«Невизначена втрата – це стан між світами»

На 60-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах Наталія Серебрякова взяла ексклюзивне інтерв’ю у режисерки Анастасії Тихої та продюсерки Дар’ї Бассель про їхній новий спільний проєкт «Ремінісценція», який вони презентували в рамках шоукейсу Works in Development від Midpoint Institute. За підсумками пітчингу проєкт отримав одразу дві нагороди, підтвердивши значний міжнародний інтерес до цієї історії.

У розмові кінокритикиня, режисерка та продюсерка поговорили про фільм, присвячений темі невизначеної втрати – стану родин, чиї близькі зникли безвісти під час війни. Анастасія Тиха та Дар’я Бассель розповіли про багаторічний шлях до створення проєкту, документальне дослідження, яке стало основою для сценарію, роботу з реальними історіями родин військових, а також про те, як через особисту драму героїні фільм говорить про пам’ять, травму, час і можливість повернення до життя.

Також авторки розповіли про пошук візуальної мови «Ремінісценції», поєднання магічного реалізму, звуку та образу кульової блискавки як центральної метафори фільму, роботу в рамках воркшопу Midpoint Feature Launch і майбутній шлях проєкту до виробництва.

Для початку розкажуть, що це за проєкт? Про що ця історія?

Анастасія Тиха: Проєкт безпосередньо пов’язаний із нашим сьогоденням в Україні. Це історія молодої жінки Саші, брат якої зник безвісти на війні. Але це відбулося ще до початку повномасштабного вторгнення – у 2018 році. Тоді ця тема ще не була настільки присутньою в суспільному просторі, і більшість людей, яких війна не торкнулася безпосередньо, жили трохи в іншій реальності.

Анастасія Тиха

Проте вже тоді існували сім’ї, які відчули на собі, що таке справжня війна. Одна з таких родин – сім’я Саші. Через те що про це майже не говорили і не існувало такої масштабної системи підтримки, як зараз, ці родини залишалися у дуже складному стані – вони проживали стан невизначеної втрати, але, крім цього, ще й певну ізольованість від більшої частини суспільства.

Це стан між двома світами. З одного боку, ти не можеш поховати людину й пройти той шлях горя, який зазвичай допомагає пережити втрату. З іншого боку, ти вже не можеш жити своїм попереднім життям, тому що воно назавжди змінилося.

Історія починається тоді, коли Саша повертається до свого рідного містечка після дзвінка матері, якій потрібна допомога. Приїхавши туди, вона розуміє, що мама також дуже травмована.

Якщо Саша повністю паралізована цим станом – вона відклала своє попереднє життя, була чудовою танцівницею, але більше не танцює, не може цього робити, перебуває в постійному очікуванні й ізолювалася від друзів та свого ком’юніті, – то мама переживає травму інакше.

Увесь фільм ми бачимо з перспективи Саші. Вона сприймає все, що робить мама, як спробу нарешті відпустити брата, сина. На цьому виникає конфлікт.

Настя, ти раніше робила документальні проєкти, а це буде твій ігровий повнометражний дебют, вірно?

Анастасія Тиха: Так, це ігровий фільм. Ми зараз працюємо над сценарієм. Але перед початком роботи ми провели великий дослідницький етап: ми брали інтерв’ю у родин людей, які зникли безвісти – у жінок, чиї сини, брати або чоловіки зникли під час війни.

Ми будуємо цю історію на реальних прикладах і реальних персонажах, але не переносимо конкретні історії напряму. Для нас це дослідження було дуже важливим. Минулого року ми отримали підтримку Українського культурного фонду, і саме завдяки цьому змогли провести дослідження.

Ми зустріли жінок, які зараз перебувають у стані невизначеної втрати, поговорили з ними. Це був важливий етап збору інформації – радше емоційного портрета людини. Мені було важливо зрозуміти, як працює психіка людини в такому стані, які механізми вона знаходить, щоб впоратися з травмою або не впоратися з нею.

Ми почули дуже багато важливих історій. Ми не використовуємо їх буквально, але вони стали для нас джерелом емоційних і психологічних деталей, які допомагають правдиво створити персонажку і передати її внутрішній стан.

Проєкт має робочу назву?

Анастасія Тиха: Так, «Ремінісценція». Увесь фільм, як уже було сказано, ми бачимо з перспективи головної героїні. Це її внутрішній шлях – від травмованого, але неусвідомленого стану до моменту, коли вона нарешті може визнати: «Я страждаю, я перебуваю в цьому стані». Вона стає готовою зробити перший крок, щоб продовжувати жити.

Це не означає, що вона втрачає надію або що вона повинна забути людину, яку любить. Це не означає відмовитися від спогадів чи залишити позаду важливих людей свого життя. Але потрібно продовжувати жити, інакше ти просто втрачаєш себе.

У процесі роботи над проєктом ми прийшли до дуже важливої формули: Саша сама є людиною, яка missing in action – вона ніби зникла зі свого власного життя. Вона не живе своїм життям. Вона просто зупинилася в певній точці. Ця проблема зараз має інший масштаб, тому що тема зниклих безвісти стала величезною частиною української реальності. Йдеться про десятки тисяч людей. Це неможливо усвідомити. Але водночас завдяки цим масштабам виникло потужне ком’юніті родин, які підтримують одна одну.

Саме ця підтримка часто допомагає їм рухатися далі. Багато сестер, матерів і дружин стають активними учасницями цього процесу: вони комунікують зі штабами, бригадами, державними структурами, намагаються розібратися в системі.

Ми спілкувалися з жінками, які навіть у перші роки повномасштабного вторгнення почали працювати в державних установах, щоб допомогти вибудувати систему пошуку та підтримки родин. Це був своєрідний волонтерський рух, завдяки якому поступово сформувалася потужна система допомоги.

Але дія нашого фільму відбувається раніше – у 2021 році, коли цієї системи ще не існувало в нинішньому вигляді. Тому наші герої перебувають у ще більшій ізоляції та в критичнішому стані.

Водночас це історія не лише про невизначену втрату. Її універсальність полягає в тому, що подібні травми часто працюють як захисний механізм: людина закривається, не може говорити про свій біль, намагається захистити себе і тих, кого любить.

Але єдина можливість зрушити з цієї точки заціпеніння – це діалог. Не обов’язково лише з психотерапевтом, а буквально між людьми. Це перший крок до можливості зцілення.

Тому це також історія про діалог – про його можливість або неможливість. У нашому випадку близькі люди хочуть одного й того самого, але через те, що вони настільки замкнені у власному болю і травмі, вони не можуть почути одне одного. Саме через це вони часто роблять помилки й завдають болю навіть тим, кого найбільше люблять. Ще більше віддаляються одне від одного.

Настю, можеш розповісти про свій творчий шлях?

Анастасія Тиха: Я навчалася в Карпенка-Карого на факультеті документального кіно, і більшість свого творчого шляху працюю саме в документальному кіно. Я є частиною «Вавилону’13», тому мій фактичний творчий шлях так чи інакше пов’язаний із темою війни в тому чи іншому прояві.

Було кілька короткометражних фільмів, які були на фестивалях. Фактично, можна сказати, що наш перший досвід спільної роботи…

Дар’я Бассель

Дар’я Бассель: Це був проєкт, організований Docudays. Це був Civil Pitch. Який це був рік?

Анастасія Тиха: 2023?

Дар’я Бассель: Так, 2023–2024. Це був проєкт, коли Docudays знайшов активістів, правозахисників, які мали цікаві теми, і потрібно було поєднати їх із режисерами, які хотіли зняти фільми на ці теми. Це була серія документальних короткометражних фільмів, за підтримки USAID ми тоді підтримали розробку та повний цикл виробництва цих фільмів.

Анастасія Тиха: Ми потім довго працювали над цими фільмами. У нас були навіть міжнародні тьютори. Так ми й познайомилися, тому що Даша керувала цією програмою, а я знімала один із фільмів.

Потім у нас була прем’єра всього альманаху Civil Pitch – на Docudays UA і потім міжнародна на Hot Docs у Канаді.

У 2025 році вийшов документальний фільм «Одного літа в Україні». Це був фільм про Міжнародний легіон ГУР – іноземних добровольців у лавах української армії. Я співрежисерувала його з Володимиром Тихим. Я була Field Director – режисеркою на майданчику. Все літо ми провели з цими військовими в полях, знайомилися з ними, шукали героїв.

Це не фестивальне кіно, а глядацьке кіно. Але, враховуючи момент, коли він вийшов, він був досить непростим, тому що тема війни сама по собі нелегка. Проте завдяки персонажам, героям, яких ми знайшли, він отримав дуже хороший відгук.

Це були американські добровольці, і всім було цікаво: чому вони тут, хто вони, звідки вони приїхали. Фільм дуже добре сприйняла аудиторія, тому що зараз людям потрібне таке кіно – кіно, яке дає хоча б якусь надію на те, що ми не самі.

Ти дивишся і бачиш: ось ми тут, а ще є американці, які мають великий військовий досвід. Більшість із них були військовими, які служили в Афганістані, Сирії, Іраку, які приїхали сюди, розуміючи, що наша реальність інша, але маючи певний досвід за плечима.

А сценарій «Ремінісценції» – мій повнометражний ігровий дебют. Я вже, можна сказати, багато років ходила навколо цієї історії. Мій перший досвід роботи з нею був навесні 2024 року, коли я потрапила на коротку тижневу сценарну майстерню в Іспанії, яка називається The Write Retreat.

Фактично суть була в тому, що ти приїжджаєш на прекрасну віллу на Майорці, де тебе поселяють, ти там живеш. У вас є короткі зустрічі з консультантами. Один із них був Крістіан Мунджіу. Ти перебуваєш у дуже розслабленій атмосфері, і за тиждень можеш зробити певні кроки в напрямку розвитку сценарію. Це був дуже цікавий досвід. Саме там з’явилася тема зниклих безвісти. Я довго намагалася зрозуміти, як підійти до питання: що саме я хочу сказати про наш час.

І тоді ця тема сама собою сформувалася. Мені здається, це дуже важливий момент, тому що час дуже швидко летить, усе настільки швидко змінюється – і на полі бою, і в самій війні. Ми просто не встигаємо за цим.

Очевидно, що є роботи, які вже говорять про війну. Я теж дуже обережно підходила до цієї теми, тому що мені завжди здавалося: для того, щоб зняти щось, що здатне чесно говорити про війну, потрібні дистанція і час. Потрібно самому все це переварити, прожити й мати можливість відрефлексувати. Але зараз ми не знаємо, скільки це триватиме. Війна триває. І тому такі теми, як невизначена втрата, які також продовжуються, мають бути проговорені вже зараз.

Я сподіваюся, що наш фільм стане одним зі способів прожити цю втрату. Тому що про неї треба говорити. І знову ми повертаємося до теми діалогу.

Так воно все склалося, і зараз ми перебуваємо на воркшопі Midpoint Feature Launch. Спочатку нам дуже пощастило, що ми стали частиною Midpoint Intensive Ukraine. Це була окрема чотириденна програма, і вони приїхали в Україну, до Львова. Минулої осені, у листопаді, ми провели чотири дні у Львові з нашим тьютором, із яким зараз продовжуємо працювати.

Тому, коли нас відібрали вже до великої програми, для нас це було логічним продовженням роботи, і ми були дуже раді цьому. Тому що Іво Трайков, наш тьютор, – геній.

А Midpoint – що це за програма? Чия вона?

Дар’я Бассель: Це чеська програма. Співорганізатором Midpoint є FAMU – чеська кіношкола. Вони працюють уже багато років і зараз мають багато різних курсів. Наприклад, нещодавно я бачила, що вони роблять курс про штучний інтелект. Також вони працюють із серіалами, коротким метром.

Але основна програма, мені здається, – це Midpoint Feature Launch. Це програма розвитку сценаріїв повнометражних ігрових фільмів. У нас три групи, плюс є додаткова група Focus Queer – для фільмів на ЛГБТК+ тематику.

Там дуже класні проєкти. Це фактично проєкти з усього світу: Канада, Кіпр, Східна Європа, Центральна Європа, Скандинавія. Дуже різні, дуже цікаві історії. І це насправді дуже детальна, дуже глибока робота. У рамках воркшопу в нас три сесії: перша була в березні, зараз друга, а третя буде наприкінці вересня у Пльзені, у Чехії.

Ми сюди фактично приїхали на фестиваль після чотирьох днів інтенсивної роботи в Празі, де ми робили деконструкцію сценарію практично заново. Це дуже складний досвід, але водночас ти відчуваєш, що рухаєшся в правильному напрямку: усе організовано так, щоб допомогти тобі якнайкраще розкрити в історії суть того, що ти хочеш сказати, що ти хочеш прожити в цьому фільмі разом з аудиторією. Ми плануємо, що наприкінці вересня, після завершення програми Midpoint, у нас буде перший драфт сценарію.

Настю також відібрали на резиденцію Гетеборзького кінофестивалю, яку вони роблять для українців від початку повномасштабної війни. Це ідеально співпало з графіком Midpoint Feature Launch, Настя зможе спокійно зануритись в роботу над першим драфтом, який ми потім будемо розбирати на фінальній сесії воркшопу.

А є вже якесь уявлення про візуальне рішення фільму?

Анастасія Тиха: Так, певне уявлення є. Я сама дуже візуальна людина. Я звертаю велику увагу саме на візуальну частину, тому що люблю фотографію, фотографую, і для мене це надзвичайно важливо. Спочатку це навіть було певною проблемою, тому що я постійно думала про атмосферу, про стан більше, ніж про історію.

Хоча на цьому етапі дуже важливо зосередитися безпосередньо на сценарії. У якийсь момент я зрозуміла, що ця постійна зацикленість на візуальному аспекті трохи заважає мені, тому довелося зробити крок назад. Але, звісно, є розуміння того, яким має бути фільм. Ми говоримо про дуже sensitive content – про внутрішній світ травмованої людини. Тому все має бути дуже обережним. Це не швидкий фільм.

Дар’я Бассель: Тонкий.

Анастасія Тиха: Так, тонкий. У нас також є елемент магічного реалізму, тому що одним із центральних символічних образів фільму є кульова блискавка. Це реальний природний феномен, але він дуже рідкісний. Ми довго досліджували цю тему, навіть працювали з VFX-артистами, щоб зрозуміти, як це можна втілити. Виявилося, що досі ніхто точно не знає, що це насправді таке. І це дуже символічно в контексті теми фільму та внутрішнього стану головної героїні.

Кульова блискавка з’являється на початку перед дзвінком від мами, через який Саша повертається додому. А наприкінці ми дізнаємося, що вона пов’язана з її братом, їхнім дитинством і конкретним спогадом, який вони мали разом. Фактично кульова блискавка – це куля напруги, тому що це електрика, це енергія. І це також певна метафора того, що проживає наша героїня.

Звук у цьому фільмі також дуже важливий. Ми хочемо створити атмосферу цієї блискавки, показати її не тільки як об’єкт, який з’являється у світі нашої героїні, а як певне відчуття.

Дар’я Бассель: Напевно, можна сказати, що цей фільм ще й про відчуття часу. Мені здається, що після початку повномасштабної війни у всіх нас – хто живе в Україні або хто живе ментально в Україні – відчуття часу дуже змінилося.

Іноді забуваєш, коли саме все почалося. Усі події відбуваються дуже швидко, і це дуже екстремальні події. Є відчуття, що за один рік проходить десять років емоційного життя. І, відповідно, ти вже забуваєш: війна почалася у 2022 році. Скільки це років? Чотири? Вісім? Десять?

Це відчуття часу, те, як швидко все минає, як минає наше життя, мені здається, Настя теж хоче передати у цьому фільмі. І саме через ці аудіальні та візуальні елементи це буде відчуватися.

Минулого року, коли ми робили дослідження, у нас також був невеликий бюджет для того, щоб спробувати зняти тизер. На той момент сценарію ще фактично не було, і з того часу багато що змінилося, тому цей матеріал уже не є актуальним. Але це був дуже важливий етап для нас на шляху дослідження - як цей фільм може виглядати, звучати, існувати. Наприклад ми спробували попрацювати з VFX-артистом і дослідити, що таке кульова блискавка, як її можна відтворити.

Ми приблизно місяць займалися цим дослідженням. Це було дуже цікаво, тому що справді існує дуже мало зображень або відео кульової блискавки. Навіть коли люди встигають її зафіксувати, ці відео тривають буквально кілька секунд. Ми читали багато наукових статей, де дослідники намагаються зрозуміти, що це за феномен і як він працює.

Найцікавіше питання – як вона рухається, як вона існує. Наскільки швидко вона переміщується? Чи рухаються її краї? Якою є її структура? Ми зіткнулися з проблемою навіть не створення образу, а розуміння самої природи цієї кульової блискавки. Це окрема подорож, яку нам ще потрібно буде продовжити. Нам ще багато чого треба буде дослідити щодо візуальної мови цього фільму.

Але це був початок нашого візуального дослідження, яке ми зробили в рамках гранту УКФ минулого року. І його потрібно буде продовжувати після того, як буде готовий перший драфт сценарію.