Гульнара Бекірова: Питання депортації татар з Криму залишається дискусійним

- Цікаво, що у квітні 1945 року у відомому американському журналі «National Geographic» була опублікована стаття «Звільнення Криму». У ній немає ні слова про депортацію, але при цьому опубліковано кілька сусальних фотографій з життя кримських татар – з усього видно, довоєнного походження.

ZAXID.NET продовжує публікувати інтерв’ю з визнаними істориками з різних регіонів України у межах дискусії щодо створення нового підручника з історії. Пропонуємо увазі читачів розмову з Гульнарою Бекіровою, викладачем історії Кримського інженерно-педагогічного університету, заступником голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

- Опішить коротко, як виглядало національно-культурне життя кримських татар до Другої світової війни?

- Коли я подумки оглядаю життя кримських татар за останні два століття, перше, що приходить на думку, - як цьому народу взагалі вдалося вижити. Судіть самі. У середині XIX сторіччя в статті «Історична доля кримських татар», написаній незабаром після масової еміграції 1854-1862 рр.., краєзнавець Феоктист Хартахай фактично ставив крапку в історії кримських татар у Криму: "За кримськими татарами збережеться тепер тільки їхнє історичне значення, втім, важливе для нас ". Такий невтішний прогноз, який, на щастя, не виправдався, відомий краєзнавець висловив не випадково. Кримських татар змушували до масового (сотнями тисяч людей) виселення з Криму, стоїчно терпіли вони і гірке життя в Криму – безземелля, знущання російських чиновників.

Майже півтора століття проживання у лоні Російської імперії – з 1783 р. до 1917 – мали трагічні наслідки. Упродовж всього цього періоду постійно відбувався еміграційний процес. Як наслідок, після приєднання Криму до Росії кримські татари становили більшість населення півострова, а через півтора століття їх залишилося лише чверть населення.

Вступивши в ХХ сторіччя знекровленим, втративши значний людський потенціал і ресурси, кримськотатарський етнос, тим не менше, залишався найбільш культурним сегментом російських мусульман. Один з істориків пояснив це старанним насадженням у Криму «православ'я, самодержавства, народності», що сприяло зростанню опозиційних настроїв у середовищі представників кримськотатарської інтелігенції.

25 березня 1917 у Сімферополі відбувся Курултай (з'їзд) кримських татар, було обрано Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет. У грудні 1917-го на Курултаї прийняли справді демократичну Конституцію. У ній ішлося про загальне виборче право, скасування звань і станових привілеїв, про рівноправність чоловіків і жінок, про порядок скликання парламенту та обрання національного уряду. Курултай, обравши кримськотатарський уряд (Директорію), підкреслив при цьому, що не зазіхає на права інших народів, що населяли Крим. «Прийняттю таких законів не посоромилися б і найкультурніші народи Європи», - писав один із іноземних очевидців тих подій.

Проте втілити в життя ці закони не судилося...

- Як змінилося життя кримчан з приходом більшовиків?

- Революція була для півострова справді «кров'ю вмитою». У перших числах січня 1918 року більшовики висунули Курултаю ультиматум, переговори пройшли безуспішно. У результаті кровопролитних боїв в середині січня більшовики розігнали Курултай. З 22 по 24 лютого 1918 у севастопольській в'язниці було розстріляно близько 600 осіб, зокрема лідера кримських татар – Номана Челебіджіхана...

У квітні 1918 року до Криму вторглися німці. Вже 21 квітня було утворено Тимчасове бюро Курултаю. На засіданні 19 травня був затверджений документ, згідно з яким Кримськотатарський парламент мав бути поповнений представниками інших народів. Курултай оголосив себе тимчасовим кримським парламентом з ініціативою формування уряду. Прем'єр-міністром був обраний Джафер Сейдамет, але йому так і не вдалося сформувати уряд. Німецький уряд вирішив зробити ставку на генерала Сулькевича – вихідця з литовських татар. Уряд Сулькевича проіснував кілька місяців, припинивши існування після відходу німецьких військ із Криму. Після цього було сформовано уряд на чолі з Соломоном Кримом, який проіснував до квітня 1919 року – коли до Сімферополя увійшла Червона армія.

Незабаром – ще одне страшне випробування: голод в Криму 1921-1922 років. Наслідки його для кримських татар були воістину жахливі: за офіційними даними, з 110 тисяч померлих було близько 76 тис. кримськотатарського населення.

- Але ж були й роки, коли радянська влада сприяла національному розвитку…

- У жовтні 1921 року була утворена Кримська АРСР у складі РРФСР. Як і в інших автономних республіках, у Криму проголошували принципи пріоритетного розвитку національних спільнот, особливо кримськотатарської (політика т. зв. "коренізації", або "татаризації"). У цей період почалося активне вивчення історії, етнографії і культури кримських татар, відкрито національні школи, кримськотатарський театр, виходили газети і журнали кримськотатарською мовою... Існувало Постійне представництво Кримської АРСР в Москві – і цю посаду завжди займав кримський татарин.

Проте вже з другої половини 1920-х йшли перманентні репресії під гаслом боротьби з місцевим націоналізмом. У травні 1928 року вперше в історії радянських національних республік був засуджений і розстріляний голова Кримської АРСР Велі Ібраїмов. Після цього репресії щодо кримськотатарських партійних керівників стали нормою. У період колективізації близько 30 тисяч кримських татар – голів та членів «куркульських» родин - були знищені або вислані з території півострова.

У 1930-х роках сталінський курс на практиці рішуче дрейфував до відродження великодержавності.

Переді мною так звані «сталінські списки» 1938 року (у країні - апогей «великого терору») - переліки людей, засуджених за особистою санкцією Сталіна і його найближчих соратників по політбюро ЦК ВКП (б) до різних мір покарання - переважно до розстрілу. Подивіться, ось сталінські списки по Кримській АРСР. У списку від 5 березня 1938 виявляю прізвища чільних представників кримськотатарської інтелігенції - Асан Сабрі Айвазов, Осман Акчокракли, Рамазан Александрович, Усеїн Боданінський, Яг'я Байрашевський, Сулейман Ідрисов, Абдулла Лятіф-заде, Мамут Недім, Абдураїм Самедінов, Ільяс Тархан і багато інших. Це перший ряд найкращих представників кримськотатарської інтелігенції, а скільки їх було безвісних, рядових – вчителів, робітників, лікарів, колгоспників... Один день – і немає цілої плеяди. А за два дні можна було розпорядитися долею цілого народу, який віками жив у Криму – саме стільки зайняла операція з депортації кримських татар - 18-20 травня 1944 року...

- Чи можна було б говорити про нелояльність кримських татар до радянської влади ще до війни?

- Моя обширна відповідь на попереднє запитання не передбачає позитивної відповіді на це запитання. Насправді, звичайно, все було не так однозначно. Раціоналізація національної свідомості та ще й у ретроспективному аспекті – проблема з розряду екстратяжких. Тим не менше, спробую...

Цілком очевидно, що кримськотатарська громада у довоєнний час, та й у період війни ідеологічно була аж ніяк не однорідною. Саме тому треба диференціювати уяву про: 1) діячів тієї частини національної еліти (зокрема емігрантської), чиї переконання сформувалися під час краху Російської імперії під впливом ідей відродження національної, кримськотатарської, державності (з певною часткою умовності це покоління можна назвати «дітьми I Курултаю», в офіційному радянському дискурсі вони іменовані як «буржуазні татарські націоналісти»); 2) основної частини кримськотатарського населення; 3) прошарку партійно-комуністичної верхівки, яка до війни була у кримських татар досить великою.

Подивимося, як складалися стосунки у межах цих груп. Багато з тих, кого ми зачислили до першої групи, пов'язували з приходом німців надії на крах ненависної більшовицької влади, відродження національної державності та національних інститутів – тобто того, що не відбулося внаслідок встановлення Радянської влади в Криму. Зрозуміло, ні про які симпатіях до Сталіна і соціалізму в його втіленні говорити в даному випадку не доводиться.

Протилежний за своїми поглядами полюс національної свідомості репрезентувала партійна еліта. Ментально кримськотатарські комуністи нічим не відрізнялися від своїх партійних побратимів інших національностей і настільки ж свято були віддані справі Леніна-Сталіна. Переконання багатьох комуністів кримських татар зазнали ґрунтовної ревізії під впливом події трохи пізнішого часу – депортації кримськотатарського народу 1944 року, сприйнятої усіма без винятку кримськими татарами як національна катастрофа.

Ну, а для більшості кримських татар ключовою емоцією був страх, продиктований потребою вижити – спочатку під Сталіним (репресії в довоєнний період йшли повним ходом), потім – під Гітлером (Крим потрапив в окупацію вже на початку війни, а після залишення Севастополя в липні 1942 року опинився повністю окупований на довгі два з половиною роки). Щодо періоду окупації, то найбільш точним буде визначити настрій більшості кримського населення, включаючи і кримських татар, як політичну індиферентність – що цілком природно для «людини з петлею на шиї» – а саме такий образ напрошується, коли намагаєшся осмислити життя кримчан у 1941 - 1944 рр..

- Наскільки  серйозно можна говорити про спроби татар у часи війни створити свою національну державу в Криму?

- Що стосується гітлерівських планів щодо державності східних народів, то у німців не було серйозних намірів надання їм державності. Створення національних комітетів у період окупації Криму – кримських татар, узбеків, туркменів, вірмен і українців - мало цілком прагматичну мету – сприяти проведенню політики німецького керівництва... і не більше того.

Якщо ж говорити про зусилля кримськотатарської еміграції, то більшою мірою вони були пов'язані зі звільненням військовополонених. Згадаймо сумнозвісний наказ радянської Ставки Верховного Головнокомандування № 270 від 16 серпня 1941 року, який гласив, що ті, котрі здалися в полон, вважаються «злісними дезертирами, сім'ї котрих підлягають арешту як сім'ї тих, що порушили присягу і зрадили свою Батьківщину». Радянські військовополонені, чисельність яких вже на самому початку війни була неозора, фактично виявлялися паріями власної держави і, по суті, були нею зраджені. Не дивно, що долею своїх побратимів-тюрків, котрі опинилися в німецькому полоні, переймалися такі видатні представники кримськотатарської еміграції, як Джафер Сейдамет, Едіге Мустафа Киримал, Мустеджіб Улькюсал, вступивши з цього приводу в переговори з німецьким керівництвом, - при тому, що вони аж ніяк не відчували симпатій до фашистів.

- Чи не вважаєте символічним той факт, що останній поділ світу між наддержавами відбувся саме в «зачищеному» від татар Криму – в Ялті?

При бажанні символіку можна знайти в чому завгодно ... Але що для мене важливо в даному випадку …

Підсумки Кримської конференції 1945 року, в принципі, досить добре висвітлені в історіографії. Але порушувалося на ній питання, яке довгий час фактично не було відоме широкій громадськості. 10 лютого 1945 в Кореїзі, в Юсуповському палаці, де містилася резиденція Сталіна, відбулася його зустріч з прем'єром-міністром Великобританії Черчіллем і міністром закордонних справ Аденом, котрий його супроводжував. Мова на зустрічі йшла про репатріацію радянських громадян, котрі опинилися внаслідок війни за межами СРСР – військовополонені, остарбайтери, солдати добровольчих, або «східних» формувань вермахту. Згідно з Ялтинськими угодами, всі вони, незалежно від їх бажання, підлягали видачі СРСР, значна частина їх виявилася згодом у таборах і була розстріляна. Не випадково цих людей з легкої руки історика-емігранта Миколи Толстого стали називати «жертвами Ялти». У Сталіна до того часу був накопичений вже досить великий досвід боротьби з власним народом, але не варто скидати з рахунків і позицію західних союзників, які взагалі-то без особливих страждань погодилися з позицією СРСР з цього питання й інколи з особливою жорстокістю видавали радянському диктатору його громадян – для фактично неминучої розправи.

У світлі вивчення історії кримських татар цікавим представляється уривок з відомої роботи «Жертви Ялти» вже згадуваного Миколи Толстого: «Лише за вісім місяців до Ялтинської конференції НКВС, після серії масових убивств, депортував з Криму всіх кримських татар. Транспортні засоби для операції були виділені англійськими і американськими військами в Ірані, і, на думку радянських офіційних осіб, союзникам було відоме призначення вантажівок. Втім, задум Сталіна зовсім не відрізнявся оригінальністю - Гітлер теж мав намір вивезти з Криму все населення і заселити півострів тірольськими німцями, але проти цього плану виступив Гіммлер. Масове виселення кримських татар не просто передувало угоді, яку пропонували зараз Сталіну Іден і Черчілль; сама угода ніби завершувала операцію з їхнього виселення».

Цікаво, що в квітні 1945 року у відомому американському журналі «National Geographic» була опублікована стаття «Звільнення Криму». У ній немає ні слова про депортацію, але при цьому опубліковано кілька сусальних фотографій з життя кримських татар – з усього видно, довоєнного походження. Американські автори статті навіть не зауважили, що на той момент кримських татар у Криму вже майже рік як не було...

- Яку, на Ваше переконання, реальну мету ставило перед собою тодішнє радянське керівництво, депортуючи татар з Криму?

Як не дивно, це питання і сьогодні є дискусійним і не вирішеним дослідниками. Офіційною причиною, сформульованою в постанові ДКО (Державного Комітету Оборони) від 11 травня 1944 «Про кримських татар», була їхня нелояльність щодо радянського режиму.

Що це було насправді: надана війною можливість повного витіснення кримських татар з Криму, яку виношувала ще імперська Росія, а в інтерпретації Сталіна трансформувалася в потребу заселення Криму «працьовитим російським населенням»? Мстива акція відплати чи продуманий геополітичний крок? Цілком очевидно, що депортація кримських татар не була незамінною умовою успішного завершення війни з фашистською Німеччиною в Криму. Але, знаючи воістину маніакальну пристрасть вождя до пошуку винних серед окремих громадян та цілих народів, депортація як акція відплати за нелояльність не здається такою вже неймовірною причиною. Проте є, мабуть, і раціональне пояснення. Депортації народів здебільшого мали характер прикордонної «зачистки» – крім виселених кримських татар, була депортована з місць постійного проживання низка мусульманських і тюркських народів, що в світлі напружених взаємин СРСР і Туреччини (Сталін не виключав війни з нею) виглядає цілком логічно - основний удар припав якраз на народи, які Сталін вважав потенційними "супутниками" Туреччини.

Останнім часом отримала поширення і «єврейська версія» депортації кримських татар. У найбільш радикальній формі, популяризованій переважно публіцистами, вона зводиться до ідеї, що кримських татар виселили, щоб очистити півострів для створення Єврейської автономії в Криму.

Ідея створення автономії євреїв у Криму виникла під час підготовки пропагандистської та ділової поїздки членів Єврейського Антифашистського комітету Міхоелса і Фефера в США влітку 1943 року. Передбачалося, що американські євреї сприймуть її з ентузіазмом і погодяться фінансувати всі пов'язані з нею витрати. Завдання спеціального розвідувального зондажу – встановлення під керівництвом нашої резидентури у США контактів з американським сіоністським рухом у 1943-1944 роках – було успішно виконане. У січні 1944 року Епштейн і Фефер створили проект доповідної записки Сталіну, де викладалася ідея створення єврейської автономії в Криму. Фефер, за свідченням П. Судоплатова, кілька разів обговорював кримський проект з Берією...

Однак, як відзначає російський історик Жорес Медведєв: «Записку про Крим» швидко відправили в архів без жодного розгляду. Зроблені у ній пропозиції ЄАК були нереальними, і навіть непродуманими. Формулювати їх ще до звільнення Криму від німецької окупації було вкрай передчасно. Пропозиція ЄАК передбачала створення у Криму не «автономної», а «союзної» республіки – ЄССР, що вимагало переселення до Криму більше мільйона євреїв для формування тут єврейської етнічної більшості. Зонами розселення могли бути лише посушливі північні степові райони Криму. Змушувати міських мешканців розорювати тут цілину можна було б лише шляхом примусу».

«Єврейський слід» депортації кримських татар не виявлений в документах головного органу влади в період війни – Державного комітету оборони. А якщо згадати, що після депортації кримських татар, аж до 1954 року, Крим заселяли переважно росіянами (а зовсім не євреями), ініціатори ж проекту в 1948-1952 у зв'язку з так званою «справою ЄАК» були заарештовані й притягнуті до кримінальної відповідальності за звинуваченням у шпигунстві і антирадянській націоналістичній діяльності, - «єврейська версія» видається нам надуманою.

Втім, питання про причини депортацій народів (зокрема  кримських татар) ще чекає на своє вирішення і залишається відкритим. Як би там не було, але виселення кримськотатарського народу (а через місяць греків, вірменів, болгар, котрі мешкали в Криму) відбулося, і, як і «операції» щодо попередніх і наступних «покараних народів», було проведено «блискуче». 

- СБУ за керівництва Наливайченка намагалося по-новому дослідити історію кримських татар у часи Другої світової війни й періоду депортації. Наскільки ця спроба виявилася вдалою?

- Екс-президент Віктор Ющенко у травні 2009 р. дав доручення СБУ розглянути всі обставини депортації, щоб виявити, чи має місце в цьому випадку акт геноциду. У Кримському главку була сформована група, яка ретельно взялася за справу. Спеціальна комісія Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу, сформована національним з'їздом ще у грудні 2005 року, надавала допомогу в цій роботі. Я розглядаю це доручення Віктора Ющенка як виключно позитивний крок...

На жаль, групу в СБУ Криму сьогодні розформовано, і це ще раз засвідчує, наскільки непослідовна, непередбачувана нинішня українська влада, зокрема щодо вирішення кримськотатарської проблеми. Коли немає наступності влади, важко очікувати стабільності в країні і довіри від людей.

- Чи продовжується ця робота сьогодні?

- Звичайно. І я як історик, і Спеціальна комісія з вивчення геноциду займалися збором документів і свідчень про депортацію і до доручення Президента В. Ющенка. У межах виконання цього доручення було зібрано близько 700 свідчень про депортацію, але архів значно більший. Робота зі збору свідчень триває і триватиме незалежно від того, яка політична погода надворі.

- Наскільки повно описані Вами кримські події подані в українських (а може й російських) підручниках історії? Що, на Вашу думку, варто було б змінити, доповнити?

- На жаль, події в Криму, про які я розповіла, висвітлено і в шкільних підручниках, й у вишівських дуже фрагментарно. Це взагалі концептуально складне питання: як в українських підручниках відображати історію неукраїнців, часом дуже багату, як написати історію регіонів України (та ж проблема, до речі, характерна для російських підручників), чи не кожен з яких має свої етнополітичні особливості? І звичайно, наріжне питання для істориків: як дотриматися толерантності в трактуванні історичних сюжетів, якщо мати на увазі, що взаємини народів затьмарені серйозними, часом віковими конфліктами, взаємними образами і трагедіями?.. Минуле народів, які населяють Україну, – надзвичайно травматичне, я б сказала, що це інтелектуальне мінне поле...

За радянських часів, особливо наприкінці, такої проблеми для істориків не існувало –зусиллями істориків-пропагандистів створювали спільність радянських людей... Насправді ж вийшов убогий чоловічок, якого філософ Олександр Зінов'єв влучно назвав «homo sovieticus». Пам'ятаю, коли 1989 року я вступала на історичний факультет університету, у програмі ще фігурували питання з історії регіонів СРСР, але з екзаменаційних квитків вони вже були викреслені...

Сучасні історики працюють над подоланням такої спадщини. Але для того, щоб з'явилися підручники, я б сказала, нового покоління – потрібні серйозні історичні дослідження, вільні від радянських догм і уявлень, потрібні й методологічні підходи, які допоможуть врахувати поліетнічні і поліконфесійні аспекти українського суспільства. Адже підручники мають запропонувати для учнів і студентів зважену, відносно несуперечливу парадигму тієї чи іншої епохи та подій...

Тож робота ще чекає на нас серйозна, але тенденція – принаймні характерна для українських підручників історії – спостерігається позитивна...

- Наскільки виправданим є популярне віднедавна порівняння Криму з Косово?

- Справді, ще кілька років тому деякі журналісти і політологи намагалися проводити такі паралелі. За ці роки жоден з похмурих прогнозів не підтвердився. І, відверто кажучи, і кілька років тому, і сьогодні я не бачу підстав для того, щоб косовський сценарій повторився в Криму.

Кримські татари мріють про свою національно-територіальну автономію – як про запоруку збереження себе як нації. Але ці сподівання і мрії вони пов'язують лише з демократичною державою Україна і в межах суверенної України. Я хочу особливо це підкреслити – демократичної України, яка прагне стати самостійною і сильною частиною Європейського співтовариства.

- Чи сьогодні кримські татари можуть вважати себе господарями на рідній землі?

- Відома формула «Батьківщина – там, де добре» для кримських татар не актуальна. Це не означає, що кримські татари живуть тільки в Криму, але це означає, що де б не жив кримський татарин – в Узбекистані, Румунії, Туреччині, Москві, США – своєю батьківщиною він вважає Крим. Ми в Криму не відчуваємо себе туристами. Якщо слово «господар», «хазяїн» асоціювати зі словом «батьківщина» – то ми відчуваємо себе тут господарями. Але якщо говорити про те, що в Криму щодо кримських татар немає дискримінації, то це неправда.

Я хочу, щоб всі, вся Україна правильно зрозуміла те, що є головним для кримських татар сьогодні... Протягом довгих десятиліть ми жили за межами рідної країни і наполегливо боролися за повернення в Крим. Ми повернулися, хоча багато хто так і не дожив до цього щасливого моменту.

Сьогодні у кримських татар дім тільки один – Крим, і ми будемо жити тут завжди. Іншої землі нам не треба, але ніхто не має права і не перешкодить нам бути щасливими у нашому домі...

Довідка ZAXID.NET

Гульнара Бекірова народилася у Мелiтополi. Закінчила Московський державний Iсторико-архiвний інститут 1994 р. Автор книг "Крымскотатарская проблема в СССР (1944—1991)", "Крым и крымские татары в XIX—XX веках". За монографію «Кримські татари. 1941-1991» удостоєна премії ім. Б.Чобан-Заде (2009). Викладач кафедри історії історико-філологічного факультету Кримського інженерно-педагогічного університету. Керівник проекту «Толерантні підручники – толерантне суспільство» (за підтримки фонду «Відродження»). Автор і ведуча програми «Таріх левхалари» («Сторінки історії») на телеканалі АТР (Сімферополь). Головний редактор веб-проекту «Крим і кримські татари» .

Попередні інтерв’ю з істориками, опубліковані на ZAXID.NET : Поліна Барвінська: Українські історики надто зосереджені на національній історії , Юрій Теміров: На Сході несприйняття УПА базується на незнанні фактів .