Цієї осені Україну накрила нова хвиля коронавірусу, однією з причин якої став низький рівень вакцинації населення. Дотримання карантинних обмежень і вакцинація залишаються єдиними способами перенести хворобу без ускладнень. Однак в Україні вакцинація, порівняно з країнами ЄС, відбувається дуже повільно. До прикладу, Португалія вакцинувала 88% дорослого населення, Польща – 54%, Німеччина – 68%, тоді як в Україні цей показник становить 29%.
Вакцинацію в Україні гальмують кілька чинників, але чи не найбільше – антивакцинаторські рухи та велика кількість фейків і маніпуляцій навколо цієї теми. Часто ці рухи підкріплені проплаченими організаціями, які свідомо поширюють маніпуляції про ковід серед населення. Конфліктологиня Наталія Кузьма в інтерв’ю ZAXID.NET радить, як говорити з тими, хто не хоче або вагається вакцинуватись, та як не пересваритися з рідними та друзями.
***
Вакцинацію від коронавірусу в Україні гальмують кілька факторів, зокрема, й антивакцинаторські рухи, що базуються на маніпуляціях і фейках. Як помирити тих, хто за, і тих, хто сумнівається або проти з певних причин?
Зараз є дуже небезпечна тенденція – знову розділити суспільство на дві частини: на вакцинованих і невакцинованих. Небезпека у тому, що в суспільстві транслюється месседж – ті, хто не вакциновані, є головною причиною смертності від ковіду в Україні, і вибудовується прямий зв’язок між смертю когось із рідних і відмовою від вакцинації. Насправді ж відповідальність не є прямою.
Такий поділ суспільства – тривожний дзвіночок для держави, яким вже користуються ті, хто працює на антиукраїнську пропаганду. Тому ділити на чорне і біле – це програшно для українського суспільства і виграшно для третьої сторони.
Схожа ситуація вже була під час президентських виборів у 2019 році, коли суспільство розділилося на тих, хто 75%, і тих, хто 25%. Такі ситуації показують, що в суспільстві загалом є проблема з вмінням чути того, хто має відмінну думку. Ті, хто проти вакцинації – не завжди далекі люди, котрі вірять у чіпи чи теорії змов. Часто їм просто бракує інформації.
Порівняно з європейськими країнами, де рівень вакцинації становить 50-70% дорослого населення, Україна дуже відстає, хоча і там, і у нас, є антивакцинаторські протести. Що, на вашу думку, призвело до такої ситуації?
Зараз не зовсім правильно переносити всю відповідальність за поширення вірусу лише на невакцинованих людей. А чи не сприяла непродумана політика органів влади на початку вакцинаційної кампанії в Україні на поширення фейків про щеплення і посилення страху серед населення? Згадаймо хоча б, якими нерівними були умови карантину для різних галузей під час локдауну, коли кафе та ресторани були зачинені, а «Епіцентр» чи ресторан нардепа Миколи Тищенка працювали. Чи не сіяло це недовіру до державних інституцій?
Ще одна причина – це відсутність спільної позиції медиків. Деякі сімейні лікарі й досі не радять своїм пацієнтам щепитися або ж видають «липові» довідки про вакцинацію. Це лікарі, які навпаки мали б вірити у доказову медицину і сприяти просвітницькій кампанії. Тому закривати очі на очевидні причини, які породили чи посилили рухи антивакцинаторів в Україні, неможливо.
Нам бракує загальної інформаційної кампанії на рівні країни, в межах якої необхідно моніторити запити серед тих, хто проти чи вагається робити щеплення, і надавати їм інформацію. Яка головна причина відмови від вакцинації, якщо не брати до уваги проплачених активістів? Це страх невідомого. У силу того, що вірус новий, а вакцини проти нього розробили у рекордно короткі терміни, в суспільстві є більше питань, аніж відповідей, і цей вакуум необхідно заповнити якісною інформацією. Домовитись із такими людьми буде складно, вони будуть слухати тільки однодумців. Однак, якщо ми хочемо побудувати діалог, треба слухати їх, вловлювати запити і коментувати їх.
Чи є зараз сенс розгортати таку кампанію?
Звісно, є, бо багато питань досі «висять» в повітрі без відповіді. Насамперед, узгоджену позицію необхідно сформувати серед лікарів, які б доносили її пацієнтам і заповнювали вакуум незнання.
Можливо, варто організувати якісь навчання для сімейних лікарів, які б потім простими і доказовими прикладами могли говорити з тими, хто сумнівається.
Як почати розмову із рідними, які через велику кількість фейків сумніваються, чи робити щеплення, і не пересваритися?
У розмовах із противниками вакцинації, насамперед, потрібно навчитися слухати іншу людину і не одразу сперечатися. Наприклад, якщо старшим людям, які більш схильні поширювати неправдиву інформацію з емоційними заголовками, просто сказати, що це фейк і не пояснити чому, не навести аргументів, то це призведе лише до посилення дистанції між вами.
Які аргументи в розмовах із цими людьми можна використовувати?
Головне – це дати відповіді на їх запитання, по-друге – опертись на факти, а не судження, і поважати їх вибір. Наведу приклад, як родич із Росії приїхав у гості в Київ і вірив у те, що на Майдані стояли проплачені бандити. В родині домовились не говорити про політику, але під час прогулянки центром міста він раптом помітив не співпадіння того, про що йому говорили на російському телебаченні, з тим, що він побачив. І засумнівавшись в одному, він почав піддавати сумніву й інше. А коли він почув одну історію учасника і другу – у нього був шанс створити власну думку, а не нав’язану. А далі – можна показати, що страх нового існував завжди.
Історія зі щепленнями проти невідомих хвороб – не нова і противники вакцинації були завжди. Є хороший приклад винайдення вакцини від віспи. Спершу як вакцину використовували гній та струпи зі шкіри хворого і втирали здоровій людині. Вважалося, що таким чином людина перехворіє у легкій формі і в майбутньому вже не захворіє. Це працювало, але 10% щеплених таким чином усе ж хворіли і помирали.
Згодом дослідник Едвард Дженнер запропонував взяти хворобливий матеріал не від людини, а від хворих на віспу тварин, сподіваючись на перехресний імунітет. Він помітив, що доярки, які контактують із цими тваринами, на віспу не хворіють. Так само як і кавалеристи, які часто стикаються із віспою коней. Цей метод вакцинації мав чимало спротиву серед населення, але згодом виявилося, що дослідник був правий.
Цей та інші приклади винайдення вакцин можна використовувати як аргументи під час розмови з людьми, які не хочуть чи вагаються робити щеплення.
Але на всі ці розмови потрібно багато часу, чи є він у нас в умовах пандемії?
Є три шляхи вирішення конфлікту, і кожен має свої плюси та мінуси. Можна піти силою і змусити людей чи ввести такі правила, що змусять. Форс-мажор це виправдає, але коли ми не враховуємо потреби інших – буде спротив і будуть липові довідки. Окрім цього, знову ж таки, питання до мудрості прийнятих правил владою. Пригадайте, коли заборонили гуляти парком? Поліція, яку не завжди викличеш, коли палять траву чи забудовують природоохоронний об’єкт, тут проявила неабияку активність. Або коли закрили школи, навіть там де вакциновані вчителі, але провели оффлайн-конференцію для першої леді? Час, коли чиновник лише той, хто щось забороняє чи дозволяє – це про минуле. Якщо ж ми хочемо підтримки більшості і розуміння населенням того, що відбувається, потрібен третій спосіб – діалог. А це робота з інформацією та потребами людей.
Це нелегкий і тривалий процес, що потребує терпіння, тому інформкампанії мають бути продумані на рівні держави. В Україні вже було кілька хвиль проти вакцинації, одна з останніх, коли після щеплення від гепатиту препаратом виробництва фірми сина тодішньої міністерки охорони здоров’я Раїси Богатирьової померло кілька людей. Тоді батьки дітей також почали відмовлятися від обов’язкових щеплень, побоюючись наслідків.
Або ж коли у 2018 році в Україні стався спалах кору через велику кількість невакцинованих дітей. Тоді МОЗ на чолі з Уляною Супрун розгорнули потужну просвітницьку кампанію, організували мобільні групи, вакцинували дорослих. Завдяки масовій вакцинації і продуманій комунікації з людьми тоді спалах вдалось зупинити.
Тут ще є важливий нюанс довіри до людини, яка надає інформацію. Якщо це держслужбовець, то довіра до нього буде не надто високою, згадаймо хоча б кілька скандалів із закупівлями вакцин і використанням коштів із ковідного фонду на початку вакцинації. Тому необхідно виходити на діалог із лідерами думок, вкладати в їх уста правильні месиджі.
Ці кроки має робити держава, а як правильно говорити з сім’єю чи друзями?
Насамперед, не варто сперечатися. Знайдіть спосіб довести їм, що хвороба існує, покажіть докази, наведіть приклади. Це нелегкий і тривалий шлях, але він зберігає демократію.
Чи варто вступати в конфлікти, що стосуються вакцинації, в соцмережах? Чи там вдасться когось переконати?
Знову ж таки, в межах загальнонаціональної інформкапанії мали б бути люди, які відслідковують запити серед користувачів соцмереж, умовно, які дописи викликають найбільше обговорення, відповідей на які питання бракує.
Деякі ЗМІ запрошують на свої ефіри антивакцинаторів для «балансу думок». Насправді ж вони там мають змогу пропагувати там неправдиві твердження. Чи варто взагалі давати слово антивакцинаторам?
Це питання відповідальності перед законом за розповсюдження неправдивої інформації і реагувати на таку пропаганду треба на рівні країни. Я маю на увазі людей, які поширюють фейкову статистику, а не доносять свою точку зору. Бо якщо він подає якусь тезу лише як свою думку – це одне, а коли людина маніпулює інформацією – це вже не точка зору.