Заберіть у нас зброю

«Всі, хто пройде Донбас, повинні мати змогу тримати вдома зброю», – нещодавно заявив екс-міністр оборони Юрій Єхануров. Щоправда, всезагальне озброєння населення за естонським чи швейцарським взірцем екс-міністр оборони вважає передчасним. Однак з такими ініціативами регулярно виступають інші: Олег Ляшко, Анатолій Гриценко, партії УДАР, «Свобода» та «Правий сектор». Скільки в цьому популістського самопіару, а скільки – щирих переконань, сказати важко. Але, зважаючи на факти, такий самопіар видається дуже безвідповідальним, а переконання – сумнівними.

Аргументація прибічників легалізації зброї ґрунтується на простому факті: вбиває не зброя, а людина. З цього робиться позірно беззаперечний висновок, що сама по собі доступність зброї ще не означає зростання насильства. Однак вже тут можливі обґрунтовані заперечення. Ще у 1960-х роках американські психологи Леонард Берковіц та Ентоні Лепаж довели, що сама присутність зброї у лабораторії сприяє підвищенню агресивності учасників експерименту. Пізніше їхні висновки підтвердили дослідження їхніх американських та європейських колег. Отже, як афористично висловився Берковіц, «курок також може натиснути на палець».

«Легалізатори» наполягають, що кулі із зареєстрованого ствола легко ідентифікувати, а відтак – встановити його власника. А значить, доступність легальної зброї до підвищення злочинності не призведе – для скоєння злочинів вона просто не підходить. В основі таких уявлень лежить віра в раціональність насильства. Кіллер чи бандит справді не купуватимуть зброю в магазині – криміналітет озброюється виключно на чорному ринку. Однак в Україні статистику вбивств створюють зовсім інші персонажі. Переважно це неврівноважені особи, які чинять злочин, не замислюючись про наслідки.

Аби переконатися в цьому, достатньо трохи погортати бюлетені МВС. Так, з початку року на Львівщині  сталося 46 вбивств (6 поки що не розкриті), серед яких 26 були скоєні в стані алкогольного сп’яніння. Основні мотиви: побутові конфлікти, ревнощі, помста. Лише 12 вбивств мали корисливі мотиви. Отже, про якусь далекоглядність тут не йдеться. Згадайте львів’янина, котрий підпалив живцем свою колишню дружину, і то при свідках. У більшості подібних випадків знаряддям вбивства стає все, що трапляється під руку. Зазвичай це ніж, сокира, камінь. Очевидно, що у разі легалізації зброї до списку додадуться ще й домашні стволи.

Тут прибічники озброєння населення можуть послатися на механізм видачі дозволів на володіння зброєю. В теорії, власниками зброї не зможуть стати судимі, психічно нестабільні, алко- і наркозалежні громадяни. Але втілити ці добрі наміри на практиці не просто. Наприкінці минулого року Україна займала ганебне 144 місце за рівнем корупції, що його визначає Transparency International. Це поруч з Угандою і Казахстаном. Звісно, схожим рейтингам можна не довіряти. Але ми і без рейтингів знаємо, що в Україні можна купити фактично все: від диплома і дисертації до лікарської довідки та водійських прав. За таких умов будь-яка дозвільна система перетворюється на чергову корупційну схему і перестає працювати.

Окремо варто звернутися до теми ветеранів АТО, яких пропонує озброїти Єхануров. Безперечно, ці люди заслуговують на привілеї, бо вони віддають Україні найцінніше – своє життя. Але на фронті солдати втрачають не лише фізичне, але часто і душевне здоров’я. Лише через львівський військовий медико-клінічний центр Західного регіону пройшло близько тисячі солдатів з підозрою на психічні розлади внаслідок бойового стресу. І невідомо, скільки бійців не отримують такої допомоги взагалі. Як свідчить психіатр і правозахисник Семен Глузман, проблема посттравматичного стресового розладу з’явилася ще після Майдану, а війна лише збільшує її масштаб.

Нещодавно біля одного з білоцерківських кафе вибухнула граната, яку прихопив зі собою у відпустку боєць АТО. В результаті сам боєць і ще двоє відвідувачів отримали осколочні поранення. На жаль, це не прецедент – налагодженої системи реабілітації фронтовиків в Україні нема, хоча посттравматичний синдром провокує їх до антисоціальної, агресивної поведінки, зловживання алкоголем та наркотиками. Вкласти цим людям зброю до рук – не просто безвідповідальність, а велика підлість. Вони знаходяться зовсім не в тому стані, щоби покладати на них таку відповідальність, усвідомлюють вони це чи ні.

Що ж до позитивного досвіду західних країн, на яких полюбляють посилатися прибічники легалізації зброї, його не варто абсолютизувати. Швейцарський досвід вартий вивчення, але перенести його на Україну навряд чи можливо. Вже хоча б тому, що в рейтингу соціального розвитку Швейцарія займає 2-ге місце у світі, а Україна – 62-ге. Те, що працює в передовій країні, не обов’язково працюватиме у відсталій. Крім того, існують авторитетні дослідження, які доводять, що вільний доступ до зброї не знижує, а навпаки підвищує рівень злочинності.

У США вже давно встановлено закономірність: що суворіші закони штату щодо вогнепальної зброї, то менше людей там гине від вогнепальних поранень. Тому експерти з охорони здоров’я закликають заборонити продаж бойової зброї взагалі. А в Україні рівень злочинності і так зростає разючими темпами. Ще минулого року в МВС зафіксували кримінальний бум: лише за січень 2013-го в Україні було скоєно понад 5 тисяч умисних убивств. А яку картину ми побачимо по закінченню цього року, важко навіть уявити.

Масова підготовка населення до оборони країни також не обов’язково передбачає всезагальне озброєння. Ще у серпні в Міноборони розробили національну програму військової підготовки за принципом територіальної оборони. Двомісячний курс тренувань планується зробити обов’язковим для всіх громадян. Також на базі спецпідрозділів будуть готувати майбутніх партизанів. Поки у Міноборони займаються підготовкою відповідних нормативних актів, журналісти вже проходять пробні навчання.

Звісно, їздити на збори буде не так приємно, як хизуватися «стволом» на поясі. Але і ризик отримати кулю на вулиці буде менший. Що ж до політиків, вони завжди будуть капіталізувати будь-яку гарячу тему. Сьогодні це легалізація зброї, а через десять років вони співатимуть про легалізацію марихуани – така вже у популістів професія.