Європа озброюється, Україна чекає на відбудову

Сьогодні Захід говорить Україні про два завдання одночасно: вона має захиститися від Росії та відбудувати державу. Проблема в тому, що обидва потребують сотень мільярдів євро, а європейські бюджети не безмежні. Нові цілі НАТО, закупівлі озброєння та розбудова оборонної промисловості конкурують за ресурси з рахунками на відновлення українських житлових будинків, шкіл, доріг та електростанцій. Однак на кону стоїть не вибір між безпекою та відбудовою, а створення такої моделі допомоги, за якої одне не поглинатиме іншого і яка дасть змогу врятувати не лише інфраструктуру, а й найважчий для відновлення ресурс України – людей.

Рахунок зростає швидше, ніж будівельні майданчики

Масштаб виклику вже не вміщується в політичні гасла. Згідно з останньою спільною оцінкою Уряду України, Світового банку, Європейської комісії та ООН, потреби у відновленні та реконструкції країни протягом наступного десятиліття становитимуть приблизно 588 млрд доларів, тобто приблизно 500 млрд євро. Це майже втричі перевищує номінальний ВВП України у 2025 році. Самі лише прямі збитки оцінюють у 195 млрд доларів. Пошкоджено або зруйновано 14 % житлового фонду, що зачепило понад 3 млн домогосподарств. Після чергових атак особливо швидко зростають витрати на енергетику і транспорт.

Ці пів трильйона євро охоплюють і негайні ремонтні роботи, і багаторічну модернізацію. Найбільші статті витрат: транспорт – 96,3 млрд доларів, енергетика – 90,6 млрд, житло – 89,8 млрд, а також торгівля та промисловість – 63,3 млрд. На освіту і науку потрібно 33,5 млрд доларів, а на розмінування й усунення вибухонебезпечних об’єктів – 27,6 млрд. Уже 2026 року перелік пріоритетних проєктів становить 15,2 млрд доларів, тоді як підтверджене фінансування покриває лише 5,8 млрд. Отже, дефіцит становить 9,5 млрд доларів, або 62 % потреб на один рік.

При цьому війна робить відновлення схожим на наповнення резервуара з продірявленим дном. Відремонтована підстанція може знову потрапити під обстріл, школа потребує бомбосховища, а нова залізнична лінія – протиповітряного захисту й можливості швидкого ремонту. Відкладення всіх інвестицій до закінчення бойових дій означало б подальший відтік мешканців та підприємств. Будівництво без гарантування безпеки інфраструктури, своєю чергою, загрожує необхідністю фінансувати ті самі об’єкти кілька разів.

Європа озброюється за власний рахунок

Водночас Європа розпочинає найбільшу за останні десятиліття оборонну кампанію. Країни ЄУ витратили на оборону близько 418 млрд євро у 2025 році, а у 2026-му мають витратити 454 млрд, що становить 2,4 % їхнього сукупного ВВП. Це зростання на понад 75 % порівняно з 2021 роком. Сам план Readiness 2030 має створити можливість залучення до 800 млрд євро додаткових витрат на оборону, зокрема 150 млрд євро у вигляді позик у межах інструменту SAFE.

На саміті в Гаазі 2025 року члени НАТО зобов’язалися до 2035 року прагнути витрачати 5 % ВВП на оборону й безпеку: 3,5 % – на основні військові потреби і до 1,5 % – на стійкість, критичну інфраструктуру, інновації й оборонну промисловість. Ця друга частина може охоплювати проєкти подвійного призначення, але це не «мішок», у який автоматично можна закинути кожну українську дорогу чи школу. Принципи НАТО залишаються чіткими, а військова допомога партнеру також не завжди враховується так само, як внутрішні видатки на оборону.

Річні видатки на оборону 27 країн ЄУ, 10 з яких входять до 30 найбільших економік світу, становлять 454 млрд євро, а десятирічна відбудова однієї країни обійдеться приблизно в 500 млрд євро. Однак з політичної точки зору обидва рахунки потрапляють до тих самих міністрів фінансів і парламентів. Європейський центральний банк оцінює, що лише досягнення нових цілей НАТО може вимагати близько 320 млрд євро додаткового державного фінансування щороку. Водночас потрібно фінансувати енергетичну трансформацію, цифровізацію, старіння населення та обслуговування боргу. Європейська бюджетна рада, своєю чергою, прогнозує, що заборгованість єврозони перевищить 90 % ВВП. Отже, конфлікт щодо пріоритетів – це не вигадка журналістів, а постійна риса європейської бюджетної політики.

Це вже помітно у структурі допомоги Києву. Європейська Унія погодила позику в розмірі 90 млрд євро на 2026–2027 роки: 60 млрд призначено на оборонні спроможності та військові закупівлі, а 30 млрд – на макрофінансову й бюджетну підтримку. Окремо діє «Інструмент для України» на суму 50 млрд євро на 2024–2027 роки. Це значні суми, але вони ще не відповідають масштабам загальних витрат. Вони також ілюструють ієрархію під час війни: боєприпаси та протиповітряну оборону потрібно фінансувати сьогодні, тоді як будівництво дороги, лабораторії чи житлового масиву легше перенести на наступний багаторічний план.

Хибна послідовність

Гасло «спочатку танки, потім мости» звучить логічно лише доти, доки ми не придивимося до функціонування держави в умовах війни. Міст, що перевозить людей і товари, може слугувати також і війську. Енергетична мережа забезпечує електроенергією лікарні, заводи й системи зв’язку. Бомбосховище захищає школярів, але також підвищує стійкість усього населеного пункту. Розмінування відкриває поля для фермерів і шляхи для логістики. У таких сферах межа між безпекою та відбудовою фактично стирається.

Це не означає, що всі видатки можна назвати оборонними й уникнути вибору. Пенсії, соціальне житло, охорона здоров’я, культура чи фінансування університетів не почнуть раптово приносити військову віддачу. Українська держава спрямовує національні доходи на оборону, а зовнішня допомога підтримує значну частину суспільних послуг. Якщо гранти будуть замінені виключно позиками, вартість виживання під час війни перейде на плечі майбутніх поколінь. ОЕСР оцінювала державний борг України у 2026 році приблизно у 123 % ВВП і вказувала, що самих лише державних бюджетів та пільгового фінансування не вистачить для відновлення інфраструктури.

Гранти мають фінансувати суспільні блага, які не принесуть комерційного доходу: школи, первинну медичну допомогу, житло для найбільш постраждалих, освіту й розмінування. Дешеві довгострокові позики можуть бути спрямовані на проєкти, що генерують майбутні доходи, наприклад, у деяких секторах енергетики чи транспорту. Приватний капітал увійде в телекомунікації, промисловість, логістику та відновлювані джерела енергії, якщо отримає надійне страхування від військових ризиків та передбачувані правила. Світовий банк оцінює, що за умови відповідних реформ приватний сектор міг би покрити навіть 40 % потреб, але не замінить державу там, де норма прибутку є соціальною, а не фінансовою.

Найкращі проєкти поєднують кілька функцій. У Харкові фінансування ЄБРР та грант ЄУ підтримують децентралізовані джерела тепла й енергії після руйнування великої теплоелектростанції. Така система відновлює надання комунальних послуг, але також є менш вразливою до поодиноких атак, ніж централізована установка. Схоже можуть діяти модернізація залізниць, кібербезпека енергетичних мереж, резерви води, укриття чи місцеві системи зберігання енергії. Мета відбудови – спланувати її так, щоб наступний снаряд не повернув місто до вихідної точки.

Таку зміну мислення також можна побачити у програмі конференції Ukraine Recovery Conference 2026 у Гданську. До наявних вимірів відновлення – бізнесу, самоврядування, європейської інтеграції та людського капіталу – додано безпеку й оборону. Організатори згадують повітряну оборону, критичну інфраструктуру, військову мобільність, технології подвійного призначення, розмінування й укриття. Це визнання того, що у випадку України післявоєнна відбудова не почнеться одразу ж після підписання мирної угоди.

Відбудувати державу, у якій буде кому жити

Однак найскладнішим для відновлення ресурсом є не бетон чи сталь. Наприкінці червня 2026 року в країнах ЄУ тимчасовий захист мали 4,41 млн осіб з України. Найбільше їх перебувало в Німеччині (1,29 млн), Польщі (961 тис.) та Чехії (391 тис.). Дорослі жінки становили 43,4 % від усіх осіб, що перебували під захистом, а неповнолітні – 29,6 %. За кожною цифрою стоїть рішення щодо школи для дитини, мови, роботи, житла та зв’язків із місцевою громадою. Що довше триває війна, то більше таких рішень пов’язує сім’ю з країною, яка надає притулок.

Тому відповідь на запитання «чи повернуться українці?» залежить насамперед від того, як саме його поставлено. В одних дослідженнях вимірюють надію на повернення колись, в інших – плани на найближчі місяці, а в третіх – готовність після виконання певних умов. ОЕСР нарахувала понад 60 досліджень намірів повернення, проведених до 2025 року, і застерігає, що їхні результати часто не можна порівнювати через відмінності у вибірках, термінах та визначеннях. Дослідження IOM, яке охопило майже 61 тис. осіб у 10 країнах Центральної та Східної Європи, добре ілюструє цю прірву: 91 % респондентів заявили про загальну надію на повернення, але лише 15 % мали конкретний намір повернутися найближчим часом.

Остання хвиля дослідження українського Центру економічної стратегії, проведена на межі 2025 і 2026 років, свідчить, що 43 % біженців мають намір повернутися, а 36 % радше чи однозначно не планують повертатися. Проте майже 80 % тих, хто бажає повернутися, пов’язують це з остаточним завершенням війни, підписанням угоди й відновленням цивільних авіарейсів. У базовому сценарії автори прогнозують повернення 1,6 млн осіб, а за кордоном залишаться близько 2,7 млн. Найважливішими чинниками є: безпека, житло, робота, школа й перспективи сімейного життя.

Країни, що приймають біженців, відрізняються і умовами життя, і складом української міграції. У Польщі, окрім біженців, проживає велика група мігрантів, які прибули до 2022 року. Дослідження Національного банку Польщі за 2025 рік засвідчило, що залишитися в Польщі назавжди планували 24 % військових біженців і 51 % мігрантів, які прибули до війни; аж 56 % біженців наразі не ухвалили рішення. У Німеччині репрезентативне дослідження IAB, засноване на даних за 2023–2024 роки, показало, що понад половина респондентів планувала залишитися на постійне проживання, а серед осіб, які прибули пізніше, цей відсоток сягав 69 %. Водночас 90 % пов’язували можливе повернення із закінченням війни, а 60 % – із поліпшенням економічної ситуації.

Ще більш раннє дослідження, у якому взяли участь понад 18 тис. українок у восьми країнах, показало вищу задекларовану схильність до повернення в Молдові та Румунії, ніж у Німеччині та Нідерландах. Не варто трактувати ці цифри як актуальний рейтинг, оскільки дані були зібрані в серпні 2022 року. Однак вони виявляють стійкий механізм. Важливе значення мають близькість до України, можливість частих візитів, сімейна ситуація, доступ до роботи й послуг, а також те, наскільки сильно людина вкоренилася в країні перебування.

Лабораторії теж тікають від війни

Особливим випадком цієї еміграції є науковці. Міст можна відбудувати за проєктом, але дослідницьку групу, наукову школу чи стосунки «вчитель – учень» неможливо відтворити за допомогою тендеру. ЮНЕСКО повідомляло, що до березня 2024 року було пошкоджено або зруйновано 1443 будівлі, які належать 177 державним науковим установам, а фізичних збитків зазнали 29,4 % наукових установ. Навіть кожна п’ята дослідниця чи дослідник були змушені виїхати за кордон або переїхати в іншу частину країни. Фінансування наукових досліджень у 2022 році знизилося до 0,33 % ВВП – це значно нижче за українську ціль в 1,7 %.

Опитування, проведене ініціативою Science at Risk серед 398 українських науковців у 38 країнах, не дає підстав ані для оптимізму, ані для фаталізму. Про повернення заявили 38 % опитаних, 42 % пов’язували своє рішення з умовами, а 20 % не мали наміру повертатися. Окрім безпеки, найчастіше називали боротьбу з корупцією, соціально-економічні умови, фінансування й наукову інфраструктуру. Водночас лише 4 % не хотіли після війни співпрацювати з науковцями в Україні. Найбільш бажаними були спільні міжнародні проєкти, обміни й наставництво.

Це змінює підхід до того, як треба говорити про «відтік мізків». Україна потребує повернення, але не повинна пов’язувати відновлення виключно з фізичною репатріацією. Частина емігрантів залишиться в Берліні, Варшаві, Празі чи Амстердамі. Однак вони можуть реалізовувати спільні гранти, відкривати партнерські лабораторії, рецензувати навчальні програми, допомагати українським компаніям виходити на європейські ринки й організовувати короткострокові наукові візити. Програма MSCA4Ukraine охопила на сьогодні 176 аспірантів і докторантів у 24 країнах, заохочуючи їх підтримувати зв’язки з українськими установами. Отже, справжньою метою є не лише «повернення мізків», а й їхній обмін.

Цей самий принцип варто застосувати до всієї діаспори. Інтеграція в країні перебування та майбутня участь у відбудові не суперечать одна одній. Знання мови, нові кваліфікації, професійні контакти й заощадження можуть стати капіталом України, якщо будуть створені канали його використання. Потрібні реєстри компетенцій, визнання кваліфікацій по обидва боки кордону, переносні соціальні виплати, програми стажування та відряджень, дистанційне наставництво, а також пропозиції роботи, доступні ще до повернення. ОЕСР називає це підходом «подвійної мети»: дозволити людям нормально жити за кордоном, але водночас не закривати шлях до добровільного повернення або співпраці з батьківщиною.

Не один фонд, а одна стратегія

Європа не уникне витрат, відкладаючи відновлення. Тоді вона заплатить в інший спосіб: за тривале субсидування неефективної держави, чергові хвилі міграції, втрачений розвиток України та більший ризик для безпеки на своєму східному кордоні. Вона також не розв’яже проблему простим підсумовуванням військових і цивільних витрат. Таке бухгалтерське об’єднання сприяло б проєктам, ефектним зі стратегічного погляду, а водопроводи, школи, житло й науку відсунуло б на другий план.

Масштаб демографічного ризику є значним. Аналітичний центр Bruegel оцінює, що в період 2029–2050 років з України може емігрувати (з урахуванням притоку) від 2,7 до 5,8 млн осіб. Із поглибленням інтеграції та майбутнім поширенням на українців права на вільний рух працівників значна частина емігрантів, імовірно, обиратиме країни ЄУ. Однак це буде зумовлено не лише членством у Європейському Союзі, а й різницею в рівні заробітної плати, темпами відбудови країни й постійним відчуттям загрози.

Потрібна одна стратегія, але кілька захищених джерел фінансування: багаторічне фінансування оборони; окремий, передбачуваний механізм грантів для сфери суспільних послуг та людського капіталу; позики й гарантії для дохідної інфраструктури; страхування військових ризиків для бізнесу; нарешті, використання надзвичайних доходів від заморожених російських активів відповідно до закону. Кожен інфраструктурний проєкт варто оцінювати також з погляду стійкості, а кожну програму для біженців – з точки зору можливості добровільного повернення або транскордонної співпраці.

Отже, питання не полягає в тому: танки чи мости? Без протиповітряної оборони нові мости можуть бути зруйновані. Без мостів, енергії, шкіл, лабораторій та людей навіть найкраще озброєна держава не матиме чого захищати. Справжній вибір полягає в тому, чи розглядатиме Європа Україну як низку короткострокових завдань, чи як багаторічний проєкт безпеки й розвитку. Якщо вона не забезпечить обидві цілі одночасно, нагальне завжди переважатиме важливе, а відбудова країни почнеться лише тоді, коли занадто багато її громадян уже встигнуть побудувати життя деінде.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Europa zbroi się, Ukraina czeka na odbudowę