Місько Барбара, український співак та актор, найбільше відомий у Львові як один із засновників гурту «Мертвий Півень». Майже 20 років тому він переїхав до Харкова, де почав займатися театром і нині є актором місцевого театру «Арабески».
Попри те, що понад шість років «Півні» перебувають у творчій відпустці, щороку шанувальники гурту ширять чутки про їхнє можливе воз'єднання.
ZAXID.NET поговорив з Міськом Барбарою про унікальну атмосферу 90-х у Львові і про те, з чого почалася його любов до музики.
***
У дитинстві я був надзвичайно сором’язливим. Ніхто не думав, що коли-небудь працюватиму на сцені. Проте я вирішив цей страх побороти і у 19 років погодився бути ведучим на фестивалі. І от я стою на сцені і маю представити Марічку Бурмаку, вона виходить і я кажу: «Марічко, от ти жінка, для чого тобі сцена, тобі треба варити дітей і народжувати борщі». А мав за сценарієм сказати: «Варити борщі та народжувати дітей». У цю мить я зрозумів, що серйозно обісрався.
Моя мама - бібліотекар, мабуть, тому я люблю читати. Мій тато - інженер і ніколи не розумів того, чим я займаюся, що мене дуже стимулювало. Моя молодша сестра, яка має безліч мистецьких талантів, обрала шлях економіста й живе в Торонто. Вона мене завжди підтримувала, тому я і став такою «білою вороною» в родині.
З моєю освітою все дуже смішно, я не маю досі жодного українського диплома. Два роки вчився на прикладній математиці, три роки на українській філології, потім один семестр в Українському вільному університеті у Мюнхені, в академії перформативних мистецтв Голландії, вчився також документалістиці у школі Анджея Вайди. Ніколи не хвилювався за диплом, особливо зараз в Україні.
Мій брат Роман Садловський був учасником літературного угрупування ЛуГоСад (літературна група, яку складали Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський, створена у 1984 році у Львові). Іще школярем я мав з ними тісний контакт, слухав, що вони пишуть і мене це дуже заінтригувало. Я почав частіше ходити з ними на пиво з чебуреками і вони дали мені поштовх до читання. Я читав усе, що мені траплялося під руки. Коли прочитав Тичину «Замість сонетів і октав», то у мене був шок і я місяць не випускав книгу з рук.
Ми могли сидіти з шостої вечора і до шостої ранку, могли пити два дні, разом засинати і прокинутися
Думаю, мені пощастило жити у дуже цікавий час, коли на моїх очах творилася поезія. Взагалі оцей початок 90-х у Львові був як велике творче коло, яке бродило між собою. Ми зустрічалися у Жовтневому проїзді (тепер проїзд Крива Липа) або в «ж*пі», як ми коротко казали, на каві. Там зустрічалися актори, письменники, літератори, музиканти. Ми починали пити каву у Жовтневому проїзді, а потім плавно це все переходило у вино у когось у майстерні художників і до ранку слухати музику. Ми могли сидіти з шостої вечора і до шостої ранку, могли пити два дні, разом засинати у майстерні, прокинутися і далі продовжити розмову.
Про «Мертвого півня»
«Мертвий півень» починався у кнайпі «Старий Львів», ми сиділи там на другому поверсі як кури на бантах. Над входом у кафе був металевий півень, пам’ятаю вже наш перший фестиваль «Вивих», ми вже мали пісню «Beautiful Карпати» написали заявку, але забули про таку фігню як назва групи. Від балди хтось сказав «Мертвий півень», так назва і лишилася. Ніякого філософського змісту там нема.
Перші пісні ми придумували з моїм братом Любком Футорським у родинній квартирі на вул. Чехова. Одна з перших пісень була народна «Розкажу тобі байку, як курив пес файку», це така народна приповідка дітям до сну. Ми це використали і дописали кілька слів. Ті самі «Beautiful Карпати» я написав після того, як почув на польському радіо реггі-гурт, який співав «Beautiful Ямайка». Я тоді подумав, що Карпати теж заслуговують на таку пісню. Ми ходили по місту і з хлопцями придумали по куплету.
Коли мені було 18 років, то основним джерелом новин було «Polske Radio Trójka», телевізор майже не дивилися. Я купував багато платівок, тоді їх продавали недалеко від магазину «Книги» біля Міцкевича. Тітка влаштувала мене на роботу, де я працював хлопчиком на побігеньках, але отримував непогано – 90 рублів. Зі своєї першої зарплати купив першу платівку U2 «The Joshua Tree» за 25 рублів. Слухав переважно рок-н-рол. Любив The Rolling Stones, The Beatles, Pink Floyd… Ясно, що на шкільних танцях були Scorpions і всякі такі медляки.
Насправді ми часом свідомо використовували прийомчики з інших гуртів, в одній нашій пісні можна зустріти Dire Straits, U2 і ще щось. Наша пісня, але там ми постмодерністично цитували моменти з інших творів. Це було не наслідування, а свідоме використовування. Звісно мені подобалися ці гурти, я теж мав мрію колись зібрати концерт на Уемблі чи Метрополітен-опера.
Про гастролі закордоном
«Мертвий півень» мав дуже багато концертів за кордоном. Це Австрія, Франція, Польща, Німеччина, Чехія, Словаччина. Здебільшого це були фестивалі, але нас часто і запрошували, як не дивно. Для нас це було дуже цікаво, бо ми співали українською і тут ніколи не вгадаєш: вдасться тобі достукатися до публіки чи ні. Пригадую, як кайфово було у Берліні, коли в залі українців не було, але нам вдалося так розкачати інтернаціональну публіку так, щоб вони співали наприкінці «Літо буде». Після концерту люди приходили і казали: «Ви граєте рок-н-рол, але він інший, це так цікаво».
Я дуже добре пам’ятаю гастролі «Півнів» у Франції в рамках Днів української культури. У складі гурту тоді були Юрко Чопик, Олег «Джон» Сук, Роман Чайка, Андрій П'ятаков і я. Ми три дні жили у Юрка Покальчука у Парижі, він тоді якраз займався перекладом. Покаль мав крихітну квартиру і увесь день був нашим гідом. Грали у паризькому клубі, де зіграв останній концерт американський джазовий співак Майлз Девіс, я стояв на цій сцені і не вірив, що перед нами були настільки круті чуваки. Публіка була джазова і рафінована, вони нас дуже добре прийняли.
Я взагалі щоразу хвилююся як вперше. Мені здається, що коли перестану – то це буде кінець
Пригадую ми з «Півнями» у Києві у 1994 році виступали на одній сцені з Metallica, це були офігенські враження. Тоді на сцені також були Uriah Heep чи Smokie… Не скажу, що хвилювався більше, ніж завжди. Я взагалі щоразу хвилююся як вперше. Мені здається, що коли перестану – то це буде кінець, вистава чи концерт – у мене з’являється трема. Щойно я стою на сцені воно минає.
Один рік свого життя я провів у США. Це був 1997 рік, мав досвід «Мертвого півня», почувався зіркою, але поїхав у штати і нелегально працював на будові. Це був доречний холодний душ і протверезіння. У цей час я навчився робити щось своїми руками.
Про театр
У 2001 році я зіграв царя Ірода у вертепі авторства Сергія Жадана в харківському театрі «Арабески». Вони всі приїхали заради мене до Львова на місяць репетирувати. Потім ми мали грати у Києві та Харкові. Тож я їхав просто грати вистави, але так сталося, що лишився в Харкові заради «свого» театру. Це було страшно та легко водночас. Львів повільніший за Харків. Поки ми випиваємо 5 кав, у Харкові все вирішується за 5 хвилин. Але генерально я бачу більше подібностей, ніж різниць. На жаль, подібне хамство, бруд, лайка…
Поки ми випиваємо 5 кав, у Харкові все вирішується за 5 хвилин
Найскладнішою в «Арабесках» була перша роль. Це була перша й одразу головна роль у театрі. А в «Арабесках» завищенні професійні стандарти. Треба дуже багато працювати: вокал, танець, текст, сценічний рух тощо. Треба ще встигати думати й відчувати. Це складно для початківця, яким я був. Театр «Арабески» говорить та думає про найважливіше. Вони зосереджені на проблемах українського театру та суспільства загалом. Тому я і з ними. Бо це, справді, важливо.
Польський театр та драматургія - це феномен, який треба вивчати. Наша сучасна драматургія лише народжується. Я б радив нашим молодим авторам слідкувати за їхньою драматургією. Вона страшенно актуальна, глибока та потрібна.
Про переклад
Я завжди хотів займатися театром музикою та літературою. Мені подобається перекладати, один з експериментів був синхронний переклад на сцені театру. Це був виклик, я готувався, але шведський актор експромтом читав вірші англійською, дякувати Богу верлібром, я не мусив римувати, це була б шиза. Тобто я був навіть не перекладачем, а партнером. Вистава тривала то дві години, то шість, після такого почуваєшся повністю виснаженим.
А ще було, що до нас приїжджав фантастичний польський актор Анджей Северин, він справді суперзірка, знімався у Спілберга. Зараз він має моновиставу польською мовою «Шекспір Forever» і він читав її польською. Я теж працював із ним у імпровізованому дуеті, були моменти, коли він грав, а я читав, це теж було дуже цікаво. Для нас обох це був експеримент, він дуже досвідчений актор і після вистави каже мені: «Місько, я ще такого ніколи не мав!».
Я перекладаю з польської та англійської, менше з німецької, хоча колись перекладав навіть поезію. Хочу ще вивчити іспанську та італійську.
Театр «Арабески» став для мене тим, чого я так довго чекав, це поєднання усього, що мені потрібно: поезії, музики, сцени. Мені здається театр мене вилікував від застою. Це стало моєю черговою сходинкою у житті, я люблю те, що роблю і роблю, те, що люблю. Для мене любов це прекрасний перманентний стан. Я люблю театр, музику, пити каву, дивитися добре кіно, буду пафосний, але любов – це все.
Про майбутнє
Я не виключаю, що повернення «Мертвого півня» можливе, але сказати, що це станеться через місяць я не можу. Я буду дуже відвертий, що зараз я не знаю точно, чи цього хочу.
У мене є багато мрій. Я хочу зіграти у виставі за книгою Тимоті Снайдера і поїздити по світу з цією постановкою. Я хочу, щоб український театр говорив зі світом про спільні проблеми, мова йде про трагічний тиранічний досвід ХХ століття.
Мені в житті потрібно дуже мало, я незалежний від матеріальних благ
Я люблю читати. Стараюся слідкувати за улюбленими авторами: Жадан, Малярчук, Андрухович, Прохасько… Слідкую за поезією. Останнє відкриття - Анна Малігон.
Мені в житті потрібно дуже мало, я незалежний від матеріальних благ. Мені треба, щоб було на чому слухати і робити музику, ранкова кава і сигарети. А ще люблю добре вино.
Ми використовуємо