Диктант нацдилетантизму

27 жовтня в Україні – свято. День національної писемності та мови. У цей день українці згадують про таке явище, як писемність, бо беруть до рук (хтось, можливо, єдиний раз на рік) ручки і пишуть диктант. Той самий Всеукраїнський радіодиктант національної єдності.

Є в цьому свій особливий шарм. По-перше, сама собою єдність – такий гігантський флешмоб, коли люди з різних населених пунктів, регіонів України, навіть з різних країн в один час роблять одну й ту саму справу. Причому яку справу – не щось банальне, комічне чи безглузде, зовсім ні. Люди пишуть диктант. А диктант – це згадка про школу, про найяскравіший і для когось, можливо, найкращий період у житті, період дитинства, період шкільних років, коли і дерева вищі, і трава зеленіша, і цукерки смачніші, і поцілунки (у старших вже класах) солодші й запаморочливіші.

Ну, і, крім того, цей диктант національної єдності – це з певного моменту постійний, безперебійний генератор срачів. Причин для цього рівно дві. По-перше, це якість тексту – який традиційно пишеться під диктант спеціально. Але цей срач – лише розминка, аперитив перед головною стравою. Перед срачем про якість читання. Ось тут уже українці розгортають свої таланти в царині інтернет-дискусій по повній програмі. І, будемо чесними, причини розгортати – таки є.

Цього року також не обійшлося без, назвемо це так, висловлювання претензій до обох дійових осіб – автора і читця. Хоча авторці Євгенії Кузнецовій прилетіло і небагато – але авторитетно. Так, легендарна Христина Гоянюк, яка писала цього року радіодиктант удвадцятьшосте (це рекорд України, між іншим), назвала текст «дурнуватим». Та загалом суспільство більше посміялося – хто над словом із двома апострофами, «між’яр’я», хто над відвертим натяком на творчість Леся Подерв’янського в початковій частині тексту. З’явилися навіть пропозиції наступного року віддати право написати і прочитати текст самому Митцю, як його традиційно називають.

А от народній артистці України Наталі Сумській, яка прочитала текст Кузнецової «Треба жити», дісталося добряче. Саркастична фраза «урок зі скоропису» – це чи не найм’якша реакція на її роботу в ефірі. І от на цьому зупинімося детальніше.

Як уже було сказано, Всеукраїнський радіодиктант національної єдності – це, звісно ж, насамперед такий собі патріотичний флешмоб. Ми нагадуємо собі й усім іншим, хто ми, якою є наша мова. До певної міри це схоже на інший флешмоб, який ми відзначаємо щороку, – День вишиванки. Але є одна суттєва відмінність. У жовтневого флешмобу є ще й результативна частина. Люди справді пишуть диктант, надсилають його на перевірку, організатори оголошують переможців. Тобто – це не той випадок, коли «у самурая немає мети, є тільки шлях». Ні, мета тут також є.

І претензії до Сумської – як і до багатьох її попередників, хоча та ж Гоянюк, наприклад, встигла сказати в етері, поки її не обірвали, що краще б текст знову читав Павло Вишебаба, читець-2024 – саме через наявність цієї мети. Через бажання не просто згадати про мову, про школу, про шкільні диктанти, а справді взяти і написати його. А як ти напишеш, коли тобі тут «урок скоропису» влаштували?

Звісно, і в школі, у класі кожного з нас були ті, хто швидко писав диктанти, а були ті, кого всі чекали. І, як не крути, учителі були змушені чекати на аутсайдерів – нікуди не дінешся. Звісна річ, радіодиктант порівнювати зі звичайним неможливо, бо Сумська читала не перед конкретною аудиторією, а, вибачте на слові, в порожнечу. Але – будь-який досвідчений учитель вам скаже, що він за роки роботи в школі, роки читання диктантів уже приблизно знає і розуміє, скільки часу потрібно для того, щоб написати те чи інше речення. Бо диктанти в школі читають професіонали. Нехай їх не вчать в університетах і коледжах читати диктанти перед аудиторією, але робота в школі цьому досить швидко навчає.

А диктант національної єдності читають, будемо говорити прямо, дилетанти. Єдина заслуга яких – у тому, що вони відомі люди. Сумська, Вишебаба, Гнатковський, Роговцева, Андрухович, Зюбіна – це список останніх читців. Легендарні люди, декого можна без жодних обмовок й еківоків назвати великими. Але – вони не вчителі. Вони не знають, не вміють читати диктант. І потім більшість із них цілком прогнозовано отримує чималеньку (чи маленьку, без «чи» – але отримує) порцію критики.

Тож чи не краще було б віддати це право тим, хто начитує диктанти професійно – учителям? Навряд чи кількість охочих взяти участь у флешмобі 27 жовтня аж так зменшиться, якщо текст озвучить не відома акторка, а звичайна вчителька.

До того ж, будьмо чесними, професія ця в нас – далеко не в пошані. І з боку суспільства, і з боку держави. Давайте ж хоч так їм допоможемо, хоч в такий спосіб нагадаємо самим собі про існування цих людей, які за відверті копійки роблять критично важливу справу – виховують і навчають майбутнє нашої з вами держави. Та й, чого ходити колами, надаймо їм оцю от хвилину слави. Навіщо вона Сумській чи Андруховичу? Їх і так знають по всій Україні і навіть за її межами. Що їм із цього? А вчителька з якогось містечка, та навіть і з Києва – відчує себе потрібною, значущою. Відчує себе особистістю і фігурою.

І ще один момент. А навіщо писати текст під радіодиктант спеціально? Заради «кияхів» і «між’яр’я»? Це зрозуміло і навіть похвально. Але є один момент. Чом би не використовувати для цього флешмобу українську класику, переосмислюючи і перевідкриваючи її для себе? Я свого часу терпіти не міг роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Не міг терпіти саме через «радянсько-пролетарське» прочитання цього великого насправді тексту. А вже у серйозно дорослому віці прочитав його сам, іншими очима – і побачив зовсім інший текст. Зовсім іншу історію, зовсім інший світ.

Чому б не дати другий шанс спаплюженим – і, будьмо чесними, досі до кінця не реабілітованим – творам української літератури ХІХ століття? Хіба там не знайдеться відповідних слів, розділових знаків тощо? Та напевно ж знайдеться. А разом із флешмобом і національною єдністю зробимо ще один крок, немаленький такий крок, для відродження, оживлення, осучаснення навіть вітчизняної класики, замуленої радянським псевдонауковим мулом.

Бо все ж таки Всеукраїнський радіодиктант національної єдності – це коли в тебе є не тільки шлях, а й мета. То навіщо ж скочуватися в національний дилетантизм? Його і так вистачає, куди не плюнь…