«Давид»: авангардний красень чи чудовисько з брухту

Львівський тиждень скульптури, що триває понад місяць, добігає до завершення. Він запам’ятається цікавими виставковими проєктами (частина з яких триває) та, що вже стало традицією, гучними скандалами. Цього разу в епіцентрі опинилась робота німецького скульптора Георга Вольфа «Давид». Спочатку його було встановлено на площі перед Львівським театром ляльок, проте активне обговорення твору почалось тоді, коли його перемістили на проспект Шевченка.

Георг Вольф взявся інтерпретувати Давида в образі, який перемагає велетня. «Скульптура абстрактна, але в ній можна впізнати риси біблійного героя. Головний символ – залізний камінь, з яким Давид вступає в двобій проти Голіафа», ‒ розповідають організатори. Скульптуру автор створював безпосередньо у Львові.

«Мої скульптури розповідають історію людства, історію технологій та спробу контролювати сили природи; вони про мечі та орала. Уся полярність нашого існування ‒ це полярність, властива сталі. На відміну від бронзи, залізо та сталь не є традиційними матеріалами світу мистецтва, де вони утвердилися лише в 1960-х роках. Однак сталь є одним з найдавніших інженерних матеріалів. Її основним компонентом є залізо», ‒ розповідає Георг Вольф.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

«Сталеві скульптури Георга Вольфа будують уявний міст через промислову революцію до залізної доби; водночас вони кидають погляд як на наше цифрове сьогодення, так і на майбутнє. В історії мистецтва ці роботи поділяють порівняно коротку традицію скульптури із заліза та сталі, яка розпочалася лише тоді, коли розквіт важкої промисловості, що характеризувалася обробкою сталі, вже практично закінчився. У 1960-х роках американське мінімалістичне мистецтво, яке свідомо працювало з промисловими матеріалами та серійними конструкціями», ‒ йдеться на сайті автора.

Георг Вольф: «Це була гарна ідея приїхати сюди»

скульптор, автор «Давида»

«Щодня ми чуємо про війну в Україні, щодня обговорюємо аспекти підтримки та співчуття. Як людина та митець, я зобов'язаний діяти. У березні я їздив до Львова та на власні очі відчув ситуацію. Водночас у мене виникла ідея працювати там, створювати щось як митець там, де відбувається історія, бути її маленькою частиною. Мій внесок полягає у створенні мистецтва, яке кидає виклик війні. Мистецтво – моя зброя, воно має допомагати зберігати гідність та надію.

Але що я створю? Якою має бути скульптура? Я створю "Давида для Львова". Давид перемагає Голіафа, що є доречною, потужною метафорою моїх побажань для знедоленої країни... Інтерес перехожих великий. Я пояснюю свою роботу, і ми обговорюємо... Я дуже вражений львів'янами, і вони мені подобаються. Вони кидають виклик негараздам, живучи своїм життям із силою та впевненістю. Це була гарна ідея приїхати сюди», ‒ розповів Георг Вольф про свій проєкт.

Оскільки цьогорічний Тиждень скульптури обрав своєю темою «Діалоги», ZAXID.NET зібрав думки львів’ян щодо скульптури, яка встановлена тимчасово, проте викликає чимало постійних запитань та асоціацій. Ми поставили питання, чому саме вона стала настільки обговорюваною цього року.

Павло Гудімов: «Місто перетворюється на музей сучасного мистецтва»

артменеджер, засновник артцентру «Я Галерея», куратор Тижня скульптури

Вибір матеріалу (фото з офіційного сайту скульптора)

Ми вже протягом багатьох років можемо прослідковувати наслідки певних провалів в освіті, провалів у понятті сучасного мистецтва на державному рівні. Зокрема, коли ми говоримо про відсутність підготовки нашого суспільства до сприйняття сучасного мистецтва, ми чудово розуміємо, що це стосується відсутності музеїв сучасного мистецтва. Інституцій, які мають збирати, пояснювати та досліджувати сучасне мистецтво на серйозному рівні, щоб широкий загал розумів, що це не просто якісь ігри, а реальний серйозний процес, який пов'язаний з культурою. І, власне, мені надзвичайно приємно (я чув такі думки), що поки у Львові не будуються музеї сучасного мистецтва, саме місто перетворюється на музей сучасного мистецтва.

Наш фестиваль покликаний перш за все достукатись до аудиторії, а не створити бульбашку. Дуже легко зробити фестиваль для своїх і, по суті, далі існувати з відчуттям повної гармонії, комфорту, задоволення.

Початок публічної роботи в просторі – це скульптурний маршрут, який у 2023 році з'явився у Стрийському парку. І одразу завдяки прекрасній роботі Корчового отримав величезну реакцію. Хвилю тих, хто захищав, хвилю тих, хто нападав, хвилю тих, хто займався вандалізмом, хвилю тих, хто скидався, щоб її відреставрувати і так далі. І мені здалося, що цей процес відбувся дуже органічно.

Це ж не той варіант, коли всі мають ходити строєм та мати одну думку. Це взагалі не про це. Мистецтво – це діалог.

В процесі роботи (фото з офіційного сайта скульптора)

І цього року ми тему діалогу ставимо перед собою як одну з головних. Коли ми думали, які роботи можуть викликати бурхливу реакцію, перш за все думали про роботу Володимира Семківа «Діалог». І перший пам'ятник, до якого «пішли» ці великі дерев'яні ноги – це пам’ятник ЗУНР. Але жодної реакції не було. Тож ми зробили висновки: все, що відбувається плюс-мінус на периферії чи навіть у ближньому центрі, не турбує людей. Лише центральна частина є простором особливої недоторканості.

Але інтрига в тому, що ноги будуть переїжджати. І ми подивимося, як це спрацює. Адже коли Георг Вольф створював свою скульптуру біля театру ляльок, перехожі приходили, коментували, питали, знайомилися. Це дуже класний був процес, зовсім не конфліктний. Тим більше що там на фасаді – скульптури ремісників. І Вольф казав: «це діалог, і я, і ремісник з молотом».

Як тільки скульптура переїхала, почалося! Ми, звісно, розуміли, що може початися, адже багато років, продовжується майже та сама історія.

Хейт стосується, наприклад, іржавого металу. Прекрасно. Він давно – один із головних матеріалів в сучасному просторовому мистецтві. Достатньо брутально виглядає, але дуже красивий і гарно перегукується з кольором в міському середовищі, особливо у Львові. В нас половина дахів іржаві. Другий момент – нічого не зрозуміло. А чи має бути зрозуміло? Скульптори, які працюють саме з абстрактними речами, не ставлять собі задачу, щоб було зрозуміло. Воно має емоційно працювати. І, власне, величезний мінус в тому, що культура абстрактного мистецтва в цілому й абстрактної скульптури зокрема є на маргінесі зараз.

І саме такі коментарі, такі діалоги, такі дискусії, дають чітке розуміння, що це –великий провал. Робота з абстрактним мистецтвом була повністю перервана. І коли Георг Вольф читав лекцію в академії, він дуже класно сказав про те, що саме наша земля народила Малевича, Екстер, Архипенка, але потім щось пішло не так. Бачите, іноді приїжджають німецькі художники і нам нагадують про наші ж традиції.

Але я ніколи не вважаю, що можна розв'язати проблеми, їх відкладаючи. Думаю, що варто займатися тим, що поступово наближати мистецькі процеси до світових. Щоб ми не були просто периферією, де далі слово «краса» було б синонімом кітчу, несвоєчасності, декоративізму. Кіч політичних скульптур, кіч релігійних скульптур, кіч рекламних скульптур тощо.

В процесі роботи (фото з офіційного сайта скульптора)

Краса нашого часу – це абстракція, це дисонанси, це контрасти, це діалог, це якоюсь мірою провокація, це тенденції, які обговорюються.

Я вважаю, що Львівській тиждень скульптури робить свою справу прекрасно. Активна позиція скульпторів, розширення до міжнародного формату, максимальна підтримка влади – це важливі моменти. Тиждень скульптури поставив собі за мету змінити відношення до скульптури залучаючи міський простір, він це планомірно робить. Скульптура має право на самостійне представлення, а не тільки в контексті виконання замовлень. Тому, коли ми з вами бачимо, як Львів рухається в тому напрямку, є, напевно, привід пишатися тими процесами, які відбуваються на зламі часів. Злам – це є війна, і саме війна проявляє надзвичайно велику кількість недоробок в суспільстві.

Недоробок, які, в тому числі були з боку скульптурних еліт, які сиділи, в комфорті, у своїх виставкових залах, у своїх галереях, у своїх ілюзіях і так далі.

Діалогу не треба боятися. Треба боятися нашого страху.

Орест Голубець: «На мій погляд, це артпровокація»

мистецтвознавець, викладач Львівської політехніки та ЛНАМ

Проблема скульптури задавнена, і вже не один рік про це говориться. Найгірше, що є, на мій погляд, дві діаметрально протилежні позиції. З одного боку посттоталітарні впливи. А з іншого боку, такі входження у публічний простір дуже авангардних скульптурних пластик.

Зрештою, ми мали історію у Львові з Моцартом, а тепер маємо «Давида», хоча це скульптура тимчасова, наскільки я знаю. На мій погляд, це артпровокація. Я б не сказав, що там щось є нове в цій скульптурі.

Це вже такі ходи, давно відомі, давно знані. Зокрема, є такий відомий скульптор, як Марк Ді Суверо, який, власне, подібні швелери, металеві конструкції давним-давно вже використовував у своїх роботах.

Марк Ді Суверо. Lobotchevsky, 1987-88, Штутгард (фото stuttgart.de)

Звичайно, і таке може бути в сучасному мистецтві, яке користується правилами, що все може бути мистецтвом, кожен може бути художником. Але тільки до того моменту, коли це не є публічним мистецтвом і не встановлюється раз і назавжди.

Тому ситуація тут є досить складною. Наше львівське мистецьке середовище та й більшість глядачів, не готові до таких дуже контроверсійних робіт. І ще проблема в тому, що середовище Львова історично сформоване і збережене. Тобто не всі твори мистецтві тут можуть бути адаптовані і виглядати гармонійно з ним.

Але найбільша наша проблема в тому, що ми дуже багато пропустили, були ізольовані від світу. Нам треба відновити це. Думаю, будь-яка скульптура Генрі Мура, чи Джакометті, чи того самого Архипенка, тут би сприймалася органічно.

А такі кардинальні, пластичні провокації дуже добрі тим, що зрушують цю розмову, викликають дискусії. Але я особисто її не дуже адаптую, і я б не хотів, щоб таке у Львові стояло постійно.

Олеся Дацко: «Маємо провал комунікації»

українська науковиця та громадська діячка, викладачка ЛНАМ

Якщо розібратися, то для багатьох людей, не тільки у Львові, а взагалі в Україні, сучасне мистецтво – це «китайська мова». Його здебільшого не вивчають ані у школах, ані в університетах.

І будь-які тоталітарні режими, які приходять на будь-яку територію, найчастіше до чого звертаються? До реалізму. Тобто вчать сприймати винятково реалістичне мистецтво і не вчать аналізувати та розуміти мистецтво абстрактне.

Якщо говорити про Тиждень скульптури, він, звичайно, дуже актуальний для Львова. Але я тут бачу великий провал у комунікації, тому що виникають збурення щодо скульптур, яких люди не розуміють, або не розуміють, чому саме встановлено саме таку скульптуру.

Для сучасного мистецтва немає критеріїв ідеальності. Все залежить від концепції. І тут є дуже важливо, щоб ця концепція була донесена до споживачів.

Тобто, якщо ми просто ставимо купу брухту чи будь-який інший об'єкт, який є дискусійним, не пояснюючи людям, навіщо він там стоїть і що він означає, це, звичайно, викликає обурення. Тому я й говорю про великий провал комунікації. Це пункт номер один.

Другий пункт, який мене турбує, це порядок розміщення і право розміщення таких об'єктів. Тобто, мені незрозумілі принципи, за якими розміщують такі об'єкти. Вони стоятимуть постійно чи тимчасово? Наприклад, пам'ятник Моцарту. Мені Себастьян Швайкерт (автор скульптури Франца Ксавера Моцарта на площі Маланюка, ‒ ред.) особисто казав, що його возили по Львову і він вибирав, де може поставити свою скульптуру.

Ну, покажіть, будь ласка, якому з митців у Львові таке пропонували? Тобто, ми говоримо про незрозумілі правила гри.

Третій пункт, який дуже важливий. Львів має історичний ареал та зону ЮНЕСКО. Зрозуміло, саме там ‒ основана туристична активність. Тому всі зі своїми проєктами хочуть потрапити саме туди. Але в нас у Львові не діє дирекція Державного історико-архітектурного заповідника, немає художньої ради, в нас немає місцевих правил забудови та порядку розміщення таких об'єктів. Тобто, за якими критеріями та хто обирає, поставити Давида чи ні? Дуже часто йдеться про суб'єктивний фактор і «теплі» стосунки з мерією.

Тому виникає обурення: чому надається привілей одним, а інші не розуміють, як можна отримати цей привілей і на яких засадах.

Те, що «Давид» встановлений тимчасово, правильно. Бо, як на мене, це дискусійна локація для такого артоб'єкта.

В сучасному мистецтві, ще раз скажу, ми говоримо радше про концепції, про ідеологію та сенси. Автор скульптури їх хотів якось донести. Але коли маємо погану передню комунікацію, це дуже збурює громаду. Хоча інтуїтивно я розумію, що її збурює не стільки сам «Давид», чи «Впевнена» зі Стрийського парку, а незрозумілий процес появи таких об'єктів. Також в умовах війни є дуже багато тригерів, на які треба зважати. Для багатьох металеві уламки - це тригерно. І напевно те, що громаду не питають і не пояснюють - теж тригерно. З одного боку кажуть, що не можуть прості люди вирішувати такі речі. Але ж вони є основними споживачами.

Тому мають бути дуже чіткі, прості, зрозумілі правила, але їх немає.

Уляна Мороз «Для мене ця скульптура є про наш сьогоднішній світ»

директорка-художня керівниця Львівського обласного театру ляльок

Будь-який твір мистецтва має мати ідею з однієї сторони, а з другої зачіпати, емоційно впливати на глядача. Якщо глядач залишається холодним і йому все одно, то, мабуть це поганий твір мистецтва.

Мистецтво має мати якийсь вплив. І в цьому випадку я подумала, що це провокація, це скульптура, яка хотіла, щоб суспільство її побачило. І це дуже добре, тому що коли є скульптури, які суспільство не бачить, вони не мають сенсу. Це речі-невидимки.

Я за те мистецтво, яке зачіпає. Для мене ця скульптура є про наш сьогоднішній світ, який є дуже крихкий і дуже швидко вся ця краса може перетворитися у брухт. А з другої сторони люди є цінніші, ніж стіни, архітектура чи щось інше. Ми маємо звертати увагу на людей, які ще крихкіші в цьому світі.

Встановлення перед театром ляльок (фото з офіційного сайта скульптора)

І коли скульптуру від театру ляльок перенесли на проспект Шевченка і нарешті львів'яни її зауважили, я подумала: дуже шкода, що її не зауважили біля театру.

Мої припущення можуть бути неправильними, але в мене враження, що площа Данила Галицького залишається для львів'ян технічною площею. Вона не є площею, яка асоціюється з візитівкою Львова, з місцем зустрічі, з красивим місцем. Тривалий час перед театром стояли машини і вона була повністю технічною площею.

Ми подали проєкт до інституту міста і площа мала бути розбудована і змінена, щоб вона була красива, як на Коперника. Знаєте, я кожен раз я йду по тій зробленій стежці і вона додає якогось такого шарму, затишку, бажання перейтись.

Якби проєкт зміни площі був втілений так, як було задумано, то й скульптура стала б поміченою.

Я дуже чекала скандалу довкола неї. Я сподівалась, що нарешті львів'яни дізнаються, де театр ляльок, який залишається десь поза зоною зацікавлення львів'ян і ми не можемо їх переконати, що ми всередині змінилися. Чекають львів'яни і цих зовнішніх змін також ідея про зміну площі була дуже-дуже нам важлива. Але бунт почався вже на проспекті Шевченка.

Цей фестиваль скульптури, ці провокації, якими привертається увага до скульптури, до мистецтва, до ролі мистецтва в суспільстві – це дуже добре. Воно колише суспільство, тому я в захопленні, як Павло Гудімов знаходить кожен раз спосіб привернути увагу до скульптури, до його діяльності, це в нього виходить геніально.

Я дуже сподіваюся, що колись ми повернемося до теми міста, яке можна змінювати, бо поки війна, це не доцільно.

Андрій Салюк: «Це не діалог, а тотальний тиск»

голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

Я захоплююсь скульптурою «Давид». Але тою, що у Флоренції. Щодо львівської маю багато питань.

По-перше, для мене незрозуміло, чому, якщо, як кажуть, це є тимчасова річ, робили залізобетонне кріплення та фундамент. По-друге, його можна назвати Давидом, можна Голіафом, можна самою пращею.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

Я розумію, що твори сучасного мистецтва мають викликати емоції. В цьому випадку емоції одна: львів'ян мають за ніщо, вважають, що будь-яке лайно можна поставити в центрі міста, обізвати це мистецтвом, а мешканці Львова мають це з'їсти. Коли ми останній раз мали цікаву естетичну річ, яка б милувала око і не викликала якогось негативу, не пам'ятаю.

Як провокація – супер, дуже класно, я за це, але на все має бути своє місце. Якщо це на проспекті Шевченка, то це місце вимагає інших речей. Є поряд пам'ятник Івасюку, який абсолютно належним чином і вшановує, і викликає думки, і спогади.

А тут тільки негатив, тому що під гарними гаслами пробують пропихнути якісь незрозумілі речі. Якщо художник мусить пояснювати своє мистецтво, це вже перестає бути мистецтвом. А без пояснення, що це таке, цього ніхто ні не зрозуміє, ні не сприйме.

Щодо діалогу сучасного мистецтва з історичним середовищем, то це не діалог, а тотальний тиск. Ті чи інші об'єкти мали б враховувати, в якому місці і як вони встановлені. Але це має бути діалог, а не протистояння. А ми ставимо на противагу об'єктам культурної спадщини щось таке, що своєю активністю, своєю агресивністю не є фоном. Хоча об'єкти, якими ми доповнюємо об'єкти культурної спадщини, мали б залишатися фоновими.

Тому на всі речі мало б бути своє місце. Я думаю, що ніхто б так не реагував, якби цей об'єкт поставили в середовищі багатоповерхової новобудови. Воно б по іншому сприймалося.

Скульптура Сергія Майдукова (фото ЛМР)

Ми пропонували ставити на площі Ринок Лева Лоренцовича як символ честі та гідності львів’ян. І тоді нам заборонили, бо це територія ЮНЕСКО. А зараз на місці, де стояв стовп ганьби, встановили фігуру Сергія Майдукова до Дня молоді. Вона камерна, могла б бути навіть на площі Ринок. Але варто було б хоча б задуматися, чому в нас символ молоді стоїть на місці стовпа ганьби. Ганьба кому? Молоді чи тим, хто не знає історії?

Володимир Кауфман: «Якщо ти погано зліпив Леніна, тебе могли посадити. Зараз, якщо ти погано зліпиш Бандеру, тобі нічого не буде»

художник, співзасновник МО «Дзиґа», Тижня актуального мистецтва

Рівень сприйняття сучасного мистецтва не дуже відрізняється в Європі та в нас. А от рівень толерантності, реакції на те, що тобі подобається або не подобається, тут різниця велика. Різниця в тому, наскільки ми готові чи не готові сприймати незрозуміле. Ми відразу ліземо в бійку і кричимо, що що ви нам тут все засрали.

І кожен вважає, що знає ліпше від інших, як має бути. Це висвітлює рівень обізнаності, а радше виховання все-таки. В людях треба виховувати почуття поваги до того, чого ти не вмієш та не знаєш. У нас же всі медики, архітектори та політики, правда? Кожен.

Кожен вважає себе спеціалістом, і він вважає, що він правий, абсолютно не орієнтуючись і не розібравшись в тому, що відбувається. І це наша найбільша біда. Такі скандали будуть завжди, доти, доки у нас не почнуть з'являтися якісь інституції, які виховують відношення людей до сучасного мистецтва, з дитинства буквально. Можна обговорювати нюанси, бо немає людей, яким подобалось би все або все не подобалося. Завжди є ті, що за, і ті, що проти.

Меморіал жертвам Голокосту в Берліні

Я пам'ятаю, коли з'явився в Берліні геніальний комплекс, присвячений Голокосту, фантастичний меморіал, він супроводжувався кількарічним скандалом. Однак якимось демократичним голосуванням він був зроблений, і тепер вважається одним з найбільших монументальних досягнень Європи. Зрештою, можна пригадати Ейфелеву вежу.

Все міняється. Рівень розвитку мистецтва завжди випереджує середній статистичний рівень суспільства. І так було і буде завжди. Так що скандали навколо появи будь-чого у публічному просторі будуть завжди. Я до того готовий. Я б здивувався, якби вони зникли.

Чому саме скульптурі найбільше дістається? Тому що скульптура пов'язана з концептом пам'яті. Тобто в нас кожна скульптура сприймається як пам'ятник. В нас немає культури сприйняття паркової скульптури, наприклад. Я був не один раз в скульптурних журі, комісіях по пам'ятниках та пам’ятках. І там навіть люди, яких можна вважати професіоналами, вважають, що пам'ятник – це постать, фігура. Нема постати – нема пам'ятника. Тобто це настільки звужене і примітивне розуміння фіксації пам'яті, що я дивуюся весь час.

А звичайна людина дивиться на табличку, на якій написано, що це пам'ятник такому-то. І звіряє зі своїм розумінням. І коли воно не збігається, починається скандал. Тобто абстрактна річ, яка може викликати емоції, не проходить. Якщо трошки щось йде поза форматом, тоді відразу врубається червона лямпочка і мозок вибухає від протесту.

Це брак виховання. Це набувне, рано чи пізно воно перейде. Але я думаю, що на це треба ще пару поколінь. Зрештою, ми виховувалися у радянській ментальності. І там це чітко було задекларовано. Якщо це Ленін, то значить буде Ленін. Інша справа, що тоді якщо ти погано Леніна зліпив, то тебе могли посадити. А зараз, якщо ти погано зліпиш Бандеру, тобі нічого не буде.

А те, що у старому місті можуть бути абсолютно сучасні форми, не є криміналом, це цікаво.

Богдан Панкевич: «Чудовисько з брухту можна назвати будь-як»

політик, громадський діяч, дипломат

Я ще не знайшов часу, щоб піти та оглянути скульптуру в натурі. Я бачив лише фото в дописах.

Мені видається, що кожен проєкт має право на життя. Якщо це, скажімо, якась акція демонстрації сучасної скульптури у Львові, і це встановлено просто на якийсь короткий час, звичайно, що люди будуть за і проти. Ми пам'ятаємо, навіть Ейфелеву вежу хейтили довший час після її побудови, а потім вона стала символом Парижа.

Робота Георга Вольфа «Давид» (фото ZAXID.NET)

Але я не вірю нашій владі. Пригадайте ріг Стефаника і Коперніка, оцю конструкцію з контейнерів. Її встановлювали на місяць-два. Вона вже стоїть близько двох років. А може й довше.

Тобто, якщо цю скульптуру приберуть потім, нема проблем. Якщо це є черговий обман городян, то це буде ще одна точка непорядності нашої міської влади.

Про саму скульптуру. Я людина старшого покоління. Всяка творчість, звісно, має право на життя, митці собі роблять, що хочуть. Ну добре, комусь в голову влізло, що це Давид. Хоча це чудовисько з брухту можна назвати будь-як і буде так само пасувати, як ім'я Давид.

Василь Косів: «Дискусії є такими ж, якими були 100 років тому»

ректор Львівської національної академії мистецтв

Важливо сказати, що конфлікти навколо скульптури в публічному просторі були та є не лише в Україні, а по цілій Європі, по різних містах, за океаном теж. Тобто це завжди розбурхує людей. Одним подобається, іншим не подобається. Тому перше, що треба сказати, що це нормально.

Якщо говорити саме про цю скульптуру, то автор мав лекцію у нас в академії. Тому мені говорити трошки простіше, знаючи контекст. Річ у тім, що автор надихнувся українським авангардом. Він дивився на роботи Казимира Малевича, Олександри Екстер та інших українських авангардистів і, перейнявшись цією ідеєю, причетністю українців до творення стилістики авангарду, приїхав до нас.

Казимир Малевич. Супрематизм, 1916

Він вирішив привезти в Україну щось, що було б співзвучним українському авангарду. А також, щоб воно відображало тему боротьби начебто слабшої, меншої України проти мілітарно сильнішого ворога. Цей український контекст для Герга Вольфа був важливим. А дискусії є такими ж, якими були 100 років тому, чи навіть більше.

Цей авангардний напрям уже є історією мистецтва, можна сказати. Просто Сталін це все знищив, зокрема й український авангард знищив жорстоко, а далі виховалось багато поколінь в дусі соцреалізму. Тому ми не можемо цього сприймати, ми не навчилися цього сприймати, ми не знаємо, як взагалі на це дивитися.

Нам це або подобається, або не подобається. Ми саме такими категоріями тут оперуємо.

Цей проєкт тимчасовий, його можна трактувати як виставку, тому ця інтервенція і ця дискусія дуже корисні для нашого міста.