«Фільм мав або вистрілити, або гучно провалитися»

Фільм знятий мовою жестів, у ньому немає субтитрів і звукових діалогів. Молодий хлопець приїжджає вчитися в інтернат для глухих та потрапляє в «Плем’я». угрупування, що панує в інтернаті. Проте головним чином стрічка є історією кохання.

Як ви шукали акторів для свого фільму? Адже більшість із них не є професіоналами.

Деяких із них тепер вже можна назвати професіоналами, зокрема Яну Новікову, виконавицю головної жіночої ролі.

Кастинг тривав близько року, ми звернулися до Українського товариства глухих, проводили кастинг у їх приміщенні. Також ми розповсюдили інформацію через  соцмережі. До речі, наша молодь сидить переважно ВКонтакте, інформація у Facebook виявилася неефективною. Ми звернулися до всіх спеціалізованих сайтів, також я особисто розмовляв чи не з кожним директором школи для глухих.

Ну а далі увімкнулося циганське радіо. Воно працює надзвичайно ефективно: якщо щось відбувається у Києві, то за пару днів це вже стає відомим у Владивостоку. Адже глухих досить мало і вони активно комунікують  між собою. Варто було лише розпочати кастинги, про них стало відомо відразу всюди.

Як ви знайшли, зокрема, Яну Новікову?

Яна сама нас знайшла. У нашого товариства глухих є квоти у різнихі вишах, зокрема у естрадно-цирковому училищі  імені Утьосова. Туди набирають певну кількість глухих для, я так розумію, театру «Райдуга», який існує при культурному центрі УТОГ.

Тож  Яна приїхала на цю комісію, щоб «вчитися на артістку».  Кастинги в них відбуваються дуже серйозно, з комісією, за столом, з представниками центрального апарату  товариства, все як має бути. Але виникли проблеми, зокрема через її білоруське громадянство. Словом, вона не пройшла. Але мені вона впала в око і я запросив її до нас на кастинг.

Потім ми ще довго шукали акторів, але я весь час мав її у голові. Так що у підсумку ми її і вибрали. Зрештою, в нас були хлопці з Рязані, з Шепетівки тощо. Так що їй було не найскладніше добиратися до Києва.

Якщо існує театр глухих, то чому ви пішли таким складним шляхом і обирали акторів із непрофесіоналів?

Я би з задоволенням пішов в театр, але справа у тому, що ми шукали конкретні обличчя, конкретних героїв. В театрі працюють багато старших людей, там є заслужені артисти, це нормальний академічний театр із декораціями, репертуаром тощо. Але це не значить, що там немає  цікавої театральної молоді, але вони не вписалися у нашу концепцію.

Ми запросили тих, хто нам найбільше підходив для конкретного завдання.

Валентин Васянович, оператор вашого фільму, сам є режисером (фільми «Креденс», «Звичайна справа»). Чи не важко було вам співпрацювати?

Навпаки. З Валіком ми вчилися разом в інституті, проте тоді не товаришували. Звичайно, були знайомі, але в нас були різні «банди». Потім зустрілися і думаю, що важко переоцінити значення його роботи для фільму. Як би то не було, ми ще досі один одного не повбивали.

І ще один складний шлях – відмова від субтитрів. Я правильно розумію, що в який би країні фільм не виходив, він буде без субтитрів, лише мовою жестів?

Так.  Фільм буде однаковим в усіх країнах. Якби це було би не так, то не було би сенсу робити фільм і він не справляв такого враження. Це для нас було принциповим.

Які на вашу думку цьому є ризики і які виграші?

Я не знаю. Мені важко відповісти. Наразі все вийшло, так що про ризики мені зараз говорити вже складно. Здається, за 23 роки це чи не перший український фільм, який виходить у прокат в  багатьох країнах світу. В нас є запрошення від низки  дуже хороших фестивалів, я просто не можу їх називати, адже, як ви розумієте, фестивалі до оголошення програми вимагають дотримання таємниці. Так що все вийшло.

В Каннах фільм викликав великий ажіотаж. Ви розраховували на такий успіх?

Важко було розраховувати чи ні. Спочатку нам здавалося, що ми таки недарма витратили чотири роки життя на роботу над фільмом. Звичайно, ми розраховували, що він якось прозвучить. І те, як він прозвучав перевершило мої сподівання і, звичайно, я з цього приводу дуже радий. Але це від початку був дуже амбітний проект, який мав або вистрілити, або провалитися із великим гуркотом. Все це  від самого початку було досить претензійним, тому передбачити, чим все це мало закінчитися було неможливо.

Чи плануєте ви вже наступні проекти?

Я планую фільм про Чорнобиль. Але не дуже розумію, як зараз працюватиме державна підтримка. Мені дзвонив в Канни міністр культури Євген Ніщук, вітав. Утім, чи буде державна підтримка кіновиробництва – невідомо. Наразі вона призупинена. Чи держава Україна вважатиме, що їй потрібне кіно, чи все зупиниться, я не знаю. Я маю багато знайомих, які хотіли би зі мною співпрацювати, але якщо немає грошей з країни твого паспорту, то інша підтримка стає проблематичною.

 Що було найприємнішим у роботі над фільмом, а що було найбільш болісним?

Найважчим був момент, коли вирішувалися, чи буде фільм взагалі. Дуже довго приймалися рішення по фінансуванню і щодня було не зрозуміло, чи розпочнеться робота, чи все замре, як це часто буває. Від цього можна було збожеволіти.

Ну а найприємнішою, звичайно, була перемога на Тижні критики у Каннах.

Чи планується український прокат фільму?

Так, з 11 вересня в усіх кінотеатрах України.