Без ілюзій

Поки у ЦВК закінчують підрахунки, українці намагаються перетравити неприємну новину. «Опозиційний блок» не просто проскочив до Верховної Ради, але навіть виявився лідером симпатій у кількох областях. І не лише у Донецькій і Луганській, але також у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій. За даними Національного та Міжнародного екзит-полів, одіозні «опозиціонери» набрали і так багатенько – трохи менше 8%. Проте в ЦВК називають ще більшу цифру – «Опозиційний блок» займає четверте місце після «Народного фронту», Блоку Петра Порошенка і «Самопомочі».

«Були фальсифікації!», – виправдовують виборців оптимісти. Що ж, такий варіант не виключений, особливо у прифронтовій зоні, де досі не відновлено законність і порядок. Приміром, напередодні виборів у Слов’янську захопили ОВК, в Рубіжному зі штабу кандидата вилучили порожні бюлетені і т.д. До того ж, деякі округи частково перебувають на окупованій території, де можна провернути будь-які махінації. Про підкуп виборців та інші традиційні для України штучки годі й казати. Однак, за останніми даними ЦВК, за «Опозиційний блок» проголосували майже півтора мільйони співгромадян. Стільки не вдавалося сфальсифікувати навіть за часів повновладдя Януковича. А отже, справа не лише у махінаціях.

Ще влітку в суспільстві поширилася думка, що війна об’єднала українців. Дніпропетровськ став східним Бандерштадтом, Маріуполь – українським бастіоном у Донбасі, а Одеса і Харків нарешті зреклися своїх проросійських сентиментів. Зважаючи на голі факти, це схоже на правду. Так чи інакше, «русская весна» там не пройшла. Навіть Леніна у Харкові знесли на зло Кернесу. Ось вона – славетна перемога України! Але чомусь за «Опозиційний блок» у Маріуполі проголосували понад 50% виборців, на Харківщині – понад 30%, на Дніпропетровщині – майже 25%. А у Одеській області екс-регіонали перемогли на 5 з 11 округів.

Такі показники неприємні, але зовсім не абсурдні. Абсурдна хіба що віра українців у магічний вплив війни. Безперечно, війна спричинила до тектонічних зрушень, але їх не варто переоцінювати. Спокусливо думати, що сепаратизм не пройшов на Дніпропетровщині, бо тамтешні мешканці тотально переродилися і стали щирими патріотами. Що ж, за проукраїнські партії там проголосувало справді незвично багато людей. За Блок Петра Порошенка, «Народний Фронт», «Самопоміч» і Радикальну партію Ляшка віддали свої голоси майже 580 тисяч виборців. Але куди подіти 400 тисяч голосів, відданих за «Оппозиційний блок», «Сильну Україну» та КПУ?

Правда полягає в тому, що навесні ситуація на Півдні та Сході була пограничною – перемога України там була зовсім не гарантованою. Тому патріотичному наверненню тієї ж таки Дніпропетровщини ми маємо завдячувати не так чудесному переродженню її мешканців, як здібностям команди Коломойського. І якби він не знайшов важелі впливу на Кернеса, хто знає, чи не став би Харків столицею ще однієї «народної республіки». І не відомо, під якими прапорами мітингували б у Маріуполі, якби він не був напханий під зав’язку українськими військами.

«Але чому за регіоналів проголосували у прифронтових районах Донбасу – вони ж туди війну привели!», – дивуються українці. Розмірковувати про невдячність і тупість «лугандонів» приємно, бо це заняття підвищує самооцінку. Однак не варто піддаватися ілюзіям. Впродовж останніх місяців інформаційна робота з тамтешнім населенням в основному зводиться до нервової матюканини скерованих з Києва керівників. Наслідки багаторічної кремлівської і регіоналівської пропаганди такими лікнепами не виправиш. Тому до українських політичних сил там і зараз ставляться з пересторогою, сумуючи за домайданівськими часами. І хто саме привів на їхні подвір’я війну, для них не так очевидно, як для нас.

Не варто обманюватися і патріотичними акціями у прифронтових містах. Мітинг під жовто-блакитними прапорами в Маріуполі – це прекрасне і зворушливе видовище. Але судити по парі тисяч мітингувальників про настрої майже півмільйонного міста навряд чи можливо. Проросійськи налаштований елемент в Маріуполі, Слов’янську та інших містах заліг на дно, але нікуди не подівся. Публічно маніфестувати свої переконання вони не наважуються, а от у кабінці на виборчій дільниці – запросто. Правдива демократія передбачає можливість проголосувати і за антидемократичну партію, хоч як це безглуздо виглядає. Тим більше, що «Опозиційний блок», попри всі обіцянки нової влади, таки потрапив на вибори, а не під суд.

Сподіватися на швидке навернення Півдня та Сходу не варто. Навіть майстерна пропаганда і шокова терапія війни не здатні перепрограмувати свідомість мільйонів людей за лічені місяці. Галичани чотири десятиліття жили в радянській державі, тримаючи дулю в кишені. Вони ходили на мітинги під червоними прапорами, вступали в партію і комсомол – ззовні були звичайними радянськимилюдьми. Але як тільки СРСР розпався, Галичиною прокотилася хвиля десовєтізації, ніби тих сорока років і не було. Вочевидь, щось схоже зараз відбувається на тому березі Дніпра. Там справді побільшало щирих патріотів і політична ситуація склалася на користь України, однак проросійські настрої все ще дуже поширені.

Якщо ж відкинути ілюзії, проходження «Опозиційного блоку» до Верховної Ради – не така вже й біда, і тим більше не катастрофа. Порівняно з результатами виборів 2012-го, проросійські сили втратили чималу частку симпатій навіть у своїх базових регіонах. Націонал-демократичні політики більше десяти років безуспішно пробивали собі дорогу на Схід, а тепер отримали там досить відчутну підтримку. Навіть за відверто галицьку «Самопоміч» там проголосували десятки тисяч людей. А значить, коли Київ таки збереться опанувати ці регіони, він матиме у своєму розпорядженні лояльний місцевий актив.

Що ж до перспектив «Опозиційного блоку», вони видаються сумнівними. Не маючи серйозної ваги у Верховній Раді, екс-регіонали ризикують стати хлопчиками для биття – причому у буквальному сенсі. Попереду у них – чотири роки безсилля і публічних принижень. Принаймні у проукраїнських депутатів будуть всі можливості, аби влаштувати «Опозиційному блоку» веселе життя. А ми із задоволенням на це подивимось.