У прокат вийшов фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада»
Чому його варто переглянути
Катерина Сліпченко, 0У прокат вийшов дебютний фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Світова прем’єра відбулася на Роттердамському фестивалі, де стрічка отримала приз FIPRESCI, а національна – на Київському тижні критики. Саме там українські кінокритики назвали його найкращим фільмом року. Також фільм був номінований на премію Європейської кіноакадемії.
Події в стрічці розгортаються в 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні. Судовий психіатр Олександр (Андрій Журба) та його товариш, слідчий Ільгар (Навруз Пашаєв), розслідують вбивство свого колеги-міліціонера. Трьох чоловіків пов’язувала спільна робота, давня дружба та почуття до однієї жінки. Тепер вона – вдова загиблого.
Жанр фільму «Ля Палісіада» означений як іронічний детектив. Доволі сумнівне визначення. Ні, це не детектив про 1990-ті, не процедурал та не спогади про минулі часи. Сотниченко вибудовує складну конструкцію, стилізуючи відео під аматорькі зйомки на VHS (стрічка була знята на Sony DSR-PD170P, що фільмує у відеоформаті DVCAM, створеному якраз у 1996 році).
«Ля Палісіада» вимагає від глядача уваги та зосередженості, щоб не втратити нитку задуму. Навіть не нитку, а відрізкі, сплутані між собою та складені на перших погляд у випадковому порядку. Але це не так. Для уважного глядача «Ла Палісіада» має логіку, яка керує художніми засобами. Адже це у першу чергу художнє кіно (не в сенсі ігрове, хоча гри тут не бракує). Це кіно, яке насамперед працює з кіномовою та намагається бути безкомпромісним артхаузом, що не надто старанно маскується під детектив.
Спроби творення не завжди є бездоганними. Часом конструкція тріщить, але в цілому це чи не найцікавіший фільм не просто року, а останніх років з точки зору художніх пошуків та знахідок.
Філіп Сотниченко працює у тому полі, на яке мало хто наважується ступати, навіть не роблячи спроби бути комфортним та зрозумілим. Натомість уся його увага зосереджена на створенні фактурного видовища. І за ним цікаво спостерігати саме не з точки зору сюжету, а з точки зору мистецького твору. Рідкісне задоволення. При тому, що вишукана художня гра може вибачити певні фактичні неточності, атмосфера 90-х створена бездоганно. Предметний світ дібраний уважно та дбайливо. Проте річ навіть не в тому. Усі елементи фільму, акторська гра, стилізація зображення, костюми та декорації, лишають дуже точне відчуття атмосфери другої половини 90-х.
Цікаво, що останнім часом в українському кіно з’явилось чимало фільмів про 90-ті. Але цей відрізняється повною відсутністю ностальгії та рефлексії. «Ля Палісіада» – це дуже похмура, каламутна історія, де працівники правоохоронних органів намагаються склепати кримінальну справу, щоб підвести підозрюваного під розстрільну статтю. І саме це, а не злочин та його розкриття, є головним у сюжеті картини.
«Я не хотів робити фільм про 90-ті. Я хотів поговорити про сучасність, в якій ми опинилися. Ми відтворили той час відштовхуючись від архівних матеріалів та вивчаючи побут кінця ХХ століття. Хотіли створити відчуття 90-х, які лишили свій суттєвий відбиток на декількох поколіннях. Це фільм – спогад. В якому ви можете спробувати відчути історію розвитку особистості різних персонажів стрічки. Фільм може здатися складним, але він простий і місцями навіть смішний», – розповідає Філіп Сотниченко.
Сам режисер називаю своє кіно «пострадянським нуаром», і при всій розмитості терміну, якщо вдуматись, він є точним. Це темна історіядоби VHS-зображення. І великою заслугою режисера є те, що така манера не є формальним прийомом.
Словом, це нечаста ластівка нашого прокату – арт-кіно, не формальне, а безкомпромісне. Не поетичне, а похмуре. Це дуже оригінальний портрет епохи, який, попри складний конструкт (а може почасти й завдяку йому) заворожує.
Якщо зовсім коротко «Ля Палісіада» – кіно, яке може захопити, яке може дратувати, але в будь-якому випадку це кіно, яке неможливо проігнорувати.