ЇХ ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ. Рафаель Лемкін

Шановні читачі, ми пропонуємо серію публікацій про колишніх львів'ян, яких ми завжди пам'ятали, але трохи призабули. Всі вони відомі у світі люди - музиканти і юристи, літератори і науковці, співаки і актори.

Спочатку в блозі "Манкурти" читачка Helena запропонувала скласти список видатних чи просто відомих у світі львів'ян, тому що жоден зі створених досі численних і різномовних не влаштовував - практично всі мали якісь обмеження або національного, або політичного характеру. Запропонував гостям блогу доповнити перелік - і за якийсь час у ньому з'явилося близько 250 імен. Домовились вважати львів'янином людину, яка або народилася у нашому місті, або принаймні кілька років прожила тут. Потім колишній львів'янин з Москви пан А.Бірюков власноруч відсканував та розмістив у Мережі книгу поляка Юзефа Віттліна "Мій Львів" і надіслав нам посилання з недовгим супровідним текстом. Відтак старий гість Брат Нібенімеда з України запропонував велику статтю про відомого французького письменника, журналіста та перекладача Петра Равича. На цьому етапі до роботи підключився колишній земляк, а нині юрист з Нью-Йорку Andrij, який вже давно доповнював «Хроніки Львова» на ZAXID.NET цитатами про Львів з їхньої провінційної "Нью-Йорк Таймс". Від нього почали надходити солідні тексти про знаменитих львів'ян, основою яких були переклади з різних англомовних сторінок Інтернету. Якщо не помиляюся, з перших десяти текстів два були про поляків, вісім про євреїв, але для нас, манкуртів, це не принципово - у блозі з'явилася окрема сторінка під назвою "Забуті у Львові". Коли виникла ідея на основі цієї сторінки зробити рубрику на ZAXID.NET - поділився задумом зі сином. Він засміявся і сказав:

- Батьку, неправильне в тебе мислення. І злісне. Що означає "забуті"? Ми пам'ятаємо! Ти що, не розумієш?

О'кей! Пам'ятаємо то пам'ятаємо. Назву змінили. Отже, шановні читачі, ми пропонуємо серію публікацій про колишніх львів'ян, яких ми завжди пам'ятали, але трохи призабули. Всі вони дуже відомі у світі люди - музиканти і юристи, літератори і науковці, співаки і актори. Дехто з них став власником «Оскара» від американської Кіноакадемії, або Нобелівським лауреатом, творчістю інших захоплювались мільйони людей. Всі вони - носії різних національностей, світоглядів та політичних уподобань, але об'єднані одним - любов'ю до старовинного європейського міста, в якому ми з вами маємо честь жити сьогодні.

Різні за обсягом та інформативністю тексти є переважно компіляціями перекладів з іншомовних сторінок, які ми з Andrij так чи так намагалися адаптувати та привести до спільного знаменника. Першим з них пропонуємо матеріал про юриста Рафаеля (Рафала) Лемкіна.

Рафаель Лемкін - львів'янин, який створив та впровадив у міжнародне право концепцію геноциду

У лексиконі кожного львів'янина "геноцид" входить у перші три десятка слів, займаючи почесне місце після назв улюблених страв, але ще перед прізвиськами зневажаючих нас націй та словом "бєспрєдєл". Ми навіть удосконалили його і винайшли неологізми "етноцид", "лінгвоцид" і ще щось інше, проте примхлива і вередуща слава обійшла стороною місцевих неологістів і дісталася лише невідомій для нас людині з підозрілим прізвищем Лемкін.

Як завжди.

Andrij: "Згадуючи зараз американські дискусії на курсі міжнародного права про Конвенцію щодо запобігання і покарання геноциду, суперечки про визначення геноциду, про вічний конфлікт між суверенітетом і міжнародним правом, шкодую, що не знав тоді, хто був тією невтомною рушійною силою, що буквально штовхала нову для міжнародного права концепцію геноциду. Хоча ним був колишній львів'янин, що прожив у місті десяток років, випускник філологічного і юридичного факультетів Львівського університету, можливо, найвідоміший у світі юрист, що коли-небудь вийшов з львівського юридичного, приклад юриста-одинака, здатного досягти кардинальних змін всупереч упертій і цинічній системі - Лемкін".

Рафаель (Rafal) Лемкін народився 1900 року в єврейській сім'ї у невеликому селищі в східній Галичині (сьогоднішня Білорусь). Сім'я була незвичайна: батько - селянин, мати - дуже освічена жінка, яка знала кілька мов.

1919-го Лемкін поїхав до Львова вчитися на філологічному факультеті університету. На той час він вже знав кілька мов. Рафал згадував, що був дуже ідеалістичний тоді. Ну, хто ж в 19 років не був ідеалістом?! Дивує інше - йому вдалося залишитися таким до кінця своїх днів, водночас демонструючи завзятість і наполегливість в досягненні поставленої мети, яка вражала сучасників.

Те, що відбулося у Львівському університеті 1921 року, Лемкін вважав поворотним моментом в його житті. Газети були повні повідомлень про суд у Берліні над вірменським студентом, який застрелив колишнього турецького міністра, замішаного у винищуванні вірмен під час Першої світової війни. 20-річний Лемкін був вражений тим, що вірменський студент несе відповідальність за свої дії, а члени турецького уряду, винні у вбивстві мільйонів, - ні. Під час дискусії в аудиторії Лемкін запитав свого професора: "Чому вбивство однієї людини - злочин, але коли держава вбиває мільйон своїх громадян - це вже не злочин?". Відповідь професора продемонструвала чинну тоді чітку межу між суверенітетом держави і міжнародним правом: "Уяви собі селянина, який має кілька курок. Він зарізав цих курок і це є його власною справою. Якщо ти втручаєшся, ти незаконно втручаєшся на його територію". Професор далі пояснив, що вірмени - турецькі піддані, і держава може чинити з ними, як їй заманеться, навіть убивати. Додав, що міжнародне право не може захистити вірмен і, якщо ти втручаєшся у внутрішні справи держави, то порушуєш суверенітет цієї країни. Молодий Лемкін був вражений цією відповіддю. Винахід міжнародного права, що захищає народ від злочинів свого власного уряду, став місією Лемкіна.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, Рафал покинув Львів ненадовго, вивчаючи філософію у Німеччині. Лемкін, буквально одержимий ідеєю нового міжнародного права, швидко зрозумів, що без юридичної освіти він досягти цього не зможе.

У 1926 році Лемкін отримав ще один поштовх до юридичної кар'єри - вбивство Петлюри у Парижі. Ситуація повторилася - цього разу єврейського студента віддали під суд, а члени українського уряду, відповідальні тою або тою мірою за єврейські погроми, залишалися безкарними.

Того ж 1926-го Лемкін повернувся до Львова, де вступив на юридичний факультет університету. Про цей період життя Лемкіна згадок небагато. Відомо тільки, що 1926-го журнал юридичного факультету університету опублікував його роботу про радянський кримінальний кодекс. Різні дослідники вважають, що архіви львівського юридичного, як і раніше, мають невідомі роботи Лемкіна того часу. Він успішно здобув у Львові другу освіту юриста (1928) і 1929-го почав роботу у Варшавській прокуратурі.

Як виявиться згодом, унікальна комбінація філологічної і юридичної освіти зіграє вирішальну роль в його подальшій кар'єрі.

Лемкін здобув популярність у Європі 1933-го, коли, представляючи Польщу на конференції у Мадриді, вперше запропонував вважати т.зв. "варварські злочини" проти власних підданих порушенням міжнародного права і стверджував, що осіб, викритих у таких злочинах, потрібно брати під арешт, незалежно від національності. Деякі визначні юристи Європи були заінтриговані, але майже всі бачили тільки антигітлерівський підтекст. Польський уряд, що провадив тоді переговори з приводу польсько-німецького пакту про ненапад, звільнив Лемкіна з прокуратури. Лемкін опублікував роботу, відповідь його польським критикам, у відомому львівському юридичному журналі "Голос Закону". До речі, Рафаель Лемкін неодноразово публікувався в цьому львівському журналі.

Рафал зустрів світову війну, займаючись приватною адвокатською практикою. Мобілізований, брав участь у боях під Варшавою, був поранений, але зумів дістатися до Швеції. Його сім'я залишилася у Польщі. У 1941-му Лемкін отримав дозвіл на в'їзд до США.

Зліт його кар'єри у новій країні був стрімкий. Він відразу ж почав викладати у престижному університеті Дюка. У 1943-му працював радником державного і військового департаментів США. Десь в 1941-1942рр. почав збирати дані про німецькі злочини на окупованих територіях. Європейська трагедія тільки прискорила роботу Лемкіна.

Він знав, який злочин мав на увазі: держава має нести відповідальність за свої масові злочини, незалежно від того, де ці злочини відбулися - на окупованих територіях або усередині самої країни, проти власних громадян. Затримка була за винаходом назви цього нового злочину. Описуючи злочини Гітлера 1941-го року, Черчіль говорив про "злочин без імені". Кожен злочин в англо-американському кримінальному праві мав характерну унікальну назву: homicide, robbery, larceny тощо.

У нещодавно виданій книжці Саманта Пауел, радник Президента Обами зі зовнішньої політики написала: "Лемкін, колишній студент філології, розумів що вибір слова має велике значення. "Масове вбивство" не підходило тому, що воно не передавало єдиного мотиву злочину, який Лемкін мав на увазі. Лемкін усвідомлював, що йому потрібне слово, яке не може бути використане в ніяких інших контекстах (як, наприклад, "варварство" або "вандалізм"). У своїх записках Лемкін накреслив і обвів олівцем "СЛОВО", намалював риску, що з'єднувала обведене із словосполученням, написаним упевненим почерком - "МОРАЛЬНИЙ ВИРОК". Слово відповідатиме меті Лемкіна. Це буде те рідкісне слово, що несе праведний гнів суспільства".

Це слово - ГЕНОЦИД (Genocide), винайдене Лемкіним. Він вперше опублікував це слово 1944-го у праці "Влада Осі в окупованій Європі - аналіз уряду", яка детально вивчила наслідки нацистської окупації в Європі. Слово, винайдене Лемкіним, було гібридом, який з'єднав грецьке "geno" (раса або плем'я) і латинське "cide" (вбивство). "Геноцид" було словом коротким, новим, легким для вимови і викликало тремтіння у тих, хто його чув. Сам Лемкін так описав "геноцид": "Під геноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Геноцид не обов'язково має означати негайне знищення народу. Швидше геноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії - проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи".

Вирішальний прорив для Лемкіна відбувся в Нюрнберзі, куди він відправився як радник американського прокурора і судді Верховного Суду Джексона. Своєю "фірмовою" наполегливістю Лемкін домігся включення слова "геноцид" у звинувачення нацистським злочинцям. Так звинувачення в геноциді вперше використали у міжнародному праві. Це було у Нюрнберзі, де Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, зокрема батьків, від рук німців.

Рафаель Лемкін на цьому не зупинився. Він розумів, що прецедентне значення Нюрнберга не досягне його цілей притягати правителів до відповідальності за злочини проти власних громадян у мирний час. Нюрнберзький суд мав справу тільки з військовими злочинами уряду, що окупував іншу країну. Лемкін наполягав, що суверенітетом країни треба якоюсь мірою пожертвувати для уникнення нового геноциду.

У післявоєнні роки Лемкін продовжував бути воїном-самітником: він не мав офісу, якої-небудь фінансової підтримки або асистентів, він не належав ні до якої державної або приватної організації. Лемкін скерував свою енергію на ООН. Він присвятив залишок свого життя безперервному написанню, ухваленню і ратифікації Конвенції проти геноциду.

Його згорблена фігура в коридорах ООН стала знайомим, майже дратівливим явищем для дипломатів. Журналісти перестали звертати на нього увагу, хоча Лемкін шукав будь-якої можливості для інтерв'ю. Практично щодня Лемкін полював за дипломатами, іноді сидячи в приймальнях, днями чекаючи аудієнції. Якщо дипломат роздратовано реагував: "Що, Лемкін, ти знову тут зі своїми історіями про геноцид?", Лемкін не звертав уваги, терпляче роз'яснюючи свою позицію. Іноді Лемкін відчайдушно натякав на підтримку "у верхах". Він не мав ніякої підтримки, тільки свій портфель і мету, яка горіла у серці. Багато хто називав його "мрійником", "занудою", "польським фанатиком", стверджуючи, що відповідь геноциду єдина - війна. Один дипломат згадував, як Лемкіну говорили: "Лемкін, яка користь від назви геноцида злочином? Ти що, зупиниш Гітлера або Сталіна своїм папірцем?". На що Лемкін відповідав з напруженим виразом обличчя: "Тільки чоловік це може зробити. Закон має бути побудований. Ви розумієте? Ви мусите побудувати закон!" Лемкін вважав, що конвенція матиме застережливий вплив: знаючи, що правителі будуть поза міжнародним законом, вони думатимуть двічі перед своїми злочинами, що набагато ефективніше, ніж уявна загроза війни. Лобіювання проходило із змінним успіхом: маленькі країни ставилися до його ідей більш прихильно, англійці, американці, китайці і совіти здебільшого відмахувалися.

Але Лемкін домігся свого: 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно затвердила резолюцію, що засуджувала геноцид, написану в основному Лемкіним. Проте мети Лемкін ще не досяг - щоб резолюція стала законом міжнародного права, 20 країн мали ратифікувати резолюцію. Лемкін відновив невтомне лобіювання різних урядів.

Врешті 9 грудня 1948 року, після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно прийняла Конвенцію щодо запобігання і покарання Геноциду - перший ООНівський договір з прав людини, навіть перед Декларацією прав людини. У день, коли Конвенція була, нарешті, затверджена, журналісти кинулися шукати Лемкіна, який завжди був готовий поговорити з газетярами, у коридорах ООН. Вони розшукали його, коли всі лампи вже згасли. У своєму кріслі, в сльозах, він благав журналістів дати спокій.

Ратифікація Конвенції про Геноцид главами 5 держав. Лемкін стоїть справа. У центрі, в другому ряду Генеральний Секретар ООН Лі.

У 1949 році Нью-Йорк Тайм описала, як в коридорі ООН Генеральний Секретар ООН зловив Лемкіна за рукав і заявив журналістам: "Ця людина - великий борець. І ми йому допоможемо перемогти". Саманта Пауел у книзі написала, що Конвенція ООН щодо геноциду була роботою однієї людини - Лемкіна.

Лемкін не домігся всього, чого бажав: визначення геноциду у Конвенції включає тільки насильницькі злочини, тоді як первинне визначення Лемкіна передбачало також акти психологічного геноциду. У тому, що Лемкін проповідував "радикальніше" законодавство про геноцид, сумнівів немає. Далеко не всі його пропозиції втілено у життя.

До кінця життя Лемкін продовжував умовляти уряди приєднатися до Конвенції. Британію, Китай і СРСР він переконав (що дозволило Лемкіну на початку 1953-го заявити, що Сталін вчинив геноцид відносно радянських євреїв у розпал "справи лікарів"). Свою нову країну США Лемкін так і не переконав за час свого життя. Не дивлячись на те, що всі американські президенти з часів Айзенгавера підтримували ратифікацію, Конгрес ратифікував конвенцію тільки 1988-го. Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах.

Лемкін помер 50 років тому, 1959-го. Самотнім і без грошей. На його похорон у Нью-Йорку прийшло всього 7 осіб. Іронія долі людини, що присвятила життя порятунку мільйонів.

У 1950 і 1952 роках його висували на Нобелівську премію миру, і хоча кандидатуру підтримав сам Черчіль, премії він не одержав. Він одержав безліч інших нагород від різних урядів. В кінці 1990-х заслуги Лемкіна відзначив Генеральний Секретар ООН Кофі Анан. У 2001 у Нью-Йорку відбулася прем'єра п'єси "Дім Лемкіна" про його життя.

У Варшаві є вулиця, яка носить його ім'я, висить меморіальна дошка про його життя і заслуги. Написано: у цьому будинку він жив і працював до 1939 року. Просто від народження до війни - принаймні так можна зрозуміти. Хоча нам відомо, що це не зовсім так. А де ця видатна людина мешкала у Львові? Запитання до наших краєзнавців.

Кілька місяців тому CNN підготував репортаж про роль Лемкіна (три невеликі частини, звісно, англійською). Лемкін навіть не міг уявити, скільки у світі робиться геноцидів.

І ще раз - а у Львові і нашому університеті? Ми пошукали - нічого. На першій сторінці сайту юридичного факультету красується напис: Justitia regnorum fundamentum - Правосуддя - основа держави. Треба б поряд ще одну зробити: Justitia in suo cuique tribuendo cernitur - Справедливість виявляється у відданні кожному за його заслуги.