«Чиясь помилка стала благословенням для нас»

Здавалося, що всі питання рівності та толерантності було вирішено ще в минулому столітті. Однак якщо на законодавчому рівні відбулися ті чи інші зміни, то суспільство ще вчиться поважати чужий вибір і не пхати свого носа в справи родичів, сусідів чи друзів. «Ми живемо в культурі сорому,» – каже герой проекту «Рідні» Анатолій Шміліховський.

І у цьому випадку йдеться про цілком стару добру людську практику – всиновлення сиріт чи просто покинутих дітей. Здавалося, справа більш, ніж благородна. Однак не кожен наважиться дати дім та родину незнайомій дитині. Осуд, сором чи погана спадковість – ось далеко не повний перелік страхів, з якими зустрічаються потенційні прийомні батьки. Чи все так лячно насправді? Команда проекту «Рідні» зібрала десять історій людей, які ризикнули і виховують чужих по крові дітей.

«Це зачіпало мою чоловічу гідність: як це, я не можу мати свою дитину?!»

До запису інтерв’ю залишається якихось пів години. Анатолій Шміліховський щось розповідає операторам, які пересувають меблі, щоб розмістити світло, а його дружина Ірина готує всім чай. Час до часу по цукерки забігають то Злата, то Лука. Обов’язково наввипередки, а згодом, також наввипередки, біжать до дитячої кімнати.

Ірина та Анатолій Шміліховські

«Вони все роблять разом, – каже Ірина. – Але завжди змагаються. І діти дуже різні: Лукасик – такий виважений і спокійний. Златуня – це наша енергія. Все, що стосується руху – це для неї».

Веселий гамір в дитячій кімнаті різко змінюється на плач і молодший Лука приходить жалітися на старшу сестру Злату. Все як у будь-якій родині, де є двоє малих дітей. Та ще якихось років п’ять тому Ірина та Анатолій могли тільки мріяти про те, що зараз здається таким буденним.

Десять років у пари не було дітей. Лікарі поставили їм діагноз безпліддя.

«Ми не вважали себе нещасними, нам було добре разом», – кажуть Шміліховські. Однак обоє мріяли про велику родину.

Лука і Злата Шміліховські

«Я хотіла чотирьох дітей завжди: трьох народити, а четверте, наймолодше – усиновити» – ділиться Ірина.

Каже, що колись подарувати родину дитині з притулку хотів і її батько, тому для Ірина тема усиновлення завжди була близькою. Натомість, Анатолій навідріз відмовлявся і думати про це. Причин було декілька.

«По-перше, я не уявляв, що зможу полюбити чужу дитину. По-друге, у мене були сумніви щодо генів. І третє: це зачіпало мою чоловічу гідність. Як це, я не можу мати свою дитину?!», – зізнається чоловік.

«Моя мама народила мене в сердечку»

Погляди Анатолія змінилися досить різко. Тепер люблячий тато може годинами говорити про дітей і не втомлюється переповідати історію своєї родини.

«Вони обоє – наші», – каже Шміліховський. Молодший Лука щоправда більш прив’язаний до мами, а з незалежною і більш самостійної Златою якраз легше знаходить спільну мову Анатолій. Так і цього разу.

«Златуня, розкажи, де ти народилася?» – лагідно звертається тато до трирічної доньки, яка вже втомилась від нашої знімальної групи і захоплено шарудить обгорткою від цукерки.

«Я народилась у мами в сердечку» – усміхається дівчинка.

Згодом, під час зйомок програми ми ще не раз чули цю фразу. Люди, які всиновлюють дітей кажуть, що якщо зазвичай діти зароджуються у мами в животику, то вони теж проходять через своєрідну вагітність – у серці.

Таке трактування Анатолій вперше почув у Бразилії, де навчався.

«У мене був наставник – пастор, який мав чотирьох дітей, троє з яких – усиновлені. Одного разу він спитав: "Анатолій, як там твої діти, як сім'я?" Я кажу: "Ну, сім'я все добре, дітей нема". Він каже: "А чому ви не візьмете на усиновлення?". Я йому одразу: "Це не для нас". І тоді він розповів історію, як одна з його названих доньок, коли пішла до школи, отримала на уроці завдання намалювати свою вагітну маму і дитину в животику. Ця дівчинка намалювала велике серце в мами. І внизу вона написала "Моя мама народила мене в сердечку". І от цей момент, від цієї маленької дівчинки я почав десь розуміти, що є вагітність з животика, а є інший шлях до батьківства. Це шлях через сердечко. І оцей момент був переломним особисто для мене».

Взагалі життя в Бразилії дуже вплинуло на Анатолія. Там, каже він, зовсім по-іншому ставляться до усиновлення. Діти із притулку такі ж рідні, як і біологічні, тому про гени ніхто і не згадує. На відміну від України, в Бразилії не соромляться усиновлення. Це благородна справа, яку обговорюють відкрито.

Повернувшись додому, Анатолій теж почав говорити відверто про свою проблему. А за якийсь час у пари з'явилася Злата.

«Нас всі підтримали, а якщо і були якісь критики… то це наше рішення», – каже Анатолій.

«Люди, які не знають нашої історії, кажуть, що Злата дуже схожа на мою маму», – розповідає Ірина. Згадує, коли Шміліховські вже забрали немовля додому, кілька днів поспіль в їхньому помешканні було повно людей – всі приходили, щоб розділити щастя із молодими батьками.
Однак була і ще одна причина для радості. Поки невідома.

«Коли Златуня була на п'ятому тижні, ми вперше понесли дитину в церкву на молитву... Той день нам ставлять датою, коли в нас з'явився Лукасик в животику, – каже Ірина. – Ми взагалі дуже пізно взнали про вагітність. Я думала, що це можливо осінь, що це о якісь гормональні зміни, можливо через те, що з'явилася Злата…».

«Ти мене покликала і показала мені тест, де було дві рисочки, – перебиває дружину Анатолій. – Це був найдешевший тест за 17 гривень. Наступного дня ми купили два найдорожчі тести, які були в аптеці і обидва дали позитивний результат. Так протягом десяти місяців ми двічі стали батьками».

Від Злати ж вирішили не приховувати історію її появи в родині. Зараз їй цілком достатньо історії про народження в сердечку. По мірі дорослішання Ірина та Анатолій сподіваються розповідати дівчинці все більше, і більше.

«Вона буде ставити запитання і ми віримо, що по мірі її дорослішання, знайдемо відповіді», – говорить Анатолій.

«Я думаю, що атмосфера, в якій виховується дитина має не менший вплив, ніж гени, – продовжує Ірина. – Зі свого боку ми намагаємось дати їй стільки любові, щоб вона ніколи не пошкодувала, що опинилась саме у нас».

«Поставлю дуже просте питання: Ви готові до народження вашої дитини?»

Анатолій зізнається, що раніше думав, що усиновлення – лише для особливих людей. Однак зараз героєм себе не вважає. Пояснює це тим, що народити і виховати біологічну дитину аж ніяк не легше.

«Поставлю дуже просте питання: Ви готові до народження вашої дитини? – апелює чоловік. – Ми ніколи не знаємо, яка буде ця дитина. На кого вона буде схожа, чий успадкує характер.»
То ж чому до усиновлення в Україні і досі ставляться із пересторогою?», – запитуємо подружжя.

«Усиновлення для нас не є нормальною практикою, – відповідає Ірина. – Переважно, це стосується пар, які не мають своїх діток Рідко, коли є навпаки. Коли чують, що Златочка усиновлена, реагують не дуже…а як?... а не страшно? Можливо, якщо б по-іншому на це реагували люди, було би простіше».

Другою причиною Ірина називає бюрократію. Мовляв, не так і легко всиновити дитину. Якщо би сам механізм усиновлення дитини був простіший, то жінка впевнена, що дитячі будинки спорожніли б.

«Я би назвав третю проблему: ми живемо в культурі сорому. Ми не виносимо бруд з нашої хати, так? – говорить Анатолій. – Питання усиновлення має бути в усіх на устах, про це треба говорити. В ізраїльському суспільстві, наприклад, стоїть черга з батьків, які хочуть всиновити дитину. А якщо ця дитина хвора, то ця черга в десять разів більша».

Подружжя сподівається, що колись ситуація зміниться. Щоб надихнути інші сім’ї, радо та відверто діляться власним досвідом. Переконані також, що не всі люди, які відмовляються від власних дітей – погані. До прикладу, їм відомо, що жінка, яка народила Злату, свідомо не робила аборт і хотіла, щоб дівчинка жила у люблячій родині. Тому закликають жінок не позбавляти життя ненароджених дітей.

«Чиясь можливо помилка стала благословенням для нас. Зрозумійте це! – пояснює Анатолій.– Ми дізналися статистику, яка шокувала нас: за час незалежності України було 45 мільйонів абортів. Уявіть собі, ще одне населення України! Просто не робіть цього, жінки! Повірте, є пара, яка не має вагітності в животику, але вона могла би пройти через вагітність в сердечку для вашої дитини!».

«Рідні» - це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».

Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення ДБСТ телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).