 році на львівській Фабриці повидла. Я тоді координувала волонтерів. Після навчання це буле перше відчуття дорослішання – ось, я можу цим займатись і мені виходить добре.

У 2014 році у театрі імені Лесі Українки змінилось керівництво – туди прийшов Олексій Коломійцев, який переїхав до Львова з Полтави. Тодішня очільниця управління культури, Ірина Подоляк, була впевнена, що у Львові має бути стаціонарна платформа, яка займається сучасною драматургією. І вона звела нас з керівником театру Лесі, щоб ми могли провадити окрему діяльність на Малій сцені. Та воно не склалось, як планувалось: ми дуже швидко інтегрувались в колектив і почали більше працювати для театру, аніж як окрема інституція – над розвитком Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA».

Оксана Данчук:

Ми позиціонували відкриття Першої сцени сучасної драматургії як появу нової театральної інституції у Львові, першої з часів незалежності (на той момент). Відкриття і перші місяці роботи проходили на ейфорії. У нас в крові було так багато гормонів щастя і піднесення, що ми не помічали жодного стресу, пов’язаного з цією роботою.

Наша колега Вікторія Швидко казала: бути театральним менеджером в незалежному театрі означає мити підлогу перед подією, а після події – спілкуватись на фуршеті з іноземними послами. Ми теж з цим стикнулись: ти мусиш робити всю роботу для того, аби подія відбулась. І ми зрозуміли, що дуже від цього втомились. І на той момент здалось, що перехід у державний сектор, де є спеціальні посади для тих, хто виставляє світло і звук (попри те, що кожна сама вже навчилась бути звукачем і світловиком) – це простіше, ніж самим робити все.

Відкриття ІІІ сезону Першої сцени сучасної драматургії «Драми.UA» у 2016 році (фото Вікторії Солов'юк)

Ольга Пужаковська:

Важливий момент, чим займалась Перша сцена сучасної драматургії – ми хотіли зробити Малу сцену театру Лесі Українки тусовочним місцем, куди могли б приходити театрали і глядачі, і проводити час разом. Цього року ми призупинили проект Першої сцени сучасної драматургії, не оголосили про новий сезон – але є запити від глядачів і театралів: «А коли ви відкриєте сезон?». Є люди, які знають, що восени вони завжди приходять на вечірку «Драми.UA», яка відкриває сезон.

Це прецедент для України - вперше така молода жінка, очолила державний театр.

Ольга Пужаковська:

Загалом в театрі Лесі Українки є 63 різні посади, з них 21 – це актори. 2/3 складу – це адміністративні і технічні працівники, які займаються забезпеченням репетиційного процесу і виготовленням нових вистав.

Є керівний управлінський склад, до якого відносяться головний бухгалтер, ще один бухгалтер, головний адміністратор, контролер, касир, завгосп. Є ще така керівна посада як завідувач художньо-постановочною частиною – це людина, яка керує цехами в театрі по виробництву вистави. Цехи є швейний, костюмерний, реквізиторський, радіоцех і світловий.

Як керівниця, я планувала, що не займатимусь художньою частиною сама. Я формую команду художньо-керівного складу театру, до якої входить чотири людини: це керівник літературно-драматургічної частини, головний режисер, головний художник. Четверта людина – це театральна менеджерка з громадської організації «Драбина» Вікторія Швидко, яка за зумісництвом, частково працювала у театрі Лесі - писала гранти та подавала заявки для реалізації нових вистав.

Оксана Данчук:

Для мене завжди було загадкою – навіщо їм цехи? І тому ми думали над реформуванням театру. Адже є трупа, театр як художній колектив, ми так працювали на фестивалі.

Ольга Пужаковська:

В театрі Лесі Українки насправді ще дуже маленькі цехи, тому що є тільки одна швея, двоє костюмерів. Якби ми виготовляли величезні вистави з багатими декораціями і костюмами, як, наприклад, робить театр імені Марії Заньковецької, то ми точно не впорались би власними силами. Натомість є приклад театру Курбаса, який не має жодних цехів – і вони можуть працювати. Вони роблять замовлення в інших театрах і напряму на швейних чи меблевих фабриках, коли їм треба щось виготовити. І воно працює.

З вистави «Людина у підвішеному стані» (фото театру ім. Лесі Українки)

Оксана Данчук:

Завліт – це скорочена назва. Повна назва – завідуючий літературно-драматургічною частиною. Це доволі цікава професія. У радянському театрі людина на цій посаді була таким собі цензором – вона слідкувала за текстами, аби там не було неправильних речей, імен чи понять. Вже з незалежністю потреба театрів у таких людях ніби відпала.

У моїх посадових обов’язках перераховано, що я мушу: слідкувати за дотриманням зобов’язань перед авторами (але для цього є юрист); спілкуватись з пресою (але для цього є піар-менеджер); читати тексти і спілкуватись з драматургами (але для цього в театрі є режисер). В якийсь момент, аналізуючи обов’язки, які мені пропонує театр, я зрозуміла, що якщо робитиму все це – то залишу інших без роботи. Або ж сама буду сидіти і нічого не робити.

Для себе я визначила цю посаду так: в центрі моїх зацікавлень стоїть текст. Це може бути драматургічний текст, може бути текст для прес-релізу тощо. Я кажу, що працюю з різними текстами та ідеями, та з людьми, які ці тексти створюють.

Нинішня команда театру ім. Лесі України (зліва направо): директорка та художня керівниця Ольга Пужаковська, головна режисерка Олена Апчел, керівниця літературно-драматургічної частини Оксана Данчук, театральна менеджерка Вікторія Швидко, головний художник Олексій Хорошко
(фото Ольги Пужаковської)

Ольга Пужаковська:

Моя історія з театром Лесі Українки тривала три роки. За цей час я стала його очільницею. Це були інтенсивні три роки. Я би не подавалась на керівника театру, якби не знала, що там є молодий колектив, який зацікавлені у тому, щоб мати молодого керівника. Це прецедент не тільки для Львова – але й для України загалом, як би це голосно не звучало. Це вперше така молода жінка очолила державний театр.

З часу перемоги я відчула загальний стан піднесення серед молодих театралів, режисерів, театральних менеджерів, які займаються розвитком сучасного театру. Якщо мені вдалось перемогти і очолити державну інституцію, значить, все реально, закон може спрацювати, і в них теж є шанси.

Я збрешу, якщо скажу, що гендерної нерівності чи ейджизму в театрі немає.

Ольга Пужаковська:

Я збрешу, якщо скажу, що гендерної нерівності чи ейджизму в театрі немає. Зрозуміло, що є. Наприклад, ми зараз шукаємо завгоспа і монтувальника сцени. На завгоспа подаються переважно старші пани, пенсіонери. І я проводила дві співбесіди. Перший чоловік, який прийшов до мене – його привів охоронець, сказав, що це – наша директорка, будете з нею розмовляти, то цей чоловік не зміг приховати свого здивування на обличчі. Ми з ним поговорили, і перед тим, як вийти, він сказав, що був збентежений, що театром керує така молода особа.

Я маю надію, що мені вдасться своїми діями, своєю роботою показати, що не у віці чи статі є справа. Що все можна зробити. Я думала, що цілком може вийти складна ситуація в театрі, що хтось не сприйматиме серйозно мої рішення чи прохання – та з цим я не стикаюсь. Всі чемно працюють.

Але є інший важливий момент. Коли я подавалась на конкурс, то очікувала, що більша частина колективу мене підтримуватиме як кандидата – оскільки останні кілька місяців я працювала на посаді головного адміністратора, займалась управлінням усіх процесів, які відбувались на той момент в театрі. І я думала, що колектив це розуміє і усвідомлює: що робота робиться через те, що є кому цим керувати. Я сподівалась, що своїми діями протягом чотирьох місяців я показала, що можу бути добрим управлінцем і мене варто підтримати. Але була значна когорта молодих хлопців, працівників театру, які мене не підтримували через те, що – ну як, я ж їхнього віку, як я буду їх «на ковьор» викликати? І це найбільше мене обурило.

Якщо ти розумієш, що пенсіонер нервується з того, що ти – молода дівчина, то коли цьому дивується твій ровесник-хлопець, який бачив, як ти працюєш і на що насправді ти здатна, але йому дивно, як ти його будеш викликати «на ковьор», то це трохи сумно.

В Україні є все для нормального театрального процесу.

Оксана Данчук:

Вистава «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» стала певного роду підсумком доволі тривалого процесу, про який мало хто знає. Одним зі співорганізаторів цього проекту є Східно-Європейська платформа сценічних мистецтв. Її куратори в України протягом 4-5 років проводили різні проекти – майстер-класи, сесії, на які приїжджали митці з Польщі, з інших міст України. Всі ці люди збирались в різних населених пунктах України і говорили про свої проблеми, хто з цим стикається. Переважно це були розмови, і ми жартували про терапевтичний ефект того, що відбувалося. Але для українських театральних діячів це було дуже потрібно. Такі сесійні проекти допомагали більше дізнатись один про одного. Наприклад, ми у Львові бачимо, що в нас немає режисерів – натомість в Харкові їх випускають пачками щороку, і їм нема що робити.

В Україні все є для нормального театрального процесу, просто елементи між собою не з’єднані. Наш фестиваль «Драма.UA» був до цього долучений – у нас були майстер-класи для всіх театральних спеціалістів, де люди банально знайомились між собою, що дозволяло потім робити спільні проекти. Реальні результати цього ми відчуваємо зараз - в театрі Лесі на початку вересня відбувся конкурс на посаду головного режисера, який виграла молода режисерка з Харкова Олена Апчел, з якою ми познайомились на цих майстер-класах. Так само в Першому театрі відбувся конкурс на посаду головної режисерки, який виграла Роза Саркісян, яка теж жила і працювала в Харкові, а тепер переїжджає і буде працювати тут. Я сподіваюсь, що приїзд цих двох людей дуже пожвавить театральне життя у Львові.

Вистава «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» була створена у 2016 році як частина польсько-українського перформативного проекту «Мапи страху / Мапи ідентичності». Це - найбільший проект, до якого долучилась команда «Драма.UA»

Ольга Пужаковська:

Завдяки цим майстер-класам сформована така собі негласна мережа сучасних театралів, які працюють у різних куточках України і які роблять більш-менш схожий театр. Нещодавно у нас виникла ідея зробити зустріч з працівниками театрів, які займаються програмною діяльністю, не з акторами – бо це стільки людей, з ними можна було б поговорити, як вони справляються зі своїми проблемами. Щоб була можливість поділитись досвідом, порадити, як краще діяти в тих чи інших ситуаціях.

Оксана Данчук:

Мережа, можливо, і є – але це не середовище. А якщо театральне середовище і є, то воно неплідне. У Львові останніми роками це пов’язують з тим, що в нас немає режисерів. А режисери традиційно є рушіями театрального процесу, це люди, в яких зароджуються ідеї.

Ми і кілька наших однодумців – я не вважаю, що це театральне середовище. Тому що кожен театр у Львові існує за своїми правилами і у своїй атмосфері. Добре, у нас є деяка співпраця з театром Курбаса – ми їм можемо щось позичити, вони нам щось позичать. Олег Стефан прийде до нас і зіграє головну роль. Але це не є середовище, котре здатне генерувати спільні ідеї, потім їх втілювати; де працюють спільно і одне на одного. Мені здається, що так сказати про львівське театральне середовище не можна.

Ольга Пужаковська:

Але ми почали рухатись в цьому напрямку. Якщо згадати, то п’ять років тому всі театри у Львові працювали ізольовано, лише на себе. Навіть працівники театрів не ходили на вистави між собою.

Оксана Данчук:

Та якщо порівнювати, то не можна не помічати очевидних змін. Хочеться думати, що, можливо, вони спровоковані і нашою роботою. Тому що одним з наших завдань було зводити людей з різних театрів, давати можливість вийти за межі свого театру – попрацювати з іншими акторами чи художниками. Це могло би розкрити новий потенціал. І мені здається, що так і ставалось, і так є – але це процес, це ще не та ситуація, коли можна казати, що театральне середовище є.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук